У Музеї Києва в ці дні триває виставка новорічних іграшок – спільний проект Музею історії Києва, державного Музею іграшки та колекціонера Марини Лук’янової. У розмові з Kyiv Daily Марина розповідає про свою колекцію, про новорічні прикраси різних країн та часів, а також про важливість дослідження іграшок. 

Пам’ятаєте, як саме зацікавилися новорічними іграшками?

— Звісно, я пам’ятаю.

Як це було? Що це було?

— Я пам’ятаю себе дитиною: мені дуже подобалися наші ялинки. Я дуже любила ялинку батьків і бабусі та дідуся – у них були скляні іграшки 1950-60-х років (які зараз, до речі, ми тут також представляємо). Іграшки прекрасно збереглися, вони в ідеальному стані. У дитинстві я розглядала кожну прикрасу – мені це дуже-дуже подобалося. Але збирати їх я почала, коли подорослішала і почала жити окремо. Треба було чимось прикрасити ялинку на Новий рік, і я подумала, що не хочу її прикрашати сучасними іграшками, а хочу старовинними. Тоді я вже боялася, насправді, вішати прикраси від бабусі. Вони зараз у мене найцінніші, я взагалі їх нікому не показую — вони найближчі моєму серцю.

Тобто на виставці їх немає?

— Немає. Є дуже схожі, навіть такі ж, але ті – близькі серцю. Отже, я вирішила прикрасити ялинку саме старовинними іграшками і почала їх шукати. Спочатку хотіла купити якусь одну іграшку. Я зайшла на OLX і побачила, що вони є. Продавала жінка з Вінниці – я з нею зв’язалася: «Боже, які красиві!» А вона: «Ну, я тут знайшла ще на горищі». Замість однієї іграшки купила п’ятнадцять. Потім стала докуповувати, цікавитися, спілкуватися з колекціонерами. З цього все і пішло.

Удома ваша колекція займає багато місця?

— Не дуже, тому що для ватних іграшок у мене є спеціальна полиця – я її замовила. Ватні іграшки в мене висять. А всі інші – лежать у коробках. Насправді, якщо їх правильно упаковувати – вони всі красиво лежать, і не займають багато місця. У мене є гардеробна. У нормальних людей там взуття і сумки. У мене – трішки взуття, сумок, а далі – колекція «Новий рік».

Які великі помилки та великі успіхи мали на шляху до формування колекції?

— Двічі я купила підробку, бо іграшки підробляють. Люди, які йдуть на ринок антикваріату, мають бути зацікавленими і мають розуміти, що це. Особливо, якщо полюють за недешевими екземплярами. Але це непоганий досвід – ці іграшки в мене зараз є.

І позитивних моментів у мене є дуже багато. Тому що іноді я розшукую іграшки у таких місцях і за такими цінами, а виявляється, що це — або справжній шедевр, або дуже цінна, цікава річ.

Сучасні митці вас цікавлять?

— Наскільки я знаю, люди, які дуже люблять антикваріат, не надто уважно ставляться до сучасних митців. Мені подобаються деякі сучасні іграшки – я можу оцінити, що вони гарні. Але я одразу бачу, звідки вони з’явилися: всі сучасні прикраси роблять на основі тих, що були колись. 

Наприклад, Оксана Цюпа зараз в Ірпені робить ватні іграшки та з пап’є-маше… Як розрізнити нову іграшку і стару?

— По-перше, я знаю, як виглядають старі прикраси. У мене вже є надивленість – я знаю каталоги, і, в принципі, можу їх розрізнити. Найголовніше – треба дивитися навіть не на старість вати (бо це можна підробити), а на обличчя, на те, як вони розмальовані. До того ж, дуже легко розрізнити іграшки одного автора – обов’язково буде один почерк.  Є одна відома київська жінка, вона продає іграшки і розповідає, що вони старі. Але вона сама їх робить – вони всі схожі одна на одну. Це ватні іграшки. Звісно, колекціонери про це все знають і сміються. Але старих іграшок просто не може бути так багато.

Я можу відрізнити українську від російської іграшки. Я можу приблизно артіль відрізнити. Я скажу, яка це країна  – якщо ми говоримо про вату (у ній я більш-менш розбираюся). Тому, найімовірніше — зможу відрізнити.

А як відрізнити українську ватяну іграшку від зроблених в інших країнах?

— Якщо порівнювати з мистецтвом, то українські іграшки – це більше наїв, а російські — реалізм. Але знову ж таки, треба в деталі вдаватися. Як правило, українські ватні іграшки будуть з білою ватою, незалежно від віку. Тому що їх покривали спеціальною слюдою – і вони залишалися такого специфічного кольору. А пітерські іграшки будуть прямо темні-темні, аж коричневі з часом. Тобто там багато моментів, на які можна звертати увагу.

Давайте повернемося до виставки. Як вона влаштована? І що може розповісти новорічна іграшка про час, до якого належить?

— Ця виставка – унікальна колаборація трьох партнерів: двох музеїв і приватної особи. Вона вперше відбувається. І ми вирішили зробити таку концепцію (це була моя ідея насправді): представити всі види ялинкових прикрас, які є, і максимально відобразити епоху. Тому що раніше у нас були іграшки, як правило, радянські. Або за певний період. Або що в кого було, те й виставлялося – все одно ніхто нічого не розуміє. А тут дуже серйозно підійшли до концепції.

Наукова каталогізація?

— Ми ставимо собі за мету разом із Державним музеєм іграшки до наступного року зробити саме українську каталогізацію, якої наразі немає. Але нам треба багато чого зібрати та проаналізувати, перш ніж внести ці іграшки  у каталог.

Ви питали: як розрізнити епоху? По-перше, за матеріалами, по-друге, за моделями. Тобто іграшки XIX сторіччя, такі, як богемські, що були на першому стенді, – ними шляпки прикрашали, і ще десь. На ялинку ж вішали спочатку все, що тільки можна було, знаходили все красиве і цікаве. Тобто це притаманно десь тому періоду. 

Тут є одна іграшка часів Першої світової війни (танк) та іграшки часів Другої світової війни. Ми можемо побачити, з чого вони зроблені, які це іграшки. Цей танк скляний. Але зробили саме танк, тому що це було актуально. А під час Другої світової війни їх робили із гільз, з уламків танків – багато металу було. Якраз у період Другої світової війни менше робили ватяних іграшок, тому що вата була на вагу золота. Ватні іграшки практично не робили тоді – вата йшла медичні цілі.  Ці іграшки є, але цінуються вони не менше.

Із лампочок перегорілих робили іграшки – тобто вторинна сировина. Як правило, яка фарба була, таку і використовували. Плюс, якщо ми вже говоримо про іграшки 1950-60-х, сформовані з тонкого скла, то можна побачити за модою, який це період. Скажімо, циркачка – за модою 1930-х: гольфик, коротка спідниця  (потім таке вже не носили), ці дзвіночки і зачіска. Дітей зображували з лопатками. Ці «укутыши», «озябыши» – те, що було популярним, як одягалися в ті часи у Європі.

Пізніше були популярними кукурудза, помідори, пшениця. Я думаю, у вас теж такі були, тому що вони були дуже популярними у «хрущовські часи». Коли пішов лавсан – матеріал, що сяє, – це вже були 1980-ті роки. Його всюди клеїли. 

Іграшка як ознака, як код, як ДНК часу – вона вивчається фахівцями, істориками?

— Наскільки я знаю, Державний музей іграшок досліджує це питання. Зараз ми хочемо разом з ним дослідити це глибше. Я не зустрічала, щоб якось окремо іграшка була предметом дослідження. Тобто вона буває в контексті, коли досліджують час. Науковці цікавляться не тільки ялинковими прикрасами – як правило, вони займаються й іншими іграшками. Зараз, здається, було б дуже непогано приділити час саме ялинковій прикрасі – її ще досліджувати і досліджувати.

Чому вас навчило кураторство?

— Передусім, як взаємодіяти і як знаходити спільну мову, як зробити класну колаборацію. Я вважаю, що у нас це ідеально вийшло. У нас найкращі зразки в Україні, тому я розумію, чого не вистачає. І зараз мої агенти в Європі працюють ще активніше, і вже деякі іграшки до мене приїхали. Через війну я не маю часу та можливості їздити в такі антикварні тури, тому у мене є люди, які там мені допомагають. Я їх курую.

Чого ж нам не вистачає в Україні?

— Якщо ми говоримо саме про цю виставку, я вважаю, тут треба додати більше екземплярів з різних країн світу. У нас начебто їх тут багато, але деякі епохи представлені не так добре, як могли би. Я думаю, їх можна допредставити і показати більш широко: ми можемо вирізняти кожну країну і присвячувати їй цілий стенд.

І найголовніше – це дослідження української прикраси. Я вважаю, що це питання №1, яким ми маємо займатися серйозно.

Зараз важливе питання — ставити чи не ставити ялинку?

— Це німецька традиція, що розповсюдилася по всьому світу. У цій традиції я не бачу нічого жахливого чи поганого. Ну, так, це язичницька традиція, але до нас вона дійшла як чисто світське свято. Хтось хоче ставити Дідуха – хай ставить Дідуха. Але в кінці XIX сторіччя в Центральній і Східній Україні ялинка була дуже популярна. З іншого боку, в Австро-Угорщині вона теж була популярна. Але це було місцями –  лише заможні люди могли собі її дозволити. Якщо ми говоримо про ялинкову прикрасу, то ці перші кульки, з виду прості, –  були дуже дорогими, їх не кожен міг собі дозволити. Але це було модним, і цю моду підхопили.

Тобто ялинка була спочатку ідеєю про мрію, про щастя?

— Можливо. За легендою ще Мартін Лютер приніс першу ялинку з лісу додому. Ялинку прикрашали у лісі, задобрювали духів, а Мартіну Лютеру так сподобалася ця ялинка, що він її приніс додому – з цього все і почалося. А потім її стали підвішувати до стелі – антикіт, як зараз. Тобто я вважаю, що це дуже красива і цікава традиція, але кому що обирати – рішення кожного.

Як поєднувалися виставлені іграшки з листівками, плакатами?

— У Музеї історії Києва виставляли тільки дореволюційні українські листівки. Як ви бачите, ми повністю відмовилися від радянських Дідів Морозів та Снігуроньок, тому що вирішили, що їх не треба демонструвати, що у нас достатньо прикрас і без них. Із листівок ми демонструємо київські старовинні листівки дорадянського періоду, а також діаспорянські листівки часів заборони совєтами Різдва. Ми вирішили, що це потрібно показати українцям, адже це наша історія. Це – відображення епохи.