Музиканти альт-фолк гурту Ukiez поєднують тексти українських народних пісень з музичною традицією Ірландії, Англії, Шотландії, США та Канади. 

Тріо складається з художника та письменника Івана Семесюка (спів, вістл, губна гармошка), телеведучого та музиканта Богдана Буткевича (гітара, вокал, перкусія), композитора Дмитра Данова (скрипка).

3 грудня  Ukiez виступлять у Docker Pub на Оболоні. 

—  «Юкіз» називали українських емігрантів у Північній Америці на початку ХХ століття,  — розповідає Дмитро Данов. Розмовляємо про концепцію групи та творчі плани.

—  Взяти таке ім’я  була ідея Івана Семесюка. Наш авторський стиль він ще називає  «аппалач Ярославни». Все крутиться довкола ідеї — а якби історія мала інший шлях. І наша культура пішла на експорт так само вдало, як ірландська. Якщо послухати вже оцифровані  записи етнографів з кінця ХІХ століття на воскових валиках, то кельтська народна музика  мало чим відрізняється від нормативного англійського чи німецького  фолку.

Але в 1960-х  ірландці  вигадали свій новий шарм.  Ця музика дуже обґрунтована, але все ж таки  фентезійна, зробила кельтську мелодику справжнім туристичним брендом.    

Я б вважав кульмінацією розвитку «Юкіз», якби нам десь колись, на злеті кар’єри, вдалося б зробити те саме для України.  

Іван Семесюк розповідав, що до атлантичної традиції в музиці прийшов через любов до мистецтва Ренесансу.  

— Ми з Богданом Буткевичем ще 2012 року ледь не щотижня грали в одному чудовому київському пабі  усіляку ірландську всячину.  На це підштовхнуло спільне  підліткове захоплення. Типова історія кінця 1990-х – до мене потрапила  перезатерта  піратська касета Celtic Mysteries. Занурювала в дуже дивний світ звуків. Від цієї музики просто втрачав зв’язок з реальністю. 

Напевно і захоплення Толкієном десь поруч було? 

— Так,  там теж побували. В «Юкіз», як не дивно, багато Англії, Бретоні — над ірландською етикою попрацювали в першому альбомі . Тобто нас взагалі цікавлять кельти. Наприклад, гуцули в якійсь мірі з ними спорідненні. Найсхідніші кельтські поселення археологи знаходили на Закарпатті. Наприкінці концертів найчастіше виконуємо номер «Ой при лужку». Це такий собі заміс із Óró sé do bheatha abhaile («Ласкаво просимо додому») від The Dubliners і гуцульської весільної мелодії. Текст, здається, зі Слобожанщини походить. 

Якось сказали, що в перший альбом узяли українські народні  пісні, пристойних виконань яких вже не знайти.

— У ХХІ сторіччі вже не можна казати, що їх немає. Все обмежено моїм бажанням  знайти, часом проведеному у пошуках. Але у попсовій суспільній свідомості, наприклад,  «Туман яром»  існує в такому варіанті, що хоч вуха відрізай. 

Мистецтво  — це вміння побачити неочевидне в давно очевидному. Ми «Туман яром» американізували. Розкрили потенціал пісні так, як слухач у уявити собі не міг. І багатьом вона заходить без зайвих питань. На відміну від, скажімо, наших складних ансамблевих лабораторних експериментів з «Несе Галя воду». 

В «Червоній калині» у нас явний ренесансовий натяк. Злилися з одним із видатних діячів пізнього середньовіччя, учасником 5-го хрестового походу Вальтером фон дер Фоґельвайде.  Його «Палестинська пісня» один  з небагатьох точно збережених в нотних записах  взірців творчості  трубадурів.  На рівні колажної техніки, світолглядного синтетизму  в «Червоній калині» все це поєднали з українським повстанським дискурсом.  

Іван  казав, що коли чує «Ой на горі та женці жнуть»  уявляє чорних працівників десь на бавовняних плантаціях в Алабамі. 

— Так, це дійсно найамериканізованіша наша пісня. 

Які враження після минулорічних гастролів  Ukiez в Ірландії?

 — Нас запросили діяспоряни — друзі Івана. Виступали переважно для місцевих українців. Із найцікавішого — вдалося пограти ірландцям на вулиці. Це був неймовірно глибокий естетичний і емоційний досвід. 

Є такий стереотип, що доля українців та ірландців перегукується. Маємо  поруч сусіда-імперіаліста, який тисне на ідентичність. І єдине, що лишається — це народні пісні. 

—  Як любить казати Богдан Буткевич, якби совок так само технічно тиснув на українців, як Британська імперія на кельтів, від нас би лишилось набагато менше від того, що маємо зараз. 

В Ірландії є дуже багато щемливих та зворушливих шарів пісенної культури. Але відтінки суму дуже різні. В ірландців дуже світла печаль. Можна порівняти з великими обробками  текстів Тараса Шевченко на кшталт «Реве та стогне Дніпр широкий». Це  цікаво — і хор, і мелодизм, запозичений з козацького думового. Але це не заходить більшості українців, про що  не прийнято казати. Хочу, щоб  сум українського фолку став іншим. Це може бути й щастя, як нормальна психічна реакція на події довколишнього світу. Хотілося б все це освітлити. Думаю нам вдалося.

Сум український подібний на  ірландський найбільше у гуцулів і бойків.  

А від чого це залежить? Від рельєфу,  генетичної пам’яті регіонів? Вже ж згадували, що гірські українці більше пов’язані з кельтами. 

— Краєвид дуже впливає. Якщо  подивитися карту українських  етнічних традицій, то маємо величезний регіон Полісся, куди входять повністю три області. Є Поділля. Є Слобожанщина, яку за декілька днів не об’їхати автомобілем.  А якщо подивимось на Карпати, там на відносно невеликих територіях таке скупчення культур — Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина. Окремо там виділяють Покуття, Буковину. Дивно, що доволі невеликі такі кластери якимось смішним чином відрізняються. Я, коли був молодший,  ганяв по експедиціях, бо мав амбіції знайти щось таке «вау».  Розпитував: «чи грають у вас на трембітах при покійниках?»  То в одному селі казали: «Та Боже збав, ніколи такого не було», а в іншому «Є таке». У гуцулів майже всі коломийки в мінорному нахилі, у бойків — мажорні. У них різні цимбали. У гуцулів більш звичні до європейської традиції і взагалі східної, щось схоже на сантур. Тобто там треба мати хист і вміння. У бойків все простіше. Стоїш собі п’яний та граєш. Тому й мають вираз «мені по цимбалах». А у гуцулів такого немає: «Як це, по цимбалах? Ти ще спробуй по них влуч». 

На концертах вже звучать пісні «Стригучий лишай», «Серце апачі», інші композиції з другого альбому. 

— Так, і на цій платівці ми ще більш плідно зануримось в Америку. Вже не буде стилізованих під традиційний айріш джиг, зліплених з українськими обробками.  Керуватиме записом Богдан Буткевич. 

Я поверхнево знайомий з американською фолк традицією. Єдиний мій вклад у альбом, як повноцінного композитора, буде  фінальна пісня. Ми її називаємо «Роуд муві». Відверто паразитує на нашому дитинстві,  глянцевому Голлівуді  1980-х, фільмах з Мікі Рурком, Чак Норісом, Арнольдом Шварцнеггером.   Теж наша фантазія — а якби в українській культурі того часу був цей жанр. 

Хотів зробити щось типово коміксне, подібне на Bon Jovi. Щоб у слухача виникала картинка з героями, котрі прямують у захід сонця.  

Wanted Dead or Alive?

— Саме смак цієї пісні хотів відтворити. Більше сентименту до Америки відчувають Іван і Богдан. А от на третьому альбому продакт оунер  вже буду я. Спробуємо заглибитися  в ренесанс.  

Теж вкрай цікава тема. Дуже близько ходить з фолком. Музика епохи Відродження була інструментальна і хорова.  З першою  агресивно  боролася католицька церква. В нашій  історії ми теж це проходили, коли на київських землях трощили скоморохів.  

Спробуємо наблизитися  до франконської народної музики, тобто до спадщини каролінгської доби.  

Основний рукопис  музики Ренесансу  зберігається в британській бібліотеці. В текстах спиратимемось на поетів нової доби. 

Анонсували композицію на вірші Василя Стуса.  

— Є ескіз. Єдине, з чим я зараз стикнувся — поезія Стуса вкрай важко лягає на той тип мелодизму, що я годен вигадати. Але відсьогодні це справа честі.  

Нехай я і перекручу місцями рядки та десь підмастирю ритміку під нас. Упевнений, пан Василь не образився б. Будемо дивитися. Сподіваюсь, вийде  смачно, доречно, вдало. 

Ще для мене важливий етап — композиція на вірші Володимира Свідзінського.

Не вистачає виразно проартикульованого на різних рівнях українського аристократизму. Хочеться того, що вже робить пан Тарас Компаніченко і його «Хорея козацька». Тобто підкреслити, що українська культура в першу чергу міська, аристократична, а вже за залишковим принципом, як і в будь-якого народу, має  аграрний прошарок. 

Це може бути спекулятивна і поверхнева думка, але ми відштовхуємося від того, що радянська влада навіть часів українізації все ж таки намагалася довести, що українська культура сільська. 

Здається у Юрія  Андруховича був жарт відносно  образу, який грів серце совіцької пропаганди, що українець — це пританцьовуючий від розпираючого його оптимізму пристосуванець. Хочемо піти від цього по максимуму. 

Єдине, що нас  буде відрізняти від «Хореї козацької», те, що вони роблять велику справу саме музейну. Намагаються відтворити, як воно було. І це суперповажлива  річ. Ми не беремо на себе таких зобов’язань. Хочемо на своєму рівні з цього творити  живу музику. 

І це, власне,  підмурок нашого ледве тліючого протистояння з одним із моїх улюблених вчителів — Михайлом Хаєм.  Це багато в чому знакова людина для української музики. Він лірник, кобзар. Причому він так цим проникся, у свій час, що намагався бути справжній кобзарем — старцював у підземному переході на Майдані. Десь під час та після Помаранчевої революції грав думи, вплетаючи туди актуальну тематику (тим самим відтворюючи канон саме цього жанру), за що йому були догани від керівництва Музичної академії.

Михайло Йосипович — видатний науковець. Стоїть на варті традиції як злий пес. Не дасть нічого зробити не канонічного. Якщо у волинську музику запхаємо бойківські барабани, буде перший, хто скаже, що так грати не можна. Він  не у захваті від нашої творчості. Особливо через композицію  «Похода» з першого альбому. Я її підчепив з його експедиційних  записів зроблених у селі Велика Глуша на кородні з Білоруссю.  

Не раз наголошували, що  «Юкіз» в захваті від Великого Князівства Литовського. Не можу не запитати, як ставитеся до творчості білоруського гурту «Стары Ольса»?

—  Я обожнюю їх. У 2003 році показав Богданові, присіли кріпко. Ці музиканти багато в чому на нас вплинули. В нотах спираються на ренесанс, середньовіччя. Тексти адаптують до сучасної білоруської, або пишуть самі. Нас це теж очікує з тією різницею, що «Стары Ольса» — це більш ближче до «Хореї козацької». Грають або рекоснтрукцію або «під старовину». Ми ж навмисно виходимо на сцену у сучасному вбрані. Просто маємо етніку як опору.  

Текст: Іван Столярчук

• Що: Коцерт гурту  Ukiez
• Коли: 3 грудня, 19.00
• Де: Docker pub, вул. Богатирська, 25