До Міжнародного дня театру сучасні українські режисери Іван Уривський, Світлана Олешко, Яна Безсмертна, драматургиня Марина Смілянець та театрознавиця Ірина Чужинова діляться з читачами Kyiv Daily актуальними авторськими визначеннями театру і розповідають про важливість та силу театру в часи війни, відповідаючи на питання:

1. Театр — це… Ваше особливе актуальне визначення.
2. Що може театр в час війни, в чому його сила?
3. Що важливого відбувається наразі в сучасному українському театрі?

Іван Уривський: театр має якість — завжди змінюватись і бути живим

• Театр — це… і три крапки, як у питанні, це і є найактуальніша відповідь для мене, бо я давно не задавав собі це питання. Тут, звісно, можна поставити будь-яке слово, але для когось театр — це нічого, порожнеча, а для когось — це життя і важливі сенси в ньому. Тому, напевно, театр — це шлях від порожнечі до цих сенсів життя, і ці сенси у кожного свої.
• Напевно, театр не має такої здатності — щось змінювати глобально, але він може працювати точково, і той невеликий відсоток, який ходить в театр зараз, під час війни, має змогу отримувати ту емоцію, яка йому необхідна на даний момент, якщо правильно обере виставу для себе. Грубо кажучи: або зануритись, або відволіктись від сьогодення. Це — як вітаміни, які потрібні організму: можна й без них обійтись, але з ними легше.
• Театр має таку якість — завжди змінюватись і бути живим. Як всі ми змінились зараз, так і змінився театр, можливо непомітно, але треба час, щоб усвідомити ці зміни. Думаю, тільки після перемоги ми зможемо усвідомити це в повному обсязі. А зараз про театр говорити важко, але, все-таки, потрібно.

• Театр — це лише театр. Не більше і не менше. Для мене особисто театр — дім. Ось уже рік я живу і працюю в Польському театрі у Варшаві.
• У час війни театр став також сховком, криївкою, волонтерським хабом.
• Український театр стрімко дорослішає і дає надію.

Марина Смілянець: театр не має зараз відволікати від реальності, він має — навпаки — пробуджувати

• В ідеалі, Театр — це сеанс групової психотерапії. Для всіх. І для глядачів, і для тих, хто цей Театр створює. 
• От особливо під час війни люди йдуть в театр за терапією. Це не значить, що їх там треба розважати, адже інколи мати змогу виплакатись — не менш важливо. Сьогодні всі, хто займається Театром, мають усвідомлювати свою відповідальність на рівні лікарів перед пацієнтами, проте це і не знімає відповідальності з самих «пацієнтів». Театр не має зараз відволікати від реальності, він має – навпаки – пробуджувати. Ми всі маємо думати, аналізувати, не втрачати пильність. Ставати кращими.
• В репертуарах наших театрів почало з’являтися більше сучасної української драматургії. Наші режисери шукають і просять нові актуальні тексти. У нас з’явилось більше можливостей заявляти про себе на міжнародних майданчиках і ми це робимо. Європа та світ знайомиться з нашою культурою, до нас зараз прикуто багато уваги і я сподіваюсь, що ми всі показуємо себе достойно. Бо коли ти робиш щось за межами країни, ти маєш усвідомлювати, що представляєш не лише свій конкретний проєкт, а представляєш націю. Тому мені хочеться вірити, що наш театр став більш усвідомлений, більш відповідальний, і він не спить…

Яна Безсмертна: театр має змогу привернути увагу, говорити, транслювати на унікальному емпатичному рівні те, чого не зробить політика

• Театр це мистецько-зашифроване відображення дійсності, спосіб її дослідження, діагностики та аналізу та одна з найбільш цікавих форм, способів діалогу. 
• Театр під час війни створюється людьми, просякнутими незліченними емоційними голками. Це люди з крові, болі і сталі, які продовжують пропускати через себе та транслювати життя. В надскладних умовах вони продовжують зміцнювати свою професійну міць та стійкість. Створення вистав у наш час нагадує еквілібристику між літаючими ракетами, будівлями, що руйнуються навколо, палаючим вогнем та зруйнованими життями. І всі ми в темряві шукаємо світло та орієнтири, що нас усіх триматимуть. Важлива сила театру, що створюється в Україні зараз, як на мене – сенсовотворча, підтримуюча, реабілітуюча,  терапевтична. Театр, перш за все, має змогу допомагати зберегти в собі людину, не даючи зупинитись емпатичним механізмам. До того ж важливо, щоб театр пробуджував, мотивував робити висновки та нові усвідомлення з нашого спільного досвіду. Це вкрай необхідно для побудови майбутнього. 
• Шахову дошку з сталими фігурами та правилами – зрушено. З різних причин це відбувається. Важко припустити, що чекає нас після перемоги. Багато митців наразі презентують український театр закордоном. Це надвідповідальна та важлива місія. Увага світу сконцертрована на нашій країні. Ми не маємо права лишати світ байдужим до подій тут. Театр має змогу привернути увагу, говорити, транслювати на унікальному емпатичному рівні те, чого не зробить політика. Тож нехай нам це вдається. Щодо тих, хто продовжує роботу в Україні. Наразі – опановуємо новий рівень еквілібристики в різко-змінних умовах. Нові виклики. В тому числі на людяність та усвідомленість, які проходять не всі.

• Театр сьогодні – це така собі кімната на вимогу із Гогвортсу. Для когось прихисток, для когось – як візит до психотерапевта, для когось – все ще досі мистецтво, яке розповідає про людину і світ. Кожен отримує те, що прагне.
• Театр під час війни – це сумнів у власній потрібності, а потім впевненість у тому, що нічого не робити все одно не можна. Ця дилема майже у всіх була на початку повномасштабного вторгнення. Через рік можна сказати, що театр у якийсь не зрозумілий мені спосіб подолав депресію, і почав потроху рефлексувати над тим, що відбувається з нами всіма. Поки що емоції переважають – і в залі, і на сцені. Хтось це робить талановито, хтось неоковирно, хтось, як мантру, перечитує класику і вишукує паралелі, хтось обирає сучасну драматургію – твори з живим нервом і збитим диханням. Я бачила кілька вистав дуже слабких, схожих на пафосні кічеві буклети «про патріотичне виховання молоді». Переживаю, аби це не перетворилося на мейнстрім. Але без цих порожніх, як барабан, спектаклів, мабуть, теж не обійтися. На щастя, були і інші. В мене поки що два беззаперечні фаворити. Перший це «Лишатися (не) можна», вистава, яку створили актори Херсонського театру і режисер Євгеній Резніченко. Це театр свідків – кожний розповідає свою історію втечі з окупації. Драматургиня всіх монологів – війна. Ця вистава взагалі нагадує всім нам, що на сцену варто виходити, якщо є що сказати. Не в сенсі ти вивчив слова і запам’ятав мізансцени – а тобі дійсно важливо свідчити, не мовчати, розповісти про те, що ти дізнався про це життя. А друга вистава – «Вертеп» режисерки Оксани Дмітрієвої та художника Костянтина Зоркіна, копродукція Харківського та Львівського театрів ляльок. Лунають колядки і різдвяні пісні, але тим не менш, це вистава про тишу. І про медитативне слухання тиші, споглядання простих рухів, про ритуальне вбивство Ірода і про перемогу життя над смертю. До речі, це теж про властивість театру – робити видимим невидиме, оприявнювати світ фантазій, снів, бажань, всього, що лишається поза словами. 
• На це питання мені, мабуть, найважче відповісти, тому що я вже рік не бачила нових вистав Стаса Жиркова, Тамари Трунової, Ростислава Держипільського – мій театральний світ раптом обмежився одним містом, чого ніколи не було. Хоча вдалося з’їздити на прем’єру «Зерносховища» в Рівне до Максима Голенка, хоча ось до Одеси ніяк не зберуся, подивилася виставу Рози Саркісян «Радіо Марія» у Варшаві, а на вистави Олени Апчел так і не потрапила. А десятки український театральних проектів за кордоном? Мені цікаво, як ми це будемо повертати на батьківщину, в український театральний контекст? В українського театру величезний досвід втрат – і поки що він тільки збільшується. Але на противагу, важливо, які ми сьогодні робимо висновки. Чи переглядаємо ціннісні підходи та етичні стандарти? Здається, один із найбільших позитивних досвідів війни (як би це дико не звучало) – це очевидна архаїчність тих чи інших художніх методів, фальш певних інтонацій та сюжетів, перевтома від псевдо-академізму. Театр, який хоче розволікати та відволікати, наштовхується на «синдром дефіциту уваги». Театр, який хоче повчати та домінувати, зустрічається із досвідами своїх глядачів, які бачили і пережили набагато більше, ніж герої п’єси. Театр, який розповідає філософські притчі, викликає судоми ввічливих позіхань. Словом, театр не може собі дозволити розкіш залишатися незмінним: безкінечний рух і перетворення – його природа. Яка завжди перемагає.    

Спілкувалася Ольга Мацо

ФОТО – робота Олени Придувалової