Світлана Бондар — філологиня за освітою, журналістка,  з вересня 2019 року завідувачка літературно-драматичною частиною Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька.

Зараз Український театр – це мабуть зосередження культурного життя міста. Але ж пам’ятаю, яким був український театр в Одесі за радянські та пострадянські часи – перед тим, як перетворитися на центр культурного життя. Як на мене, він був трошки занедбаним, ні?

— Я вперше потрапила в український театр у дев’яносто третьому році, мені було п’ятнадцять років і враження було дуже сильне. Попри те, що я з невеличкого містечка нашої області, на той момент театр я бачила різний: в нас (в Саврані) діяв народний театр, я була в театрах Києва, Москви, Санкт-Петербурга. Але чомусь саме Одеський український театр мене тоді вразив найбільше. Скрутні дев’яності, трамваї майже не ходили: п’ятнадцятий був єдиний на лінії. Я жила і навчалася в гімназії-інтернаті для обдарованих дітей на площі Молодіжній, якщо ви знаєте, це Слобідка, і для мене була проблема знайти собі компанію, щоб пішки сходити в театр і повернутися потім пізно ввечері додому.

Ага, гадаю, було трішки страшнувато у темряві чапати.

— Дуже страшно. Тим більше, що ми скорочували, йшли через залізничну колію, на Фрунзе (зараз Балківська) спускалися, через парк занедбаний треба було йти, але оте бажання побачити щось прекрасне, справжнє і світле, воно перемагало.

А що ви тоді дивилися?

— Точно найсильніше враження було від вистави «Сини Адама», — це за повістю «Земля» Ольги Кобилянської. Це, до речі, вплинуло на те, що одразу як я почала працювати в театрі, то потроху всіх просила, щоб у репертуарі знову з’явилася вистава за цим твором. 

Нещодавно, до речі, у Львівському драмтеатрі імені Марії Заньковецької, який зараз очолює Максим Голенко, Давид Петросян поставив «Землю». Цікаво було б подивитися. 

Бо в нашому театрі в 90-ті — це була дуже потужна вистава.

 А пізніше найулюбленішою виставою, яку я дивилася багато разів, була постановка «Український Декамерон» Влада Троїцького і Кліма¹.  Щороку я водила на цю виставу студентів-журналістів з університету імені Мечникова, де я викладала «мистецьку журналістику» і разом з ними дивилася кожного разу, як вперше, тобто  одинадцять разів я дивилася цю виставу, і кожен раз це було зовсім інакше…

Нічого собі. Це входило в ваші обов’язки?

— Ні. Це було винятково моє бажанням. Студенти вчилися писати рецензії на вистави, а кращого матеріалу було в Одесі шукати годі. Тим більше, що я була в контексті, бо мала змогу спілкуватися з Владиславом Троїцьким і з Клімом, який написав цю драму. Вони ділилися своїми задумами, я була на передпоказі, була на прем’єрі, пам’ятаю всі ці розмови, інтенції автора, що саме він прагнув бачити «на виході».  Тим більше дуже цікаво було спостерігати, як змінюється з часом і сама вистава, і її сприйняття. Я впевнена, що це не тільки моя улюблена вистава, вона стала знаковою, як на мене, як для Українського театру в Одесі, так і для інших.

Скажіть будь ласка, ось коли почалася перша фаза війни, Одеський Український театр був першим, чи мабуть, одним з перших, який взагалі почав щось робити. Ми всі були тоді розгублені і не могли взагалі зрозуміти, що робити, і український театр був для нас таким рятівним кругом… Бо це було як повернення до норми.

— Дійсно, ніхто ж не знав, що буде відбуватися далі, всі були розгублені: комусь треба було рятувати дітей, комусь потрібно батьків похилого віку на лікування везти, в когось операція планувалася… Втім, розгубленість в театрі тривала, мені здається, не більше кількох днів… Вже на початку березня, ті, хто залишалися в театрі, а були й ті, хто жили на той момент в самому театрі, почали кучкуватися, багато спілкувалися і вирішили рятуватися тим, що вміють робити найкраще. Максим Голенко, який був на той момент головним режисером, почав шукати п’єсу, яка би підходила для постановки в таких умовах, і обрав текст Наталки Ворожбит «Саша, винеси сміття!», де його інтерпретації третя частина драми починається з 24 лютого 2022 року. Мені текст скинула директорка театру Юлія Пивоварова вже в перших числах березня, і власне репетиції почалися теж на початку березня. Спочатку, до речі, репетиції тривали на сцені, бо вистава планувалася у великій глядацькій залі, але через те, що були постійні обстріли й актори були змушені постійно спускатися в укриття, тоді вже й вирішили і формат такий робити: Театр в укритті. В театрі  було страшенно холодно… Всі працювали в кількох шарах одягу. Цікаво, що в нашому місті тоді було дуже багато іноземних журналістів, і саме на репетиції «Саша, винеси сміття!» всі хотіли потрапити: сюжети знімали італійці, французи, англійці, понад десять сюжетів різними іноземними мовами вийшли в Європі про підготовку цієї вистави… Не всі, на жаль, нам скинули свої сюжети, але всі вони були вражені стійкістю творчої команди.  

І вже в квітні відбувся закритий показ для преси, колег, волонтерів —  і це фактично була перша прем’єра в Україні, яка відбулася після повномасштабного вторгнення. Тоді ще тривала заборона на роботу театрів з глядачами, але вистава на той момент була повністю готова, і всі прагнули поділитися цим з глядачами. Тож керівництво театру ризикнуло, і це стало справжньою культурною подією для зраненого міста.

Ось так і почався формат «Театр в укритті»? І «Саша, винеси сміття!», це була перша вистава, а потім були інші і теж у бомбосховищі? Чи вже на сцені?

— В укриття було перенесено з нашої Сцени-38, яка знаходиться під дахом театру, виставу за Славомиром Мрожеком «Емігранти». І там, в укритті знову почали проходити наші літературні зустрічі, тому що була потреба, люди хотіли спілкуватися, бачитися, а вистави все ж таки в основному йшли на сцені…

Але при сигналах тривоги все ж все припинялося, і всі йшли в бомбосховище – і якщо тривога тривала більше години, спектакль переносився. Я сама одного разу так попала… А щодо літературних вечорів, то я пам’ятаю, сюди Мар’яна Савка приїжджала, і кияни приїжджали,  ПЕН центр сюди привозив поетів… Дмитро Лазуткін, він зараз воює, Світлана Поваляєва… Пам’ятаю, було дуже холодно, і темно надворі, це вже зима наступна була, блекаут, ми йшли до вас по Пастера і жодне вікно не світилося, і ми в тій суцільній темряві підсвічували собі шлях телефоном, а він сів… І все це теж було в укритті, в тому підвалі. 

— У нас є такий формат — «Теплі зустрічі в Грецькій залі», в дев’ятнадцятому році започаткований, ми в нашій розкішній залі влаштовували і презентації книжок, і творчі вечори, і лекції, і дискусії, і різдвяні читання з Борисом Херсонським там були, документальні фільми показували. Але прийняли рішення, що будемо робити все це в укритті. Які часи, такі й локації. І тільки у вересні цього року вперше вирішили повернутися до Грецької зали, бо все ж таки люди потребують краси і світла…

Еге, і коли приїхав Андрухович, прийшлося все одно перейти до укриття, бо почалася тривога…

— І слава Богу, що ми пішли. Бо приліт був зовсім близько.

Так, в бомбосховище аж стіни здригнулися. Але ж розмову з письменником не припинили, і народу було повнісінько тоді. Гадаю, це був у Андруховича новий несподіваний досвід. А ще я хотіла спитати – репертуар театру якось змінився в умовах війни? Бо іноді здається, що війна вимагає іншого менталітету – навіть  від цивільних. 

— Для нас війна розпочалася в чотирнадцятому році, а не в двадцять другому. Ми давно вже про це говорили, і такі наративи були у виставах, які спонукали певні роздуми, і ми прагнули достукатися до тих, для кого війни не було. Друга вистава, яку наш театр запропонував глядачам теж від режисера Максима Голенка, це «Чуваки не святкують, або the Ukrainian» за текстом Руслана Горового, і вона теж і про війну: там і Путіна вішають, і Кремль палає, якщо ви ще не бачили, то раджу щиро… 

А потім самі ж військові, яких ми постійно запрошуємо на наші вистави, замовили комедію. Чесно кажучи, для нас це було трішки несподівано, тому що ми готували наступні серйозні вистави й не думали про цей жанр, але керівництво дуже швидко відреагувало на  це прохання і вже восени двадцять другого року поставили «Неаполітанські пристрасті», з красивими акторами, яскравими костюмами, з такими шаленими перипетіями, звичайними, побутовими, але пов’язаними з коханням, із задоволенням, з пристрастями. І це дійсно, як з’ясувалося, було необхідно…

 «Неаполітанські пристрасті» я  не бачила, але вони, судячи по назві, на італійському матеріалі. А більшість ваших вистав я так зрозуміла, все ж таки на українському підґрунті, зокрема Карпатському. Здається, Карпати зараз для нас в галузі культури це щось на кшталт Дикого Заходу, така зона свободи, шалених пристрастей та локальних міфів. Візьміть хоча б «Памфіра» чи «Довбуша».  

— Так, у нас є вистава «Карпатський вестерн». Максим Голенко розказував, що ідея виникла ще кілька років тому,  а от текст був дописаний тільки у січні двадцять третього року, і одразу авторська команда «Піратська бухта» передала його нашому театру.  Ми розпочали репетиції на Різдво, а восьмого березня вже відбулася красивезна прем’єра із зірковим акторським складом, з живим оркестром на сцені впродовж усієї вистави, вона вийшла дуже експресивна, насичена, там багато музики, екшену, вона і смішна, і сумна, глядачі  часто не встигають за тими перипетіями, які відбуваються, і насторочують вуха,  тому що не завжди розуміють слова, які там лунають (смачні діалектизми).  Там є все для того, щоб розважити глядача, але в той самий час і змусити подумати… Там все є, що притаманно справжньому вестерну, і навіть більше, бо ж дія відбувається у рідних Карпатах. 

Так і «В неділю рано зілля копала» теж на карпатському матеріалі, як я розумію. 

— Ну, як на мене, тут режисер – Олександр Самусенко — все ж таки прагнув відійти від прописаної у повісті місцини, і я думаю, йому це вдалося: зберегти все важливе від авторки й водночас осучаснити, показати, що ті перипетії, які відбуваються у виставі, вони актуальні й сьогодні, та й взагалі позачасові… Ну й прив’язки аж такої зовсім прямої  до гір, до Карпат, мабуть, все ж таки немає, принаймні я бачу на сцені інше.

До речі, 27 листопада буде сто шістдесят років з дня народження Ольги Кобилянської, і мені здається, що попри те, що є вистави за Кобилянською, не було дійсно сучасного прочитання цієї вічної історії, без втрати сенсів, закладених авторкою.  «В неділю рано зілля копала» – це ж на фольклорній основі, яка має найбільше літературних інтерпретацій. Але сама Кобилянська після того, як вже написала повість,  бачила п’єсу Старицького, і вона писала, що пішла інакшим шляхом… Вона і Лесю Українку просила, щоб та зробила інсценування повісті, і Леся навіть накинула план майбутньої драми, але не встигла, на превеликий жаль.  Перше хороше інсценування ( тому що перед ним було ще одне інсценування, яке автор потім сам відкликав, хоча Кобилянська його затвердила) зробив наш Василь Василько… Цього року ювілей і нашого патрона – у Василя  Василька, і ми взяли саме його інсценування повісті Кобилянської.  

Мені це до речі трішки нагадало мексиканський серіал, типовий, з загубленими родичами, приймаками, сиротами, яких беруть у заможну сім’ю, а потім знаходиться справжній батько чи мати, бідкуються десь поруч… З роковою пристрастю,  оце все… 

— Але наскільки я знаю, Кобилянська брала за основу, окрім усім відомої пісні «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці» ще й реальної історію ромки Маври, з якою вона зустрілася на Буковині. І отой старий Андронаті був, вона ці образи списувала з реальних людей, тобто були прототипи, ну й плюс її власні переживання. Осип Маковей написав, що одружується, після того, як Ольга йому запропонувала партнерство, і вона не розуміла навіщо йому та «курка» з якою він планує одружується. Радянське літературознавство додало цій повісті такий собі соціальний складник, мовляв, Тетянка була бідна, а Настка багата,  але насправді цього моменту в тексті не було, вона навмисне зробила рівними всіх трьох, вони всі троє були заможні, для того, щоб прибрати отой соціальний момент і залишити  все тільки на рівні власне почуттів…

Ну так, там отой хлопчик мабуть він любить обох, так буває, така типова ситуація, він хоче, щоб всім було добре, а в результаті всім погано… 

— Ага, він вважає, що його серця вистачить на кохання до обох дівчат, але кожна жінка чомусь хоче бути єдиною.

Ви ж  ще даєте притулок іншим театрам, наприклад херсонському, власне  я бачила в вас вистави херсонців…

— Директорка театру Юлія Пивоварова підписала до повномасштабного вторгнення меморандум з Івано-Франківським театром, а після повномасштабного вторгнення влітку підписала договір з Рівним. Бо на той момент нам в Одесі ще не можна було ставити вистави, тобто ми працювали, але глядача запрошувати не можна було, тоді театр поїхав з гастролями з виставою «Саша, винеси сміття!» і концертом Вадима Бесараба до Рівного, щоб актори мали змогу вийти на сцену і зіграти виставу. У  Рівному театру вже дозволено було працювати з глядачами. І тепер ми приймаємо з вдячністю театр з Рівного в наших стінах.  Пізніше були підписані меморандуми і з херсонським театром, і з миколаївським. І вони приїжджають до нас і показують свої вистави. У Миколаїв ми також вже їздили зі своїми виставами, а в Херсон поки що ні. Але брали участь у щорічному фестивалі, «Мельпомена Таврії», який відбувається у вересні, показували в рамках фестивалю і «Карпатський вестерн», і «Емігрантів»…

Я так розумію, що херсонцям навіть зараз заборонено у себе ставити вистави, тому що це небезпечно. Там же обстріли постійні, вибухи.

— Але вони це роблять. Роблять в укритті. І навіть мають зараз гасло «Ми вдома». До речі, будь-хто, може за 100 гривень придбати квиток на виставу і підвісити його для херсонців, які хочуть подивитися виставу! Вони роблять так, щоб локацію всі дізнавалися в останню буквально в останні години перед початком. Тому власне останній фестиваль «Мельпомена Таврії» вони таки відкрили самі виставою у своєму театрі вдень, а не ввечері, а ввечері в двадцяти п’яти різних театрах України відбулося таке святкове відкриття – у кожному місті окремо. Так вперше було. А тепер ми знаємо, що в них був недалечко приліт і повилітали вікна…

Так, по перше там бібліотека постраждала, а потім театр.

— Але вони незламні. Ми їм допомагали після того, як Каховську греблю прорвало, бо їх же залляло, і ми збирали разом з глядачами на човен,  на двигун до цього човна, тобто всі відгукнулися, всі допомагали…

А скажіть будь ласка,  що ви намагаєтесь робити далі? Нам чекати на нові прем’єри? 

— Будуть прем’єри.  Можу розказати про дві найближчі. 15 грудня у нас буде вистава за театральним монологом Алессандро Барікко «Тисяча дев’ятисотий. Легенда про піаніста», з несподіваним і цікавим рішенням від Олександра Самусенка. Тобто якщо цю виставу і грають в Україні, то це зазвичай невеличка моновистава, а в нас це буде повноцінна вистава, привідкрию трішки завісу – піаніста гратиме наш геніальний маестро  – Вадим Бесараб, який віртуозно виконуватиме на сцені всі ті пасажі, і попри те, що це текст написаний як монолог, у нас на сцені будуть чи не всі згадані в тексті персонажі.  

А друга?

— Неймовірна Маріанна Кіяновська зробила нам переклад Анни Яблонської. Адже п’єси одеситки Анни Яблонської повинні повернутися на сцену Українського театру, у нас були «Сімейні сцени», а тепер буде вистава, яка російською називається «Лодочник», а українською вона матиме назву «Перевізник». Тож робота над цією виставою вже триває, і дуже сподіваємося, що до пам’ятної дати – наприкінці січня – нам вдасться її випустити.

Це круто, бо ми любимо Маріанну, і мені дуже приємно, що буде якийсь її внесок в Одеське культурне життя.

— Дуже хороший вона зробила переклад, є там певні цікавинки. 

А ще у грудні творча група театру їде в Івано-Франківськ показувати на фестивалі-премії «Гра» виставу «Саша, винеси сміття!», тому що вона вийшла у фінал, як найкраща вистава-рефлексія на війну.

Мені вона теж дуже сподобалася. Може потому, що це була перша вистава, яку я бачила з початку війни. Але враження було дуже потужне. 

— Цю виставу я дивилася сім разів. І кожного разу вона інакше сприймалася. Інші сенси щоразу виходять на поверхню. Найпотужніша версія була одразу після підриву Каховської греблі. І ми всі прийшли такі, знаєте, зранку це сталося, а ввечері була вистава. І я вам не передам словами, яка атмосфера панувала в укритті. Наші неймовірні актори Нінель Наточа, Саша Самусенко, Інна Бульботько не грали, а проживали цю історію вкотре так, що глядач затамовував дихання. А яка енергія, коли в кінці «Червону калину» співають усі разом! Тобто таке було єднання! І актори грали інакше, і глядач сприймав інакше. І плакали в інших моментах, і сміялися голосніше… Сподіваюся, що ця вистава здобуде таки звання найкращої!

Взагалі, як на мене, роль театру у війні, біля війни, це саме сприяти єднанню, це робота по з’єднанню людей. Тому що театр взагалі якось об’єднує людей, а тут нам потрібно за щось триматися. І ось коли є театр, коли ми всі, разом, дивимось виставу, це допомагає нам бути собою у дуже непростій ситуації…

— Я взагалі за спільний перегляд.  При спільному перегляді виникає синергія. Я й за обговорення. Це те, про що ми вже давно мріяли, планували, але то карантин, то повномасштабне вторгнення… То блекаути, які заважають… Взагалі дуже хочеться мати затишну кав’ярню в самому театрі, де глядачі після вистави спокійно, не поспішаючи до комендантської години,  могли б зайти, випити духмяного трав’яного чаю і проговорити, спочатку, що вони побачили,  а потім, актори і режисер, які вже переодягнулися після вистави, доєдналися б до всіх, і могли б розказати, що вони вкладали. Я думаю, що це було б взаємозбагачення, тому що якщо людина стала краще після відвідування театру, хоча б на дрібку, то мабуть недаремно все це відбувається. А коли ми всі разом… Ось мені здається, що найефективніше я це спостерігала, коли в нас була така вистава «Енеїда-ХХІ». Вона теж була присвячена фактично тим подіям, які відбулися у чотирнадцятому році, там Еней був донеччанин, якій вивозив свого сина хворого і батька з Донецька, і вони їдуть Україною і шукають свою Трою. Свою нову батьківщину. Виставу дуже неоднозначно в Одесі сприйняли, причому образилися чи не всі. Тому що самоіронія  – це те, що притаманно далеко не всім, скажімо так. Але коли приїхало журі, двадцять фахівців з премії «Гра», і вони були підготовлені до  матеріалу, знали, що таке Енеїда, і мали уявлення не тільки про версію Котляревського, а ще й про першоджерело, то це було щось неймовірне!  Коли голосно і щиро реагувало журі, тоді підтягувався і глядач. І тоді таке було єднання, ніхто й не думав дутися, вся зала реагувала однаково, і підтягувалися навіть ті, хто якийсь жарт і не зрозумів, але коли вони бачать, що всі сміються, вони починають доганяти…

Так, час від часу потрібні експерти. Це цілком природно.

— Мені здається, що не завжди глядачі йдуть підготовленими на вистави – потім це може стати приводом для розчарування. Це теж те, про що я часто спілкуюся з режисерами – я пропонувала, наприклад, режисеру  Олексію Гнатковському розписати для глядачі таку пам’ятку до вистави «Серце навпіл»,  це вистава за двома новелами Марії Матіос, і хто їх не читав, хто не в матеріалі, той може там заплутатися, бо там дві новели з’єднані в один твір.  Але режисери, зазвичай, категорично проти, щоб глядачеві розжовувати щось… Їм би хотілося, щоб глядач перед тим, як збиратися в театр, хоч трішки щось почитав, підготувався, хоча б одним оком глянув текст.

Я, щиро кажучи, почитала про «В неділю рано..» перед тим, як піти дивитися. Про твір, про його історію, і авжеж мені було все більш зрозуміло, що там робиться на сцені, ніж якщо б я прийшла без всякої підготовки. 

— Але тут є ще одне… Дивіться, буває навпаки. У людей, які прочитали драму, часто вже є своя картинка, як це має виглядати, бо кожен з нас у своїй уяві стає режисером, коли читає твір! А потім чуєш: «І не такий Грицько, і Тетянка не така, як я уявляла…» Особливо яскраво ми це відстежували на «Собачому серці». Коли люди дивилися фільм Бортка і більше в них не було ніякої картинки, і, звісно, на сцені вони бачили зовсім інше,  це викликало дисонанс. Тому воно працює по різному. Ті, хто вміють бути відкритими до нового сприйняття, тим легше, але літературний матеріал бажано таки знати. 

Добре, ми з вами здається підходимо до завершення розмови. Ви щось бажаєте сказати наприкінці?

— Хочу проанонсувати наш музично-поетичний перформенс «Я помщуся світу любов’ю», який відбудеться на сцені театру вже 30 листопада.  Він створений режисеркою Валерією Федотовою та акторами театру за віршами українських поетів Розстріляного Відродження і шістдесятників. «Він про Них. І… про нас. Про моменти зламу і проростання душі й мистецтва. Історія про те як Великі особистості змінили історію і вплинули на сьогоднішніх нас…» 

Ну, і «Теплі зустрічі в Грецькій залі» тривають: вже є заплановані заходи. 13 грудня у нас буде Тетяна Власова. Тож чекатимемо глядачів і на наших виставах і  на поетичних вечорах. 

Розмовляла Марія ГАЛІНА

ФОТО Олексія Товпиги

Примітки:

¹ спектакль режисера, засновника театру ДАХ та фестивалю Гогольfest Влада Троїцького. Це постановка однойменної п’єси драматурга Володимира КЛИМУ Клименка, прем’єра якої відбулася 2006 року. Клименко взяв за основу твір італійського письменника Джованні Бокаччо “Декамерон” – збірка новел про італійських аристократів, які втекли з охопленої чумою Флоренції, і переніс його дію в українське село. Смерть, стара і втомлена жінка, приходить до цього села зі своїми дочками Чумою та Холерою, щоб обрати собі жертв серед місцевих жителів (див. тут).

Попередні розмови циклу тут.