У лютому 2021 у Видавництві Старого Лева вийшла збірка «Лексикон націоналіста та інші есеї» українського публіциста Миколи Рябчука. У них автор розмірковує що означає бути українцем, чому європейська перспектива є єдиним і водночас складним шляхом для українського суспільства, а ще – чому ми не вчимося з власної історії.
Мою ментальну мапу українського націоналізму в 2018 році сформувала книга Мирослава Шкандрія «Ukrainian Nationalism: Politics, Ideology, and Literature». Замість звичного інтегрального (бандерівського) націоналізму, якому ми давно звикли перемивати кості, імпліцитно і експліцитно виправдовувати, Мирослав Шкандрій у своїй книзі показав широку мозаїку того, що означало бути українцем. Тоді я вперше усвідомила різноманітність і динамічність націоналізму, чого ніколи не було відчутно в інтегральному націоналізмі, який найяскравіше представлений в нашому публічному і освітньому просторі.
Приблизно такого ефекту я очікувала і від книга Миколи Рябчука «Лексикон націоналіста та інші есеї» – відкрити нові аспекти аналізу і суті того, чим є націоналізм сьогодні. Мої очікування були виправдані – автору вдалося відійти від звичних тем, підняти малопомітні фактори, і змусити читача задуматися про те, що саме зможе сформувати нашу ідентичність.
Тож що саме Микола Рябчук зробив новаторського? Колись, Умберто Еко в одному своєму есе («Сотвори собі ворога», 2011), добре підмітив яке місце в нашій власній самоідентичності мають інші – не лише вороги, просто сусіди, ті, чиї соціальні і культурні уявлення відрізняються від наших. Цим есе Еко, напевно, підсумував столітню традицію пояснення що таке націоналізм, адже філософи, науковці і публіцисти найчастіше описували будь-яку націю як те, чим вона не є, тобто чим відрізняється від інших. Якщо образ іншого у нас дуже чіткий, то образ самого себе – вкрай розмитий. І інтерес Миколи Рябчука частіше націлений саме на цей розмитий образ, він повертає свій фокус аналізу власне до малопопулярних аспектів, властивих націоналізму, розглядає його як динамічну сутність, яка формується і змінюється.
Головна ідея, якою просякнута логіка всіх есеїв у збірці Миколи Рябчука – це націоналізм цінностей, а не націоналізм інтересів. Спостереження і рефлексії про події в інших країнах виводять автора із класичної схеми націоналізму Фрідріха Ліста і виводять його роздуми у перспективу цінностей, історичних уроків і спільних ментальних карт. Також в цих спостереженнях Микола Рябчук не намагається перебільшити значення українських проблем у європейському контексті, а ставиться до геополітичної перспективи прагматично і вдумливо, порівнюючи українські реалії з тим, що взагалі відбувається у світі:
Мене й далі цікавить, чому це одні народи, здатні тут і тепер сповна використати коридор можливостей, а інші, як-от, українці, примудряються змарнувати й те, що здавалося б, змарнувати вже неможливо. (с.85)
Звісно, не обійшлося без аналізу взаємо існування українського націоналізму з його найближчим оточенням, «ворогами» як би сказав Умберто Еко. Проте головний фокус цих есеїв саме у спробі зрозуміти краще що таке бути українцем, чому український проект досі формується і як знайти спільний знаменник для всіх українців, якщо спільна національна пам’ять відсутня:
Головні лінії поділу проходять, однак не у просторі, а у головах громадян, причому межі тут теж розмиті: та сама людина може хотіти абсолютно несумісних речей і підтримувати цілком протилежні твердження … соціологи називають таку свідомість амбівалентною, я волію називати її інфантильною. Приблизно так само мала дитина не розуміє, що за обмежені кошти не можна мати всього одночасно, треба вибирати щось одне – або кока-колу, або морозиво (с.72).
Україна під цим оглядом справді поділена, причому поділ проходить часто не по регіонах і не по мовно-культурних, етнічних чи інших групах, а по головах конкретних людей, яким важко зорієнтуватися в суперечливій ситуації і зробити цивілізаційний, по суті, вибір. (с.118)
Тому ця збірка есеїв чудово показує – якщо віра в бандерівський націоналізм так чи інакше працювала в теорії в радянський час, даючи силу для протистояння з владним дискурсом, однак після 1991 року вона не змогла перейти в площину практики, тому що українське суспільство є набагато складнішим, аніж це могли передбачити ідеологи минулого століття:
Мета не виправдовує засобів, навпаки – засоби дискредитують мету, роблять її апріорі неосягальною. (с.94)
Есей за есеєм, в своїх роздумах Микола Рябчук відкриває універсальні смисли, які можуть бути проявом кожного націоналізму, щоправда, якщо цей націоналізм свідомий. Це міркування про солідарність під час оксамитових революцій, а ще про (само)критику коли ця солідарність не працює. Це уроки ідентичності з власними крайнощами і компроміси, опертими на ретроспективу, і дорослішання задля майбутньої кращої перспективи. Це про значимість вибору і позиції Ґедройця для кожної нації, а ще – про феномен усвідомленої чи неусвідомленої культури з її власними стереотипами та готовністю діяти.
На сторінках своїх есеїв Микола Рябкук міркує над нашим спадком національної свідомості, яка, як показують соціологічні дослідження, має дуже глибоке коріння і вразливість до політичної пропаганди:
Дискурсивні мури можуть бути куди небезпечнішими від реальних, бо ж споруджуються зі слів у людських головах, і за якийсь час блоки степертипів стають міцнішими від бетонних. (с.88)
Тому, роздумуючи над власної історією і готовністю щось змінити, міркуючи про власну ментальність, частіше хочеться сказати, що сьогодні ми не боремося зі своїми стереотипами, ми їх частіше просто не помічаємо. Чомусь, під час читання, окреме враження справило есе «Dance with Wolves» про Джеймса Мейса. Всі попередні роздуми Миколи Рябчука, вміщені у 15-ти есеях, про те, що таке національний вибір, логічно знаходять свій приклад і ілюстрацію у життєвому виборі і сродній праці Джеймса Мейса, який полягав у тому, аби свідомо обрати ідентичність, з її сильними і слабкими проявами.
Всі есеї збірника об’єднуються під спільними темами аналізу і спостереження сучасних подій, їхньої історичної ретроспективи, яка тонко і влучно пояснює сучасні українські реалії. Попри те, що всі есе написані протягом останніх десяти років, найбільше у них присутнє саме переосмислення минулого, як українського, так і власне особистого, тобто становлення Миколи Рябчука як публіциста, українця і націоналіста.
Тому не менш цікавою під час читання є лінія спостереження про власне формування Миколи Рябчука. Видання цих есе в одній збірці, стало ідеальним рішенням – це допомагає краще зрозуміти власне картину інтелектуального формування Миколи Рябчука, адже, якщо читати всі ці есеї ізольовано, окремо один від одного, ментальна картина інтелектуального розвитку автора не була б такою відчутною. Тому логічність збірки допомагає побачити головні творчі періоди, та імена, які найбільше впливали на формування світогляду автора, а ще – оцінити власне письменницький стиль міркувань автора.
І попри початкову передумову Миколи Рябчука, що його есе є спробою притримуватися традиції Мішеля Монтеня – йому це не вдалося. Есеї Монтеня дійсно унікальні: у них іноді важко відслідкувати логіку, а ще виникають проблеми читача з детальним розуміння контексту Франції у 16 столітті, через що роздуми Монтеня стають нецікавим. Натомість есеї Миколи Рябчука, попри складні теми, читати надзвичайно легко, вони мають хорошу логіку, а ще – чудове почуття самоіронії і трохи гумору. І хоча, попри гірке констатування українських реалій, складних і незасвоєних уроків з української історії, Рябчук переконливо доводить, які цінності потрібно вибрати, а не лише успадковувати.
На останок, також варто згадати про окрему ментальну вправу, яка зробила читання есеїв ще цікавішим, щоправда й ще довшим: кожного разу перед початком нового есею заглядати вкінець, аби зафіксувати в голові дату написання цього есе. Такий хід матиме подвійний ефект: по-перше, власне активне читання – майже всі есе написані протягом останнього десятиліття, тобто ми самі є спостерігачами тих чи інших подій. Тому гарно буде не тільки читати міркування автора, а й переосмислювати власне ставлення до тих чи інших подій, до пам’ятання власної історії, до переоцінки речей, які ми не помічали раніше.
По-друге, озброївшись точкою відліку коли власне було написане есе, читач зможе оцінити власне майстерність Миколи Рябчука оцінювати події про які він пише – як в ретроспективі, так і в перспективі. Сьогодні, коли в мережі Інтернет легко можна зайти прогнози попередніх років і перевірити їх актуальність, більшість прогнозів рідко справджуються.
Як щодо актуальності спостережень Рябчука?
Микола Рябчук. «Лексикон націоналіста та інші есеї» / Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 216 ст.
Текст: Надія Скокова
