20 листопада відбудеться офіційний онлайн-реліз ювілейного — 20-го — альбому дуету «ТЕЛЬНЮК: Сестри». Альбом «ТЕЛЬНЮК: in jazz», створений у колаборації з джазовим піаністом та композитором Усеіном Бекіровим.

До альбому увійшли композиції, створені протягом 90-х та 2000-х: «Я знаю…», «І тоді…», «Кленовий листочок», «Жовта кульбаба. Harlem», «Минає час», «Фламінго» та «Мені снилась бабуся…». Свого часу їх було виконано в арт-рок стилістиці. Це вперше сестри звернулися до джазового звучання.   

Kyiv Daily поговорив з усіма учасниками проекту: Розкажіть, як ви придумали альбом «ТЕЛЬНЮК: in jazz»  — від задуму і складання треків до втілення. Як з’явився в ньому Усеін Бекіров? Як все починалося і відбувалося?

Олег Репецький: Скажу свою точку зору як продюсер. На початку року ми були на концерті, де вживу почули Усеіна вперше. Нас одразу вразила його незвична для наших джазменів експресивність. Коли афроамериканці або англосакси грають джаз, то це завжди експресивно. А наша слов’янська душа — вона не така темпераментна і не така «заточена» на, скажімо, синкопи, на якусь асиметричність у музиці і свободу. Бо ж і ментально потрібно бути дуже вільною людиною, щоб добре грати джаз. 

Нас вразило, як свої композиції виконує Усеін. 

Леся: Потрясло! Ми під сильним враженням були після того концерту.

Олег: Так. Є якийсь етнічний елемент в імпровізації, відчувається походження виконавця. Це було цікаво. Я навіть хотів підійти до Усеіна, але це був вечір пам’яті музиканта і тоді це було недоречно.

Леся: Концерт пам’ятіОлександра Мельника.

Олег: А коли почався локдаун, у музикантів скасувалися виступи. Ми не хотіли втрачати дорогоцінний час і вирішили працювати у студії. У нас багато улюблених пісень, записаних 15-20 років тому. Прослухавши їх, ми відібрали сім і вирішили дати їм нове звучання. Згадали про Усеіна. 

Я тоді попросив нашого звукорежисера Костянтина Костенка, який з Усеіном і раніше працював, бо ми не були на той час особисто знайомі, щоб до нього зателефонував – чи йому було б це цікаво.І коли отримали позитивну відповідь, ми разом сіли, прослухали пісні, які відібрали. З цього все почалося. 

Як затверджувався остаточний склад треків? Як рухалася робота?

Леся: Все було швидко. Коли ми приїхали до Усеіна у студію, він вже показав досить серйозні начерки. У нас був шок, чесно кажучи.

Галя: Так. Я взагалі мовчала декілька годин і зробила так, як і Леся з Олегом, коли почули Усеіна: «Аааа!». 

Олег: Ми розуміли, що він не буде копіювати попередні аранжування. Ми якраз і хотіли, щоб він вніс щось своє.

Леся: Абсолютно.

Олег: От є мелодія, є гармонія, є своя думка, є своя емоція, вкладена в ті слова і в ту мелодію, але хотілося б якогось свіжого погляду. 

Галя: Це було настільки по-чоловічому сильно, що складалося враження, ніби до цієї дівчинки, яка співала про любов 15-20 років тому, нарешті зайшов нормальний мужчина, взяв її на руки і поніс. От було якесь таке відчуття — сили і краси, якщо говорити простими образами. В сучасній музиці мало такої делікатної чоловічої сили. Коли відчувається не брутальність, не грубість, а висока інтелігентність і знання, аристократизм і лицарський порив. 

Галя, ви автор майже всіх текстів цього проєкту?

Галя: Окрім моїх у проєкті звучать вірші Лесі, нашого батька Станіслава Тельнюка, та Ліни Костенко.

Вони зазвучали для вас по-новому?

Галя: Так, звичайно. Усе зазвучало по-новому. Це зовсім інший емоційний стан. «І тоді…» – пісня пам’яті батька зазвучала по новому. Або, «Кленовий листочок», вірш колись написаний мною для для маленького хлопчика, мого синочка, зазвучав по новому. Зараз синочку вже 24 роки. 

Олег: Дубок такий.

Галя: Такий дубочок. То зовсім інші вже відчуття.

Олег: Непросто було і в роботі, коли почалися репетиції і записи. Якщо музикант 10-15 років співав з певним ритмічним малюнком і гармонією, то зараз ритмічний малюнок зміщується і гармонія теж змінюється. Треба було себе внутрішньо перебудувати, щоб увійти в новий простір. Все вдалося, і за дві-три репетиції ми це зробили.

Леся: Так. Якби було більше часу, то, було би ще краще. Бо ми досить довго пристосовувалися і входили в нову для нас музичну ріку.

Олег: Для Лесі й Галі «джазова ріка» на початку була досить незвичною.  

Леся: Так. А для музикантів це була їхня жива вода.

Усеін, розкажіть про вашу роботу. У чому ваш внесок?

Усеін: Щоби правильно зробити музику і не зіпсувати її, по-перше, треба відчути і знати ноти, драму, гармонію, музичну форму, на що деякі музиканти реагують: «А, складно, краще відкласти». Але я дуже багато разів прослуховував композиції сестер – і їх вивчив. Тому що у будь-якого артиста завжди є родзинка у виконанні, яку не можна порушувати. Можна додати трошки свого – і все.

А як ви можете пояснити «ДНК» творчості сестер Тельнюк? 

Усеін: Це треба відчути. Слухаєш — і відчуваєш енергетику. Ти розумієш, що воно має звучати так і не треба його псувати. Я так до музики завжди ставлюся. Мене так вчили.

Як ви могли б окреслити жанр цього проєкту? Адже це не просто джаз.

Усеін: Чесно кажучи, я над цим навіть не замислювався.

І це не естрада?

Усеін: Звісно, цедалеко не естрада. Це більше експеримент, world music.

Олег: Я як продюсер готовий дати премію тому, хто визначить жанрово, що роблять сестри Тельнюк взагалі. Ми для себе не можемо це визначити.

Оголошуйте конкурс!

Олег: (усміхається) Я, може, й оголошу. Протягом усіх цих років — а ми працюємо десятки років разом — над цим задумуємося. Була думка називати це просто — «Альтернатива для дорослих» [Adult alternative]. На Заході є такий жанр. 

У Лесі з Галею чому завжди такі різноманітні альбоми? Тому що кожного разу вони у музиці починають від поета і поезії, йдуть у своїй творчості від слова до музики, знаходять у музиці відповідність поезії. Я дуже мало знаю таких прикладів. Тому є різні форми подачі. Наприклад,  класичний рок для поезії Стуса. Там потуга, там трагізм, там сила слова, яка потребує рок звучання. У програмі на вірші Оксани Забужко хотілося віолончелей, інструментальних чоловічих голосів.

Камерне поєднання.

Олег: У Оксани поезія дуже експресивна, але потрібно було подати її не брутально і не грубо. Тому ми довго думали, яким повинно бути це звучання. Так з’явилася програма з трьома віолончелями. 

Робота над Шевченковими поезіями вимагала інших виражальних засобів, і їх міг дати лише  симфонічний оркестр. 

Зараз працюємо над різдвяною  програмою. Вона свіжа, світла і святкова. Це різдвяні пісні на вірші Галі Тельнюк. 

Тому ми не можемо сказати, в якому саме жанрі працюють «ТЕЛЬНЮК: Сестри».

Леся: А програма «ТЕЛЬНЮК: in jazz» завела нас в дивовижну казкову країну. 

Галя: Ні, ми ще не потрапили туди, а лише зазирнули у неї. Потрапимо до неї лише тоді, коли творити цю казку будемо на сцені, перед глядачами. Після запису і зйомок альбому ми почали мріяти про це. 

Леся: Лише сценічний досвід дає відчуття справжності, відчуття польоту і драйву. 

Олег: Жанр важко визначити. Це не джаз, але тут є вплив джазового досвіду, джазових музикантів — їхньої свідомості, їхнього розуміння і підходу до матеріалу. Є легкість, імпровізаційність. 

Леся: І те, що Усеін дуже світлий чоловік, і його музика теж дуже світла, вітальна, позитивна, вона викликає радісні й життєствердні емоції.

Людям, які озвучують поезію (і це складні поетичні тексти), не завжди вдається бути різноманітними, а у вас широке жанрове розмаїття. Яка у вас музична освіта? Де ви її отримували? Ви почали співати в дитинстві, років у 13?

Сестри Тельнюк: Так.

Галя: І перші пісні писали в 13 років. З музикою я була завжди, але вищу освіту я отримала таку, як у батьків. Батько – письменник, а мама – філолог-перекладач. 

Ви філолог, так?

Галя: Журналіст я. Повної музичної освіти я не маю. Я не ставила перед собою такої мети. Ми завжди з Лесею співали і завжди це робили разом. Музика — це моє життя! 

Леся: Я маю вищу музичну освіту. Я закінчила оркестрове диригування. Я володію бандурою. Ви можете її почути у багатьох наших піснях.

Галя: Вона шикарно грає! Так, як грає вона, не грає ніхто! 

Леся: А от фортепіано для мене це мій композиторський інструмент. Я з ним нерозлучна.

Олег: Одна із пісень — «Мені снилась бабуся…» — звучить під бандуру.

Леся: Так, так, ми її виконували під бандуру у виставі «Інкрустації» в Молодому театрі. У «ТЕЛЬНЮК: in jazz» бандури не буде. 

Галя:  З бандурою у нас взагалі дуже цікава сімейна історія. Наша мама, яка походила з російськомовної родини військового, одного разу почувши просто просто у неї закохалася. Її мрією стало те, щоб її доньки грали на бандурі і співали. Тож з величезними труднощами знайшли школу, де викладався цей інструмент. Треба нагадати, що була середина 70 років: тотальна русифікація, заборона та висміювання усього українського. Ім’я нашого батька, письменника Станіслава Тельнюка, вже було внесено до «чорного» маланчуківського списку заборонених до друку поетів. Отже, навчання гри на «националистическом инструменте» було викликом. 

Олег: Я думаю, що совєтська музична освіта ставила забагато рамок, які знищують людину. А Галя і Леся їх не мали, вони дуже вільні — співають в різних жанрах, добре відчувають слово. Але, я думаю, на початку суттєвий вплив на музичну освіту мала «АВВА».

Леся: «АВВА», так.

Є поетичні теми, які ви ще не освоїли? Територія, на яку ви не заходили? Вам подобається Свідзінській? Є такі поети, яких ви поки обходите?

Галя: Свідзінський великий поет. Шануємо і любимо його. 

Леся: Професор з Канади Марко Стех звернув нашу увагу на його творчість, вважаючи його поезію близькою нам. Але до кожного поета ти приходиш у певний період. 

Олег: Усьому свій час. Наприклад, Шевченко прийшов тоді, коли в суспільстві, в серцях і розумі людей з’явився резонанс. Враховуючи освіту й літературні традиції в сім’ї Тельнюк, Галя і Леся мали б ще з самого дитинства писати пісні на вірші Шевченка.А вони прийшли до нього, лише коли визріли промовляти його слова. Проєкт «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко» – ідеальний. Він прийшов перед Майданом і був під час Майдану. Прийшов час Шевченка. Він зазвучав. 

Так само з програмою «Agnus Dei». До розмови про високе, про Бога, потрібно було дорости, духовно визріти. Християнські тексти (переважно від світських людей) лягли в основу цієї програми. Кілька композицій у ній на вірші Кароля Войтили – Папи Римського Павла ІІ. Це дуже світла програма. 

Наприклад, перші пісні на вірші феноменального Богдана-Ігора Антонича було написано дуже давно, але цілісна програма «Agnus Dei» була створена лише рік тому. 

У ваших програмах, коли ви співаєте Антонича, складні тексти Забужко та Шевченка, я бачу просвітницьку функцію. Як ви самі до цього ставитеся?

Леся: Ми над цим не замислювалися.

Галя: Як до долі – бути просвітниками в ці темні часи. В українській освіті є випалена земля, українська література розстрілювалася та знищувалася не раз. Тому в українській освіті великі діри. І якщо наша творчість виконує цю функцію, то й слава Богу. Але такої мети — «просвіщати» — ми не ставимо перед собою. Ми не ходаки – в народ ми не ходимо, щоб «просвіщать» його. Захоче – сам себе просвітить і сам буде шукати правильні культурні орієнтири. Але якщо після «Інкрустацій» люди почали читати Ліну Костенко і входити в літературу завдяки нашій виставі, — це прекрасно.

Олег: Галя і Леся — це просто унікальний дует. Вони здатні відшукати у поезії світло і за допомогою музики передати його слухачам. Музика дає додатковий ресурс поезії. Вона може поглибити слова, надати їм інших фарб. 

Вам важливо, щоб був катарсис?

Леся: Так, так.

Галя: Звичайно. Зараз живих концертів дуже мало. Але навіть коли концерт онлайн – це настільки сильне внутрішнє переживання і відповідальність за кожного, хто сидить перед монітором чи дивиться нас в телефоні, — не пережити персонального катарсису неможливо. І це не просто набір високих слів. Я буквально знесилена після концертів. Якщо ти переживаєш катарсис, то й глядач переживуть його разом з тобою. 

Олег: Я їм деколи кажу навіть на репетиціях: «Пожалійте себе. Не викладайтеся на 100%». Побоююся, що їм не вистачить сил. Але вони на це не звертають уваги. Концертів докарантинних часів було не так багато, 30-40 на рік. Це дає можливість акумулювати сили. 

Яка доля буде у джазового альбому? Спочатку відбудеться прем’єра на всіх стрімінгових майданчиках або все-таки буде концерт?

Галя: Я вірю в те, що буде концерт.

Олег: Зараз ми можемо презентувати його тільки в Інтернеті. Може, якийсь телеканал візьме, але це здебільшого для них неформат. 

Давайте уявимо: вірус переможений, і концерти можна грати наживо. Ви відіграєте цей джазовий концерт. Яким буде ваш наступний крок — глибше в джаз?

Галя: Так. Вже хочеться не просто зануритися, а поплисти цією музичною рікою. Бо ми ще не попливли, ми з нею лише познайомилися, а вже від цього щасливі. Але для повноти щастя треба ще «пуд солі з’їсти» і подолати багато власних рубежів.

Текст: Віка Федорина

Фото: Аліна Гармаш