«Бонд» — позивний Тетяни Бондаренко, талановитої акторки столичного Театру на Михайлівській. Один з найпопулярніших її образів на сцені — роль ніжної і турботливої мами у виставі «Упс! Я прийшов».
За освітою Тетяна філолог, займалася перекладами. Перший театральний досвід отримала у театрі “Срібний острів”, театральній студії Олега Драча, а потім потрапила до Театру на Михайлівській, де працює з 2010 року. А вранці 24 лютого 2022 р прийшла у військомат з маленьким рюкзачком і великим бажанням захищати країну. Про це вона мріяла з 2014 р, але тоді не склалося.
Зараз, у короткі проміжки ротацій Тетяна завжди приходить до рідного театру, де власне ми зустрілися кілька місяців тому. Акторка, а тепер вже операторка безпілотників, Тетяна Бондаренко розповіла для Kyiv Daily про свою наполегливість заради захисту країни, романтизацію війни і чи повернеться до акторської професії по закінченню війни.
Напередодні повномасштабного вторгнення росії в Україну, всі жили в очікуванні — хтось не вірив, а хтось готувався. Які думки у вас були тоді, напередодні вторгнення, у який момент вирішили стати на захист?
— Так. До речі, я подавала анкету у військовий підрозділ ще у 2014-му році. Тоді у мене спитали: яка у вас професія? Медик, кухар? Ні, а хто? Актриса, сказала я. Думаю, що напевно, тоді мою анкету просто викинули.
А вже незадовго до 2022 по-перше для мене було очевидно, що буде повномасштабна війна буде.
Пам’ятаю десь у 2016-2017р йду і назустріч — військовий. Хотілося тоді підійти потиснути руку і сказати «спасибі». Але мені так соромно було, що він там, а я тут. І я просто пройшла повз. Вирішила: якщо в мене ще буде можливість, то я обов’язково піду служити, щоб ніколи не відчувати цього сорому. Це дуже закарбувалось у свідомості.
З іншої сторони, ще маю такий меркантильний акторський інтерес: мені завжди хотілося грати сильних жінок, військових, поліцейських. А це потребує відповідної підготовки, – наприклад, навчання на полігоні зі зброєю. І за місяць до вторгнення я пішла до ТРО. Треба було зібрати дуже багато довідок і написати автобіографію у довільній формі, яку я залишила на останній момент. І ось 24 лютого, коли все почалося, війна, чорт забирай, треба писати автобіографію. Мама питає, що ти робиш? Я: пишу автобіографію. Мама: «Навіщо?». я: «йду в ТРО».
Зібрала речі, прийшла до пункту збору одна з найперших, коли ще черг не було там, — десь 9-10 ранку. Подумала ще: «Буду сама захищати Київ». Прийшла з маленьким рюкзачком, в кишені 50 грн. Думала, ок, повернусь додому і візьму все необхідне. А люди поступово підходили. Звісно, додому я вже не поїхала. Того ж дня нам видали зброю. Мене часто питають, який найстрашніший момент. Тоді страшно було, коли в руках тримаєш зброю, то усвідомлюєш, що ти можеш вбивати людей — ворога. Трохи було моторошно, коли ти ще не знаєш, як користуватися нею. Але це було питання кількох днів. А мені здавалось, що пройшли тижні, бо стільки подій, абсолютно нового досвіду.
Як у родині сприйняли ваше рішення?
— Мама мене знає, тому відносно спокійно сприйняла. Так, хвилювалася за мене, але вона знає з ким має справу. В мене батько – військовий. І у дитинстві хотілось теж бути військовою. Тому маю бойовий характер.
Брат мій дуже підтримав, одразу написав: «Я пишаюсь тобою, якби я був в Києві, я б був поруч з тобою». Це дуже цінно.
І на які завдання вас направили у лютому 2022 р? З чого почалася ваша робота у ТРО?
— Я і досі в ТРО. На початку, ми всі були піхотинці. Якби не вік, я б хотіла бути штурмовиком, бо це така романтика! Мене дійсно це захоплює і надає сил. Але насправді, це і великі втрати. А бути жінкою у армії в Україні – не так романтично. Я б сказала, важко.
А як у піхоті бути військовослужбовицею?
— Складно. Елементарно тебе не пускають на передок. Насправді, треба ще пошукати такого командира, який скаже: хочеш воювати — йди воюй. А у більшості випадків — жінок у нас не вважають за рівних, не пускають їх. Може причина у маскулінності — чоловіки бояться, що жінки раптом стануть такі ж сильні, вони такі. Поки ти переконаєш всіх, що ти боєць, це твій вибір, пройде багато часу. За два роки в армії я не бачила нічого такого, щоб жінка не могла робити, бо це питання підготовки. Жінки абсолютно можуть все те саме, що і чоловіки.
Коли мені не дозволяли стати у напружений бій, то було дуже боляче. Ти постійно готуєшся, тренуєшся зі своїми побратимами, а потім – вони – у бою, а ти ні. Так і чекаєш. Це реально стрес для мене.
Згодом, я підійшла до командира, і говорю: «давайте, я буду оператором БПЛА». Я вивчилася, але знов почалося те саме: «жінок, навіть операторів дронів, ми не беремо на передок».
Восени 2023 мені нарешті пощастило: я три дні була на «справжньому» нулі — там де кулі свистять і вороги так близько, що чуєш їхній сміх і розмови (до цього я була на нулі, але тоді ворог був надто далеко, його не чутно і не видно було). Для мене це були найщасливіші три дні за всі майже три роки. Я про це довго мріяла. Коли з тобою твої побратими, командир, якому нічого не треба доводити і надійні люди, які мене знають, з якими ми працюємо, як єдиний організм.
На нулі на нашій СПшці ми чергували так: двоє черг один відпочиває. І ось я сплю і крізь сон чую – стрілянина почалась, стрілкотня довкола. Думаю крізь сон: які класні спецефекти! І тут раптом до мене доходить: «Бонд, вставай, це не спецефекти, ти на нулі!». Швидко встала, одягнула броник і вже кулі свистять біля вуха. Мене така небезпека мобілізує, з’являється здоровий адреналін і бойовий драйв.
У вас позивний «Бонд»?
— Так, тому що Бондаренко.
У вашій бригаді ще є жінки?
— За свою бригаду не скажу точно, але у 2023 році з нашого батальйону, на скільки мені відомо, я була єдина жінка на бойовій посаді (за виключенням бойових медикинь), яка виборола собі право бути на «передку». Інших жінок під тим чи іншим приводом на нуль не пускали. Так, важко пробивати стіну головою виборюючи своє право.
Фактично у нас вже 10-й рік війна. Що у нас з жіночою формою?
— Чесно? Я її не бачила.
Ті дівчата, які бачили, кажуть, це провал. Бо ніби іі створювали не для реальних жінок, на якихось “барбі” – . Занадто вузькі рукава, штани, але від дівчат 42 розміру очікують третій розмір грудей. Таке враження, що форму шили не щоб жінці не було зручно бігати, а щоб “милувала чоловіче око”. Вибачте, нам навіть білизну дають – чоловічу. Тому допомога волонтерів у цьому питання завжди доцільна.
Спостерігаю, що зараз є невеликі підприємства, які починають шити жіночу форму. В інтернеті є пропозиції, але здебільшого це дуже низька якість. Тому придивляюсь до чоловічої форми – американської, німецької. Наприклад, англійська форма – зручна і якісна.
Хочеться, щоб жіноча форма була як чоловіча – перш за все зручна, а потім вже, щоб створювала красивий жіночий силует, але не за рахунок зручності!
Як найбільші страхи у вас були, можливо в перші місяці, чого ви боялися, попри свій бойовий характер?
— Перші три місяці була абсолютна закоханість у армію, я була дуже щаслива і не було страшно. Крім того моменту, коли вперше взяла зброю до рук. А коли у день боротьби жінок за свої права 8 березня 2022 р. вперше відправили на стрільби на полігон — то це було неймовірно: ти йдеш стріляти на полігон, тобто захищати права жінок, і в армії, і на гражданці. Тоді була у мене певна ейфорія, все нове, цікаве, захопливе. Серед нас були люди вже з бойовим досвідом АТО – вони знали війну, на відміну від нас “зелених”, вони тверезіше і спокійніше сприймали ситуацію. А ми… Мені навіть матюки подобались! А я за першою освітою філолог! В армії матюками не лаються, а розмовляють. Цей невідомий мені раніше матюковий словотвір, яким можна передати всі відтінки настрою і почуттів!
А чи ведете щоденник чи фіксуєте свій досвід на фронті, щоб надалі трансформувати у творчі проекти?
— Так, фіксую, записую. Сподіваюсь якось творчо перетворити все пережите, вистраждане, набуте мною.
І певні спроби вже були — у співпраці з режисером Стасом Жирковим, у виставі? Розкажіть про це проект.
— Досі не бачила повного відео. Мені було б дуже цікаво побачити, всю виставу. Стас мені подзвонив, каже, в нас буде вистава «Тель. Українська історія». У контексті історії боротьби людей за себе, спротиву тирану, там вплітається в канву сучасні українські події, в тому числі монологи людей, які пережили окупацію, Мій монолог був заключним, про боротьбу з ворогом. Зараз я з побратимами і посестрами на захисті країни і тут є чітке усвідомлення: або я знищу ворога, або ворог — мене. Ворог змусив мене до цього. Тут навіть немає ненависті, бо якщо хтось приходить в мій дім і прикладає рушницю до чола, то так, я готова вбивати -це мій екзистенційний вибір, захищати свій дім, країну.
Вдячна Стасу Жиркову за цей досвід, бо нарешті також здійснилися мрія — прийняти участь у міжнародному проекту.
На початку 2014-го року, після окупації частини Донбасу і Криму, багато зявилося театральних документальних проектів, а також художніх рефлексій про ті події. Власне, і зараз вже є і вистави, і фільми про перші дні повномасштабного вторгнення, окупацію. На Вашу думку, чи доречно зараз створювати подібні проекти про те, що ще триває?
— Мистецтво потрібно, воно лікує і підіймає над буденністю. У рамках програми з післяфронтової декомпресії приїздили актори київського театру Франка – чудова програма, і лірико-патріотична поезія і жартівливі пісні. Хлопці молодці, що не скотились до сексистських жартів, як, нажаль, це часто буває. Сексистьскі жарти — поширене явище у нашій культурі, і це – прояв зневаги до жінок загалом в зокрема до жінок які боронять нашу країну на фронті.
Щодо вистав і фільмів, то це велике питання смаку, не робити згаряча. Може, треба певна часова дистанція, щоб осмислити, проаналізувати, дати об’єктивний погляд на події. А зараз все це нам болить і цей гострий біль не дає знайти відповідну мистецьку форму і баланс, яким можна було б в точності передати наші переживання.
Коли вам вдається приїхати додому, чи встигаєте щось подивитися, сходити кудись?
— Намагаюся, бо я дуже скучила за виставами, за концертами. Але в Києві ще спробуй знайти квитки! Я рада, що є такий шалений попит.
Фільм «Бачення метелика» вдалося подивитися. Сподобалось, що у фокусі — не стереотипізована жінка, а справжня, «з життя», зі своїми справжніми життєвими проблемами, яка знайшла нетривіальний вихід зі складної ситуації. Після цього фільму хочеться жити. Раджу до перегляду
Іноді у нас випускають не дуже доречні комедії на тему війни, де образ ворога, м’яко кажучи, викликає питання з багатьох причин. Наприклад, зображуючи недолугих російських вояк, що в такому випадку впливає на знецінення нашої армії. Портрет ворога — він який? Це хто для вас?
— Для мене Росія — це концентрований патріархат, де все побудовано на силі і владі, зі скоьським ставленням до жінок, зі зневагою до людського життя, з мінімум свобод. Наприклад, я своїм хлопцям-побратимам кажу: «Ваші сексистьскі вчинки і висловлювання наближають вас до росіян», бо «руський мир» саме про це. Наш ворог — це істота, яка не хоче розвиватись, яка тягнеться в минуле, яка за ізоляцію від світу, яка насиллям і жорстокістю компенсує свої комплекси. Ворог – це дуже нафталінове архаїчне мислення.
Знаю, що є випадки, коли актори приїжджають в умовний тил, можуть грати вистави. Чи мали ви таку можливість і хотіли чи цього?
— По-перше, не було такої можливості, бо вистави, де я грала, на 90% були російськомовні. Їх або зняли, або переклали. А вчити новий текст не було часу.
По-друге, після нещодавньої фотосесії у Каті Козинської, я зрозуміла, що я настільки перевантажена, що зможу вийти на сцену хіба що після психологічної терапії і відпочинку. Це вже інший стан, інакше сприйняття реальності, себе. Акторство — це бездоганний контроль над емоціями, а в мене нервова система вже досить розхитана.
Ніхто не знає коли закінчиться війна, і я не знаю якою я буду на момент нашої перемоги. Чи захочу я грати ролі військових після стількох років в армії? Чи зможу грати ролі цивільних? Зараз я відчуваю відстань між собою і цивільним світом, тому спочатку треба прийти до тями у всіх сенсах.
Коли ви у Києві, то бачите умовно мирне життя — вечірки, кава, концерти. І дехто вважає, що це не на часі, коли триває жорстока війна, інші — за те, щоб люди відчували це життя і насолоджуватися моментом. А Ви — за що?
Я хочу розуміти, відчувати за що я там — на фронті — воюю. Я приїхала в Київ, пішла на концерт: фантастична музика, віртуозне виконання — я хочу, щоб були музиканти і були слухачі, щоб десь було добре. За це «добре» я там воюю. Після такого концерту я готова знову на фронт на півроку! Цивільним людям зараз дуже несолодко — скрізь свої виклики, кожен має свою порцію стресу. Але мають бути якісь острівці краси і натхнення – де можна видихнути і видихнути в перерві між боями..
Текст: Ірина Голіздра
Фото: Катерини Козинської та з зі сторінки фб Тетяни Бондаренко
Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
1 коментар
Дякую за матеріал, та й загалом за роботу. Щиро.
Але чому ж так багато помилок? Просто складно сприймати, коли щоразу об них спотикаєшся.
Наприклад, кілька слів і кілька помилок: “…прийняти участь у міжнародному проекту.” – узяти участь у міжнародному проекТІ.
“Ті дівчата, які бачили, кажуть, це провал. Бо ніби іі створювали не для реальних жінок, на якихось “барбі” – .” (чому “іі”, що це за знаки наприкінці). І так уся стаття.
Змістовний приклад: форму шили НЕ щоб жінці НЕ (подвійне заперечення) було зручно бігати, а щоб “милувала чоловіче око”. Очевидно, тут про те, що форму шили, НЕ щоб жінці БУЛО зручно (це мало бути метою), а щоб “милувати чоловіче око”.