Роман «Я покажу тобі Ріо» порушує питання того, що те, що ми бачимо в інтернеті, дуже рідко виявляється правдою. Це — роман про чоловіка, який зовсім не той, ким хоче здаватися. Ще це — щемка історія про ілюзії, закоханість та страх перших кроків. А ще це — український роман про ескапізм та болюче зіткнення з реальністю. З дозволу видавця Kyiv Daily публікує уривок з роману.

Крістіна Нгуєн — авторка серії книжок про Пандімуна та книжки для дорослих «Я покажу тобі Ріо», художниця, засновниця бізнес-сервісу оренди дизайнерських суконь Rent A Brand.

Крістіна Нгуєн. «Я покажу тобі Ріо», — Харків: Фабула, 2024, 208 ст. Передзамовити тут.

Уривок

На вулиці йде дощ. Він стоїть перед вікном і виглядає надвір. Коли подивитися на нього збоку й замислитись, яке слово найперше спаде на думку, зринає одне: жирний. Він дійсно дуже жирний. Страшенно жирний. У нього добре, вдумливе — навіть симпатичне — лице, та від лиця відволікає величезне неповоротке тіло. 

У дворі його так і кличуть — Жирний. «Гляньте, он Жирний пішов». Хоча саме так ніхто не скаже, бо Жирний майже нікуди не ходить. Не тому, що не любить гуляти. Гуляти він любить. Любив. Особливо в дитинстві. Мама тоді ще була жива, водила його на прогулянки. Вони походжали містом, і вона розповідала йому історії. А часом — і це було найбільше свято — брала його покататися на річковому кораблику. Однак було це давно. Тоді мама ще жила. А він був маленький, нежирний. Нині ж він майже не виходить на вулицю. Хіба, може, кілька разів на місяць. Та й то як пощастить. Такий-от у нього карантин слабкого серця, якому лікарі категорично заборонили зайві фізичні навантаження. Бо вони можуть мати смертельні наслідки для здоров’я. Так сказав лікар. Тому карантин та ізоляція як спосіб життя. Максимум, що йому можна, — дійти до поштової скриньки на першому поверсі й назад. А віднедавна, повертаючись від скриньки у свою маленьку, навіть занадто маленьку для такої великої людини, квартиру, він ще кілька хвилин стоїть у коридорі, тримаючись за стінку, щоб віддихатися і прийти до тями.

Біля Жирного сидить його кіт. Кота звуть Федором. У Федора довга сіра шерсть і великі лапи. На передніх — білі плямки біля кігтів. Їх він точить об задню стінку крісла коло вікна. Але коли Жирний бере його на руки, Федір кігті ховає. Найбільше Федір полюбляє сидіти на підвіконні й не любить виходити з дому, та навіть він буває надворі частіше за Жирного. 

Жирний дивиться у вікно. Іде дощ. Кудись поспішають люди з парасолями. Одні сміються находу, інші просто біжать із напруженими обличчями, так ніби чудово знають, куди поспішають: немовби там на них чекає щось важливе. Або хтось важливий. Жирний міг би позаздрити тому, якими осмисленими здаються їхні життя, але він не заздрить, бо знає: зовні картинка часто оманлива. До всього, на Жирного також дехто чекає. І тому він відвертається від вікна й, повільно перевалюючись, іде до свого робочого столу, сідає за комп’ютер і відкриває вікно браузера. Знаходить свій блог. В описі блогу вказано: «Записки професійного мрійника». Щодня ці нотатки читають тисячі людей. 

Жирний входить у десятку найпопулярніших блогерів країни. Його читають, його коментують, з ним погоджуються і сперечаються, його люблять і ненавидять, але всім до нього є діло і це — найголовніше. Він подобається. Він вселяє надію. Інтригує. Зачаровує. Інколи він цинічний, проте у його цинізмі проступає щось, що спонукає йому вірити. Вірити і знати, що за цинізмом криється небанальна душа одного з останніх романтиків цієї країни, що з кожним днем божеволіє все більше. Це важливо, адже за ним стежить те покоління молоді, яке завтра ще матиме шанс щось змінити. Мабуть. І зараз хтось із них читає блог Жирного і навіть вважає його своїм кумиром — якщо у цього покоління взагалі бувають кумири. 

Жирного повсякчас цитують. Старші читачі порівнюють його стиль із раннім Борхесом. Юні дівчата пишуть йому любовні листи. Зазвичай пропонують спілкуватися або дружити. Він їм не відповідає. Розуміє, що пишуть вони не йому, а тому, кого бачать у словах. Словах, за якими Жирний ховається і за допомогою яких створив його — героя свого блогу: сильного й успішного романтика, трохи схильного до цинізму і здатного мріяти та красиво втілювати ці мрії в життя, любителя танго й одиночних польотів на своєму двомісному літачкові. «Візьми мене другим пілотом», — пишуть йому дівчата і надсилають гарячі фото. Жирний розглядає знімки, але повідомлення залишає без відповіді. Він точно знає: в реалі вони просто пройдуть мимо або зміряють його поглядом, у якому лиш жалість і глум. Ніхто з цих людей не став би заморочуватись і читати блог його справжнього. Бо ж складно повірити, що комусь такому, як він, є що сказати. Та й кому взагалі цікаві його думки? Він-бо — маргінал-важковаговик, витіснений на узбіччя їхнього світу, і цікавий хіба у форматі реаліті-шоу про тих, хто неминуче худне, починає зустрічатися з найпопулярнішою дівчиною країни й підписує декілька мільйонних контрактів.

Жирний не ображається. Він не дитина та знає ціну світу — з точністю до другої цифри після коми. Тому він читає, однак залишає без відповіді численні листи, які надходять на його поштову скриньку. І ще він знає ціну словам. Бо йому добре платять за роботу. 

Агентку Жирного звуть Тіна. Ось уже багато років вони спілкуються тільки онлайн. Завжди без відео. Вони не зустрічалися в реальному житті, й вона не знає, який він. І все ж Жирний переконаний, що її мало хвилюватиме його вага. Вона, як і він, знає ціну словам. Вона в курсі, що слова, промовлені вчасно, коштують дорого, і працює на те, щоб Жирному добре платили за його слова. Укладає такі контракти, за які йому не доводиться торгувати обличчям. 

• Твої слова створюють мрії, — сказала йому якось Тіна, і він це запам’ятав. 

Жирний якраз читає повідомлення від Тіни: з мосту закоханих стрибнула й розбилася на смерть п’ятнадцятирічна дівчинка. Батьки, як завжди, не в курсі, однокласники запевняють, що вона вкоротила собі віку через хлопця з паралельного класу, а той навіть не знав її імені. Радше за все, тепер він стане справжнім героєм школи, одним із тих везунчиків-поганців, за яким сохнуть легіони хороших дівчат, чия психіка спотворена ідеєю про те, що життя і стосунки — то неодмінно страждання. Невдовзі вся ця історія обросте чутками й перетвориться на чергову легенду про нещасливе підліткове кохання, пише Тіна. Чим не тема, питає вона — і має рацію. Може, накатаєш постик? Чом би й ні? Жирний знизує плечима, клацає мишкою і друкує на відкритій сторінці перші слова. Ще одна жертва у світі, де консьюмерські настрої визначають вектор життя. Нудно гинути в ім’я нового «айфона», але невже хтось іще ладен померти в ім’я кохання? Того, що як привид; того, про яке всі говорять, але яке мало хто бачив. Ти його бачив? Ти готовий померти заради людини, що навіть не знає твого імені? 

Стильно бути байдужим, у міру цинічним і поблажливим. Не стильно бути слабким, тому Жирний давно навчився ховати свої слабкості. Його герой байдужий і через це —  сильний. Він не боїться смерті. Літає на своєму літачку, мало не торкаючись землі; з усмішкою голлівудської зірки врізається в небо, не боячись розбитися. Він знає, що життя — це так мало років, а фінал завжди однаковий, тож виконує свою партію так завзято, щоб не пропустити жодної ноти. А ще пам’ятає про кохання. Як можна забути про кохання у Ріо —  найкращому місті планети, де збуваються найсміливіші мрії? І де, як не в Ріо, жити людині, що вміє дарувати гарні мрії, хай навіть лише на словах? 

Насправді Жирний не бував у Ріо. Він узагалі ніде не бував. Але кого це хвилює? Адже пише він так достовірно, що навряд чи комусь спаде на думку піддати сумніву правдивість його слів. Про Ріо Жирний розповідає так, наче прожив там пів життя. Він знає всі квартали й вулиці. Знає назви старих і нових популярних ресторанів, починаючи з найдешевших забігайлівок і закінчуючи дорогими клубами з секретними кімнатами, в які ніяк не потрапити, якщо ти не селебриті або твоя золота кредитка не компенсує твоєї відсутності в музичних чартах для підлітків. Жирний із заплющеними очима зможе накреслити маршрут від пляжу Копакабана до підніжжя статуї Христа. Він знає Ріо так само добре, як знають його каріока — місцеві жителі. Жирний закоханий у це місто. За його легендою, він перебрався до Ріо, бо колись стомився від нескінченних заторів у холодному брудному мегаполісі, де всі види транспорту переповнені людьми, на обличчях яких лиш десятки варіацій злості та страху. 

***

«Злість — індикатор твого нещастя. За злістю завжди ховається біль. Чи здатні радіти ті, у кого весь час щось болить? Чи можуть вони любити? А може, їхній пошук любові — це пошук ліків від болю? Якщо так, то чи не в цьому проблема? Неправильно підібрані ліки не допомагають, як не допомагають рекламовані таблетки від застуди. То чи не тому страждала дівчинка, яка кинулася з мосту закоханих? Вона просто не знала, що це лікується інакше. Та й хто ти такий, щоб називати її дурненькою та спогорда судити, ти, незмінний обивателю спального району, що бризкає слиною, коли в пивному кіоску тобі неправильно дають решту? Що ти взагалі знаєш про кохання? 

Хай би в іншому житті я встиг опинитися на цьому мості, пролетіти мимо і втримати дівчинку від падіння. Кинути їй рятівний канат, щоб за кілька років вона вжахнулася на саму згадку про те, що могло стати фінальною крапкою у й так короткому людському житті. Одначе просто зараз є лише пам’ять про юну дівчинку, яка могла б жити, їсти морозиво, спробувати банджі-джампінг на Бруклінському мості, полетіти через океан і побачити захід сонця на іншому боці планети. Та в цьому житті вона вже нікуди не полетить… 

Тут, у Ріо, не ріжуть вен, не стрибають з висоток — тут ніхто не гине в ім’я кохання. В ім’я кохання тут живуть. Завжди обирають життя, і воно відповідає взаємністю. Гадаєте, це тому, що каріока дурні? Це ви дурники. Страждайте далі у своїй середній смузі. А я побуду тут, де здійснюються бажання. 

Я сиджу біля маленької старої кафешки під битим вітрами і побілілим на сонці дерев’яним навісом. Це місце нічим не особливе, та все ж тут найсмачніший кокосовий сік, що я колись куштував, — він мені замість наркотика, — отож я навідуюся сюди зранку перевірити пошту, крадучи вайфай сусіднього готелю. Сьогодні за столиком неподалік від мене сидить дівчина. Вона обернена до мене спиною, я бачу, що в неї оксамитова смаглява шкіра і красива шия. Ось вона повертається, дивиться на мене і прегарно всміхається. У неї космічні очі-мигдалинки й кирпатий ніс. Рівні білі зуби і ямочки на смаглявому усміхненому обличчі. На вигляд їй не більше вісімнадцяти. Змахнувши неслухняне пасмо чорного кучерявого волосся, вона без тіні збентеження, зі щирим зацікавленням мене розглядає. Я від її погляду ледь не шаріюсь, як пацан. 

— Ти милий, — нарешті промовляє вона. — Нетутешній? 

Киваю.

— Як тебе звати? — питаю в неї своєю поки ще недолугою португальською.

— Шейла, — усміхається вона, і я не маю сумніву, що сьогодні, бодай на одну ніч, ми станемо ближчі. 

І хай навіть ми проведемо разом безліч ночей, а тоді одного ранку я піду від неї й жодного разу не зателефоную, забувши її ім’я, їй і на гадку не спаде стрибати через мене з мосту. Від цієї думки мені легшає. За це я й люблю місто, в якому немає надриву, а щастя вдосталь усім…»