Одного ранку, гостюючи в родинному маєтку, Ґрей Ґодфрі прокидається в порожньому ліжку. Її чоловіка Пола немає, а похмілля стерло пам’ять про події минулої ночі.
Їхній шлюб не був ідеальним, останнім часом між ними було багато напружених моментів, тому Ґрей думає, що чоловік просто залишив її чи захотів побути наодинці після чергової сварки.
Але автомобіль Пола знайшли покинутим на шосе. Ґрей розуміє, що він зник безвісти. Поступово головна героїня починає відкручувати всі події свого життя, щоб зрозуміти все, що з нею сталося в минулому і що відбувається зараз. Чи хоче вона, щоб її чоловіка знайшли? Може, зникнення Пола не таке вже й випадкове і все було сплановано?
Ф. Дж. Вернон. «Знайди мене» / Перекладачка: Віта Левицька / К.: #книголав, 2021, 368 ст.
Ґрей
Я не мала настрою для того, щоб їхати додому. Щоправда, мій настрій не годився практично для всього, та особливо це стосувалося поїздки додому, в Пайпер-Пойнт. Спілкування з мамою. Зустрічі з усім, від чого я свідомо віддалилася.
Турбулентність під час перельоту з Вашингтона добряче пошарпала мені нерви; внутрішні боки щік немовби намертво прикипіли до зубів. Легкий запах бензину просочував майже все в замкнутому просторі салону літака. Я повторювала собі, що такий душок цілком нормальний, проте все ж не могла відігнати думки про легкозаймисте авіаційне пальне.
«Ти так легко піддаєшся страхам, Ґрей». Протягом усієї подорожі мамині слова безперестанку відлунювали в моїй голові, немовби заїло платівку.
Поїздка від Чарльстона до містечка Елізабет, що в Південній Кароліні, забрала плюс-мінус пів години. І що ближче наша орендована автівка під’їжджала до дому, то тугіше зав’язувався клубок у мене в грудях.
Екран телефона показував пів на четверту дня.
— Ще повно часу, можна встигнути на різдвяну вечірню службу, — зауважила я своєму чоловікові. У Бога я не вірю, проте мама вміє бути нестерпною. А коли йдеться про те, щоб змусити мене піти до церкви, то стає напрочуд немилосердною.
— Часу досить і тобі, можеш трохи подрімати, — відповів Пол, не зводячи погляду з дороги. Без сумніву, він знає: його невдоволення від того, що я пила, не лишилося непоміченим. Я відвернулася й стала роздивлятись нерівну лінію горизонту.
Я вже «розговілась» у барі біля нашого ґейту в аеропорту імені Рейґана. Великий келих м’якого шардоне, щоб зняти напруження перед польотом. Саме так я пояснила Полові першу дозу.
А тепер він залип у телефоні. Великий палець танцював по екрану, а вільною рукою чоловік вчепився в кермо так сильно, що аж кісточки пальців побіліли. Що ж там таке важливе, що треба одночасно писати повідомлення й кермувати? Хто такий важливий?
Я роздумувала, чи не запитати в нього, — просто взяти й запитати, — але він би заявив, що я п’яна. Коли я під мухою, Пол не сприймає мене всерйоз. Навіть якщо я натисну, він не почуватиметься зобов’язаним мені відповідати. Казати правду.
Натомість я вирішила готуватися до зустрічі з мамою. Як блудна донька, що крадькома повертається додому після вечірки. З тією тільки різницею, що мені вже виповнилося двадцять дев’ять.
Тримаючи сумочку від Кейт Спейд* розкритою на колінах, я розстібнула пакет для рідин, який запхала туди на час перельоту. Парфуми, краплі для очей, дві мініпляшечки білого вина (я нахилилася так, щоб Пол їх не побачив) і м’ятний ополіскувач для рота в невеликому флаконі, розрахованому на поїздки.
Я прополоскала рот і виплюнула рідину в порожню пляшку з-під води. Головне — не ковтати. Тричі бризнула парфумами на шию. Тричі — на один пшик забагато, проте мені дуже хотілося уникнути маминого презирства; хай усе обійдеться лише наморщеним носом. Скривившись, я бризнула парфумами ще й у рот. Металевий присмак застиг на язиці, наче гіркий клей.
— Від тебе віє свіжістю, — запевнив Пол, кладучи телефон назад у кишеню. А тоді звернув увагу на мою обручку: — Почисть її, поки будемо в місті. Наступного тижня буде збір коштів на лікування серцевих хвороб.
Я крутнула обручку великим пальцем. Діамант на три карати — огранювання «подушка». Бездоганний. Майже без кольору. Для мене — тільки досконале. Так сказав Пол, коли освідчувався.
— Цього року тут обійшлися без засніженого Різдва, — додав він. — Не те що у Вашингтоні.
— Точно, — буркнула я.
Пол звернув із шосе через виїзд на Елізабет. Сосни та карликові пальми поступилися місцем старомодному містечку — не надто вишуканій суміші колоніалізму та стилю Лоукантрі*. Тільки забігайлівка «Дейрі квін» у центрі заважала Елізабет бути містечком, завжди готовим до зйомок фільму про Громадянську війну.
«Дейрі квін», а ще білборд. Зображення на вилинялому папері привернуло мою увагу — і раптом здійнялася паніка. Аж до тремтіння в пальцях. Вродливий чоловік із гарною зачіскою і виразним римським носом. Його дратівлива посмішка. Мій кузен, Меттью Кінґ. Адвокат.
До залишку парфумів на язиці долучився кислий присмак, а я подумки вилаяла себе за те, що забула про цей старий білборд, котрий стояв тут уже давно. За те, що не пам’ятала: на в’їзді в містечко мене вітатиме обличчя Меттью. Коли зображення стало віддалятися в дзеркалі заднього виду, я послабила хватку, відпустивши ручку дверцят, і довго, уривчасто видихнула.
Наприкінці Мейн-стріт ми звернули ліворуч, минули мамину церкву Баптистів Достойного Агнця. А потім ознаки людської присутності знову поступилися місцем порожнім тютюновим полям під попелястими небесами. Дорога під назвою Аталая-драйв була вибоїстою. Нехай не всипаною щебнем, проте й не асфальтованою. Як і решта Південної Кароліни, вона несла на собі печатку невизначеності, мовби не знала, чим насправді їй хочеться бути. По один бік — низькорослі дерева й висока трава. По інший — солончакові болота.
***
Машину повело на гравії, коли Пол, здолавши половину круглої під’їзної доріжки до Пайпер-Пойнту, загальмував. Він припаркувався позаду Шарлоттиного кросовера марки
«Мерседес». Моя сестра приїхала з Ралі*. Вона непогано давала собі раду після розлучення, і я раділа за неї.
Не встигла я вийти з автівки, як відчинилися вхідні двері й до нас попрямувала худа, мов тріска, жінка, на вигляд не старша тридцяти років. Нова хатня робітниця, про яку так багато торохкотіла мама.
— Вітаю, Ґрей. Поле, — усмішка освітила обличчя, яке доти здавалося мишачим. — Я Кора. Нова помічниця вашої матері.
Я кивнула у відповідь, а вона підійшла до багажника автівки, з якого Пол саме виймав наші речі й виставляв на дорогу. Те, що Кора була білою, викликало у мене полегкість. І я знала, що Пол теж так подумав. Мама не вважала, що є привід перейматися тим, який вигляд це має збоку. «Чорні в містечку люблять мене», — з теплотою в голосі повторювала вона. Занадто часто.
В Елізабет мама й справді могла не перейматися. Але для нас із Полом усе було інакше. Ми жили у Вашингтоні, а там думка інших важить дуже багато, особливо тепер, у світлі політичного майбутнього Пола. Дерев’яні сходи ґанку зарипіли під моїми балетками.
Відтоді як помер тато, мама не приділяла належної уваги утриманню будинку. Дивний недогляд як на жінку, зациклену на зовнішньому вигляді. І що ближче вдавалося поглянути на Пайпер-Пойнт, то більш очевидною ставала занедбаність. Біла обшивка скручувалася смугами, як довгі нігті. Одне вікно нагорі не зачинялося, а інше було наглухо зафарбоване. Стебла в’юнкого винограду зачахли й більше нагадували волокнисті скелети, ніж пишні зарості.
Я переступила через поріг, і в ніздрі вдарило повітря. Те саме затхле повітря, яким моя сім’я дихала впродовж двох століть. У цій задушливій атмосфері, здавалося, можуть плодитися москіти.
