Євгеній Стасіневич про антиутопії, символічних батьків і дефіцит нормальності.

Хочеться одразу запитати про базове: де живе літкритика? Де ця відмежована від інших територія? Є літературознавець, є просто читач, є професійний читач, а де народжується критик? 

Десь у таких питаннях він і народжується насправді: а точно я все ще займаюся твердим літературознавством, пишучи якось «не так»? Чи не витворюється інша якість, коли по-інакшому користуватися знаним інструментарієм? Для себе я це колись пояснив, віддираючи критику саме від літературознавства, таким чином: вони існують на двох площинах, які щомиті можуть перетнутися, проте не мають цього робити. Ні на рівні стилістики (там жвавіше, там сухіше, бо «наукомісткість»), ні на рівні наміру («писати об’єктивно», «писати про актуальне»). 

Літературознавство більше про те, що вже було. На наших широтах воно виявляється ближчим до історії, ніж до теорії. На західних кафедрах навпаки. Критика ж працює, як правило, з сучасністю, з тим, що тільки-но вийшло, перевидано, вкинуто в процес. Літературознавство відвернуте від загалу, це мова професійної спільноти, специфічне арго. А ті, хто виходять зі спільноти, аби заговорити до «посполитих», часто стають популярними – приклад Гарольда Блума, Соломії Павличко, пізнього Лотмана. От і критика має працювати на стороні читача, слати сигнали прицільно йому. Будь-яка пташина мова критиці протипоказана. Це те, що ми досі не зрозуміли зсередини цієї території, і це – дебелі палки в колеса критики: нам треба з усіх ніг до читача, а не в своє ґетто. 

Потрібна рідер-френдлі критика, якої було вкрай мало, коли я починав на початку 2010-х. Адже та критика, що була в нульових, зачахла, перестав писати Родик, Бриних, Москалець. Фактично не було притомного критичного поля, бо, скажімо, «ЛітАкцент» тоді був переважно літературознавчим ресурсом: туди писали люди, які розумілись на пострадянському літературознавстві, та кепсько уявляли, чим є новочасна критика. Я, до речі, починав саме звідти.

А далі? 

Із часом став обживатися, намагався вигадувати щось нове. Якщо розібратися, то професію я собі вигадав і зібрав великою мірою сам. Далі за цією логікою й пішло: вигадування робіт та активностей. Потім вигадалось, що критики пішли читати лекції. До того це робили переважно письменники, всі оті більш-менш сумнівні «кріейтіврайтінги». Сумнівні, бо багато всього, особливо в самопозиціюванні, спрацьовує один раз, не перетворюючись на рецепт. 

Так зрозумів, що старі добрі рецензії здатні бути різними. В останні роки пишу небагато, це погано оплачується, з цього неможливо жити. Хоча внутрішня потреба превелика. Та в мене є усні рецензії у форматі лекцій, на ефірах, посеред публічних дискусій. На багатьох майданчиках можна займатися тою ж таки літкритикою і тим же рецензуванням, тільки в інший спосіб, менш традиційний.

Рецензування теж містить різні речі. Щось порадити, щось категорично сформулювати, відкинути. Що найбільше подобається?

Коли починав, хотілося бути зубастим. Робив якісь гострі речі. Це не просто поза «противсіх», це позиція: старші, наприклад, не можуть давити лише своїм авторитетом; якщо по факту написано погано, то це має бути сказано. Намагався балансувати між «критикою нагляду» та «критикою вгляду, вглядання», але з напором на зубастість. Хоч якщо книжка подобалась, як було у випадку з «Фелікс Австрією» Андрухович чи «Танґо смерті» Винничука, то й на щиру похвалу не скупився. 

Потім прийшов спокійніший період, з’явилися інші фігури, що теж хотіли бути зубастими, але в зовсім нецікавий для мене спосіб, жовтаво-скандальний, і ця скандальна зубастість вже була не моєю. Став поміркованішим: якщо критику сприймають як критиканство, говорив я вузькому колу і собі передовсім, то давайте покажемо, що критика може бути компетентною і не втрачати на цікавості та зухвалості, але обходитися без плювання слиною та переходу на особистості. Натомість зараз знову з’явилась потреба у більшій, сказати б, м’язистості.

Чому?

Може, від кращого розуміння деяких процесів. Тобто тут вже зубастість може бути не тільки щодо однієї книжки, а щодо ширших тенденцій, культурних завихрень, на розуміння яких треба було покласти довший час. Раніше я їх усвідомлював гірше. Далі, думаю, знову більша вспокоєність прийде. І це нормально: розважливість змінюється чимось радикальнішим, потім видихаєш, потім знову набираєшся сил на цей кач, а тоді знову повертаєшся в себе. Органічні перепади, розподіл ресурсу.

Чи є у вас орієнтири в нашому книжковому просторі? Чи змінилось щось за останні десять років?

Змінилося. В динаміці якраз добре відстежувати. А незмінювані орієнтири – це здебільшого ті, кого вже немає, кого читав посмертно. Символічні батьки, яких ти сам собі назначаєш: та ж Соломія Павличко, Юрій Шерех-Шевельов. Пізніше доєднався Михайло Рудницький, почасти Микола Євшан. Хоча ось Соломія Дмитрівна займалась саме літературознавством, але наполегливо й успішно долала межу цеху, межу могилянської кафедри, –  і в стилістиці, і в охопленні тем та читачів. 

Із тих же, хто для мене став помітнішим і важливішим, точно назву Михайла Назаренка. Спочатку ідентифікував його як представника «фантастичного» цеху. Пізніше вчитався в його літкритику, в історію фентезі від нього, слухав лекції. Мені така суміш популярнішого літературознавства, текстології та критичної виваженості сильно імпонує. А провисло в моїх очах старше покоління, серед інших – Оксана Забужко. Тобто набрали у вазі фігури зі спокійнішою головою, тонші в судженнях, а втратили ті, у кого голова невиправдано палає. Раніше було навпаки. 

На початках мені ця енергія категоричності реально важила, а тепер часто незручно за подібні висловлювання. Оцей пережим – знаю-точно-як-воно-є, всіх ворогів перерахую – вже не здається виправданим. Тоді видавалось, що можна перехльостувати з просвітницькою чи риторичною метою, щоби посилити увагу до українського, але в 2021-му принесення на олтар національного спротиву саме акуратного критичного судження видається завеликою жертвою. Чим тоді одна, «наша постправда», відрізняється від «їхньої»? Суто забарвленням? Ця «правда» сильно фарбується в кольори ресентименту, і йому теж слід дати вихід, але тоді не варто називати це висококласною інтелектуальною продукцією. Доречніше вказати, що вас нещадно заносить і вітрило може зламатися геть. Або ж визнати це в переважній більшості випадків витонченою контрпропагандою.

Попри це, есеїстика Забужко залишається дуже важливою для мене: давно прочитані та регулярно перечитувані тексти про Білокур, Павличко, Покальчука, про Чорнобиль. У неї є текстів п’ять, до яких можна повертатися й повертатися. Не проза і не поезія, а саме есеїстика. Від того ще прикріше, що Оксана Стефанівна стає все менш критичною, домагаючись, на рівні озвучених намірів, буквально зворотного. Таке розхолоджує. Чим продуманішою є критична позиція, чим краще вона вивірена, чим вона багатопалубніша, тим для культурної екосистеми краще. Той/та, хто говорить, неодмінно має дивитися на себе, адже він/вона — інстанція цього судження. Це не судження у вічність з якоїсь об’єктивної точки, це слова в історичному контексті людини з певною біографією та мереживом поглядів. І одна лиш антиросійськість не забезпечує автоматичної правоти і культурної плідності – ні зараз, ні колись, подивімось ще раз хоч би й на еміграцію з Маланюком і Донцовим; з розумінням цього в нас непросто. Це громадянська позиція, так, але ж не гарантія істини. Ті, хто враховують себе в момент судження, мені значно цікавіші. 

А ще от «загальноліберальна» (зауважмо, що лібералізм в останні роки поправішав) риторика, оце «за все хороше, проти всього поганого», Європа-демократія-гуманізм, мантри, де все менше змісту, а все більше фантомних болів і ледачості. Вижата до безбарвності риторика, яка ні культурно, ні суспільно-терапевтично не є продуктивною. Критично бракує свіжості, хоча би свіжого підходу до затяганих кричалок про вектори розвитку. Тобто потрібен не розворот, а саме обдуманість. Раніше здавалося: краще хай так, ніж ідіотські загострення та розхитування. А зараз думаю: ні, краще незручні загострення на гіпотетичну перспективу дискусії, ніж ні про що та в нікуди. Однак своя аудиторія під таке, звісно, є завжди. Смисловий недожим того ж Андруховича в пару до пережиму Забужко. 

Ви спостерігаєте загальний рівень зростання власне критики?

Ні. Спостерігаю, що кількість зросла, і то в межах десятка. Я тут стриманіший в оцінках, але це – не песимістична історія. Дивно було б, якби це відбувалось в якійсь геометричній прогресії. Чого б це? Соцмережі, «критика знизу», аля букблогерство, розмивання інституту класичних репутацій, сильніша впевненість у власних естетичних смаках та їхній різноманітності, зміна поколінь. Тут доречно казати «спасибі, що живі». Є молодші, є коло «Читомо». Радію їхній наполегливості. А є Ганна Улюра, є львів’яни Котик і брати Пастухи, така критика, що ближча до літературознавства й есеїстичності, і це теж має аудиторію. Хоч і не знімає потреби в значно більшій кількості тої критики, коли і професійно, і легко. 

Ніяких якісних пертурбацій не відбулося. Поле розпаковується останні роки, розтікається, але сказати, що на ньому пішли суттєві трансформації, що відбувається корінна зміна ландшафту, не можу. Воно, це поле, є, і це ок. Адже навіть в країнах, де не було настільки драматичного історичного та культурного плину, як у нас, критика добряче провисла, ставши або суботнім оглядом, або рубрикою в популярному телешоу. 

Гонорарна політика злегка посувається, проте, як на мене, це все ще оцінюється нижче, ніж інша, «нормальна» журналістика. Тектонічних змін нема, але є динаміка. Насправді цим можна тішитись, а якщо й не тішитись, то принаймні відганяти песимізм і хандру. Є динаміка — значить, є живі процеси.

А книгу ви пишете?

Підступався до цього кілька разів за останні роки, та задум швидко буксував. Чи то я буксував. Одну ж книгу маю – «Ціна питання: 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу». Вона, щоправда, не стільки писана, скільки зібрана з раніше опублікованих текстів і доукомплектована, хоча це теж чимала робота. Ще десь її можна знайти.

Думка про писання перманентно є фоновим подразником: «треба книжку», «хочу її», «нумо сідати». А потім: «навіщо треба, кому треба?». Були роки, коли вона дещо відступала, та повністю – ніколи. Було навіть кілька починань із різними видавництвами, в дуже різних форматах: створити з кимось колаборацію, показати грайливішу історію літератури. Йшлося і про радянський літературний досвід. Поки нічого намацального, за винятком поодиноких текстів, з того не вийшло.

А не так давно куди інтенсивніше почав крутити це в голові, прямо зараз ходжу з одною ідеєю. І питати стали частіше. Думаю: може, симптоматично? Типу внутрішній запит перехрещується із зовнішнім. А може, вже така пауза, коли несоромно й спитати у мене, ну що там? Зрозумів, чого хочеться сильніше: не принагідних есеїв, а таки зв’язанішої історії. Певно, за кілька років упораюсь. Нема тут сенсу бігти швидко: і жити з такого все одно неможливо, і саме писання процес складний. Нелегко це все мені. Я з тих, кому важко писати, а віддавати ще важче. Починаю руки встромляти, і редакторів розсовувати, і казати, як треба, і незадоволення правками, і правки на правки. Складний у цьому плані. Чи ж – посилено вимогливий до писаного тексту.

Подумав, що книга має стосуватись безпосередньо літкритики і, може, безпосередньо моїх попередників, тобто подивитися на власну генеалогію; тут мені гаряче. А ще оця прагматично-діяльна позиція: якщо тобі чогось бракує, то спробуй зробити сам. І воно почало стягуватися в повітрі. Там курс запропонують, там на резиденцію покличуть. Обклався он книгами, тепер побіля мене постійно і Зеров, і Куліш, і Шевельов, і Хвильовий.

Нещодавно закінчився фестиваль Bouquet Kyiv Stage. Там у вас була кураторська програма «Література: тут і зараз», де багато говорилося про різні літформати і як вони працюють із реальністю. Мені здається, що зараз саме жанр антиутопії є точнішим за будь-яку реальність, ні?

Не думаю. Ця любов та увага до антиутопій, як на мене, має куди більше спільного не з реальністю, а з апокаліптичним світовідчуттям, яке водночас і лякається антиутопій, і породжує запит на них. Вони теж належать до цього «ліберального» порядку денного, коли попереду віщується чортзна-що, тому затятіше слід триматися за статус-кво. Ми вже, мовляв, одною ногою у найсправжнісінькій антиутопії, тому слід  прагнути базового, але базового-як-воно-є-нині, яким-воно-ще-зберіглося, без різких рухів. Як у зрілому Союзі фраза «Кафку сделать былью» набула популярності й фактично одразу стала пошлістю, так і зараз Орвелла проголошують «найкращим реалістом», а ще «біг браза із вотчінг ю», і «деякі тварини рівніші», і подібне. 

Це масні штампи, які від нас, здається, затуляють щось суттєве. Тобто ніколи не було такого безпечного світу, як зараз, і в хорошому non-fiction про це вже писали. А ще всякі прирости ВВП, здешевлення продовольчого кошика, динаміка в громадянських правах. Однак – і клімат, і агресивний фундаменталізм (як східний, так, до речі, і західний), і діджитал-маніпуляції. Тобто тут питання в тому, на що саме дивитись. І якщо занурюватись лише в антиутопійність, то й буде ввижатися, що настає «Розповідь служниці», Талібан наступає скрізь, а популізм дорівнює тоталітаризму; наче політика колись існувала поза нереалістичною риторикою. І ця розмова про антиутопію – вона одразу ж не про те, щоби критично помислити сьогоднішню конструкцію світу, а про надутий афект, про підвищення емоційного градусу. Якщо хочете, це залежність від «стилістики останніх днів», що постійно відтворює сама себе. 

Ми хочемо так думати, так зручніше: отам (як правило на Сході) жахливо й тяжко, а тут прогресивний Західний світ і його правильні моделі, що нині загрожені. Мені тріумф антиутопій найбільше виглядає на пониження критичного градусу і активізацію емоцій. Це як наші вибори: 73 відсотки невігластва та решта просвітлених. Критичне спрощення до дуальної структури. Це когнітивні афекти, автоматичні фігури уявляння, за ними варто спостерігати, в собі їх відстежувати. Але не приймати їх за об’єктивність. Це геть не означає, що скрізь є привід для оптимізму, ні. Є небезпеки цілком реальні. Однак там, де сильно пахне алярмізмом, це передовсім може означати: щось не так в способі критичного сприйняття. Доцільно подумати по-іншому. Продумати це в іншій перспективі.

Себе теж ловлю на певних апокаліптичних моментах. І тоді потрібно відгрібати: це я під владою якогось навіювання затиснувся всередині, тепер треба розтиснутися, слід побачити не-тотальність того, що лякає. Якщо, скажімо, я думаю, що все летить в найтемнішу безодню, то чого продовжую працювати? Виживання? Але ж є і азарт. Дивовижа, не сходиться. Проте сходиться, якщо брати апокаліптичність не як даність, а як культурний та психологічний конструкт, що надається до розмотування.

Де знайти продуктивну спокійність?

Є просто спокійність, але вона все одно часто драматична: спокійність супроти чогось. «Так, все пекло, але треба мати стрим», – теж не ок, адже в цій формулі є пекло. У когось рівність іде від міри розчарувань та болю, це дуже зрозуміло; але також зрозуміло, що продуктивності тут небагато, хіба на рівні захисного механізму. Хтось просто більш-менш «відбитий», не рефлексує, не проблематизує – така докритична зажмуреність. А от розважливої, продуктивної, теплої включеності мені особисто бракує. Цього вдосталь серед громадських і волонтерських рухів, саме як активізму, а в гуманітарних колах піди пошукай. 

Плюс же є велика схильність до патетичності, надриву, закладена не тільки в нашій культурі, але й у Романтизмі, який все тут відформатував і, здається, досі не закінчився. У нас часто або патетика програшу, або патетика виходу з рабства; бракує риторики нормальної поступальності. І мало тих, хто вміє без патетики, хто вміє зі спокійним і гострим продумуванням. По-хорошому нормально. 

Там, де я це бачу, воно мені страшенно важить. Навіть просто почитати. Скажімо, Євген Глібовицький, його оптика та інтонація. Була розважливість у Ройтбурда, оте його: «Які швидкі результати? Ще працювати і працювати». Не було посипання голови попелом, попри всі роздратування й незадоволення. Іноді Володі Єрмоленку вдається подібну інтонацію взяти. Іноді молодим арт-критикам. Так уміла не раз згадана Павличко, з великих – Шевельов. Наталя Яковенко як історикиня блискуче цим володіє. А от в Оксани Стефанівни чим далі, тим гірше це виходить: там завжди було більше нервів, звідти магнетизм, але з часом до них додалося горло, яке не розрізняє. Певно, це неуникно: здається, сам сетінг «головної культурно-інтелектуальної фігури» в українських умовах із часом, хоч-не-хоч, накидає на тебе месіаністичну й тому некритичну пелену.

Значить, треба самому – і загалом молодшому поколінню – більше такого продукувати. Для цього ще треба підвищити компетенції. Стабілізуватись внутрішньо. Та точно не хочеться впадати в гріх апокаліптики.

Ваша донька багато читає?

Не прям багато, але читає. Я одразу не хотів затискати її в цьому. Якщо батько – літкритик, це ще нічого не означає. 

Вона сама обирає читання?

Запускаю її в книгарню, і вона вибирає. Потім щось відфільтровуємо, якщо взяла суто за назву чи обкладинку. Та вона має і свої кишенькові гроші, і свободу для маневру. Цві може купити «на виріст», в неї воно теж лежить певний час, потім вона потягнеться, щось почитає, щось відкине. Мені сильно подобається, що це сприймається як норма. В домі багато книг. Нормально, коли ти багато купуєш собі книжок, і за свої гроші теж. Нормально, коли ти їх потім не читаєш, коли зрештою щось не подобається, дратує. Щоби без фундаменталізму: «Читай завжди! Купив – читай!». Дурниці.

Говорите з нею про книжки?

Говоримо. Навіть читали нещодавно разом «Кораліну», в неї сплеск зацікавлення до цієї Ґейманівської історії. Хоча ми більше обговорюємо мультики. Передивилися стільки всього: від блокбастерів до європейської та авторської анімації. Зараз у нас криза, «нема що дивитись». Її зачепив і «Острів собак», і «За садовим парканом». Тепер частіше знаходимо якусь химерію. Іноді Цві каже: «Ні, це ми вже далеко пішли». Я не пручаюсь, справді, буває заносить. 

ФОТО: Олена Ведмідь

Спілкувалася Віка Федоріна