«Ласощі для Медора» — збірка есеїв, які Андрій Бондар написав упродовж 2017–2020 років. Вона вийде друком наприкінці квітня. Це — 56 есеїв про най-най-най важливе. Kyiv Daily публікує уривок про літературу.
Есеїстика тут є способом досліджувати і осмислювати світ через власну систему цінностей і досвіду. За інтелектуальним роздумом прозирає відвертість, а у формі короткої прози ховаються глибші сенси й часом несподівані висновки: порожнечу можна наповнити, визначення «падіння з висоти власного зросту» може стосуватися не лише травмування тіла, але й морального падіння, яке завжди відбувається з висоти власної етичної конструкції, а втрати згодом можуть обернутися набутками, варто лише поглянути на них під іншим кутом зору.
Більшість з есеїв, що увійшли до збірки, були у різний час опубліковані на сайті видання «Збруч». Художнє оформлення книги виконала Тетяна Омельченко.
Андрій Бондар. «Ласощі для Медора» / Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 272 ст.
БІЛЬШЕ ЗА ЛІТЕРАТУРУ
Історію літератури можна уявляти собі по-різному. В очах кожного окремого читача вона набуває свого особливого образу. Можна розглядати її з точки зору особистого досвіду так званого «наївного читача», коли найважливіше в літературі саме те, з чого складаєшся ти — тобто з книжок, які сформували твій читацький досвід. У такому разі чимало залежить від примх долі, освіти і, звісно ж, випадковости. Дуже добре пам’ятаю повне, семитомне, зібрання творів Григорія Квітки-Основ’яненка, яке чомусь опинилося в батьківській бібліотеці на початку 1980-х років і посідало на полиці почесне місце між сірим цензурованим п’ятитомником Тараса Шевченка та червоними палітурками повного видання творів Михайла Стельмаха.
Сьогодні мені здається, що саме брунатні томи з художніми текстами й листами українського сентименталіста визначили моє головне життєве зацікавлення. Саме так мені хочеться думати. Хоч пояснити, чим саме привабив мене цей автор, я досі до пуття не здатен. Я навіть не певен, чи він привабив мене саме як автор текстів, а не набір певних ознак, починаючи зі звичайної присутности на полиці «там і тоді» і закінчуючи першим знайомством з академічним підходом до літератури, де, як з’ясувалося, не було нічого непотрібного, зайвого та неважливого, а ретельні передмови й дисципліновані примітки по-діловому це пояснювали.
Певна річ, я не схильний перебільшувати вплив творчости Квітки-Основ’яненка на формування моєї особистости. Можливо, його взагалі не було. А якщо й був, то жодним чином дослідити його я не спроможний. Але саме цей автор, гадаю, дав незримий і геть невідчутний під ту пору поштовх. Йому досить було просто опинитися на полиці книжкової шафи, а мені — просто простягнути до нього в певний момент руку.
У підходах до літератури є кількадесят способів ранжування текстів. Щось стає класикою з неодмінною наличкою високої «художньої вартости» та «вічної актуальности», вдало відбувши випробування часом, а щось назавжди або на певний час стає марґінесом літератури, її другим і третім рядом. Відомо, що твори одного автора можуть належати водночас до кількох рядів. Славна і хрестоматійна «Пані Боварі» Ґюстава Флобера — стовп французької і світової прози ХІХ століття, який вивчають у школах і без якого не обходиться жодна серйозна розмова про літературу епохи реалізму. Натомість недописаний і посмертно виданий роман «Бувар і Пекюше» того ж автора — твір, відомий лише літературним гурманам і популярности серед широкої аудиторії не має. За інших сценаріїв та літературних канонів вони, вочевидь, могли би помінятися місцями. Але це тема для спеціялізованої філологічної дискусії, яких у літературознавстві другої половини ХХ століття не бракувало. Згадаймо бодай «Західний канон» Гарольда Блума, який ретельно досліджує поняття літературного канону, пояснюючи, чому і як саме ці, а не інші 26 авторів від Шекспіра до Бекета мають у ньому найбільшу вагу.
Приблизно рік тому певне київське видавництво зробило мені пропозицію взяти участь у великому проєкті з видання повного зібрання творів англійського прозаїка Джозефа Конрада. Й ось уже майже рік цей автор щоденно присутній у моєму житті. Доти я знав його по вершечках — класичних романах і повістях (насамперед «Серце темряви» і «Лорд Джім»), які давно стали золотим фондом і які вивчали в Могилянці на курсі з англійської прози. Перекладаючи ранні твори автора — «Вигнанця з островів», «Негра з “Нарцису”» та «Оповісті неспокою» — я пізнав зовсім іншого Конрада — багатослівного й романтичного, в’язкого і стилістично розмаїтого, «сирого» і ще не впевненого у своїх силах. Кожен з перекладів давався мені нелегко і ставав неабиякою пригодою. Складні романтичні описи природи, людської зовнішности та психологічних станів персонажів у «Вигнанці з островів», огром морської термінології в «Негрі з “Нарцису”» та сміливі експерименти з жанром новели в «Оповістях неспокою» — все це (і не тільки це) сформувало зовсім інший образ автора. З кожним новим перекладацьким досвідом Конрад «Серця темряви» поставав у новому образі, змінювався і обростав новими сенсами. На попередні читацькі враження неминуче накладалися особливості перекладацької роботи з її пастками, сюрпризами та деформаціями.
Аж ось настав час сісти за переклад роману Конрада, про який не писали в жодних офіційних біографіях. Конрадознавці старанно оминали його своєю увагою і замовчували як небажаний виплід дивної випадковости. «Квазінауковофантастичний», за визначенням «Вікіпедії», роман «Спадкоємці» («The Inheritors») був написаний 1901 року в колаборації з іншим автором — Фордом Медоксом Геффером. Не уявляю, хто і за що в цьому творчому тандемі відповідав. Однак припускаю, що Конрадові належала роль літературного заробітчанина, який мав надати досить незначному з точки зору «вічности» твору доладного і стилістично стравного вигляду. Можливо, його функція зводилася не так до творчої, як до редакторської роботи. Але це лише припущення. І справді, літературна якість цього твору досить сумнівна. У тому сенсі, що жодних художніх вершин він не сягає, а проти інших творів Конрада здається просто неймовірним парадоксом. Високохудожність витісняється дивним сплавом ідеологічної непевности, властивої fin de siècle, і неокреслених страхів перед майбутнім століттям. Ходульність і непрописаність персонажів, досить банальний сюжет, певна наївність і старомодність стилю, спроба побудувати «екшен», не увінчана особливими успіхами… Цей текст, за сучасними жанровими мірками, — звичайний політичний детектив, а ніяка не наукова фантастика, досить плаский і композиційно легкий роман «на один вечір». Сьогодні б його залічили до так званої «масової літератури». Зайве казати, що до попереднього образу автора він майже нічого не додав.
І тут якраз доречно зачепитися за рятівний прислівник «майже», бо за типовим «прохідним» і нічим не прикметним текстом третього, а може, і четвертого ряду крилися цілі розсипи цікавинок, передбачень і прозрінь. Тому з першого погляду нічим не цікавий твір обернувся для мене цілою лабораторією знахідок. «Спадкоємці» Геффера-Конрада виявилися першою спробою опису піару: молодий і нікому не знаний письменник стає учасником чужих політичних ігор, де йому призначено роль — не багато і не мало — іміджмейкера кількох «великих риб» британської політики. Серед них фігурує — нагадаю, надворі 1901 рік — персонаж на ім’я Черчилль, який символізує чесноти так званої «моральної політики». Саме він разом зі своїми старомодними принципами приречений впасти жертвою підступної кліки аморальних політичних ділків — «спадкоємців» із «Четвертого Виміру», що планують зруйнувати старий лад і «успадкувати Землю». Опинившись між двох вогнів, головний герой вибирає «партію зла», яка обплутує його і зневолює, перетворивши на інструмент у складному плетиві політичних інтриґ — нещасного виконавця чужої волі.
У «Спадкоємцях» 1901 року явлено всю красу цинічного, інструментального ставлення до почуттів і вартостей окремої індивідуальности, що не здатна опиратися «схемам» і фатальній невідворотності зла. Задовго до «Процесу» Кафки авторам цього політичного детективу вдається намацати головний нерв прийдешньої епохи, де людина маліє, стирається та нівелюється під впливом невидимих важелів, втрачає свою ідентичність і улягає незбагненним психологічним механізмам, які змушують робити неправильний, етично неприйнятний вибір і від нього загинути — як не фактично, то символічно. Думаю, якщо уявити собі якийсь ідеальний курс з історії літератури для політологів і соціологів, саме такі твори мали б читати й аналізувати в ньому під збільшувальним склом.
Певна річ, «Спадкоємці» далекі від високої літератури так само, як нікому не відомий сьогоднішні Форд Медокс Геффер далекий від класика англійської і світової літератури Джозефа Конрада. Але примхливі долі літератури, її підводні камені, забуті сюжети і небажані діти — все те, що залишається за межами широкої читацької уваги і не входить до жодних літературних канонів — значно цікавіші, ніж можуть здаватися з першого погляду. Щось звело цих двох авторів разом. Щось підштовхнуло саме до такої проблематики. Якась інтуїція, імпульс, невидимий жест. Це як випадково дістати з батьківської книжкової полиці сьомий том Квітки-Основ’яненка і потім пов’язати себе з літературою на все життя. А життя, як відомо, більше за літературу. Вже не кажучи про її канони.
