Маленький зал праворуч від фоє, незвичайна виставка. У Національний Художній зробили «крок» герої книги Жадана — діти й дорослі, домашні тваринки й ангели, мандрівники й військові. Виставковий проєкт Катерини Косьяненко «Список кораблів» продовжено на два тижні — до 22 серпня включно.

Робимо екскурсію разом із Катериною Косьяненко, авторкою усіх тих, хто йде Києвом, стоїть біля вокзалу, або чекає сигналу світлофора, пливе Оболонню, та несе наш прапор. Їй — слово:

Ікона — це окрема духовна практика. Це в вас теж досліджується?

— Я займалася іконописом, тобто я маю досвід написання класичних   ікон. Це певна духовна практика, в якій існують свої правила, і я намагалася дотримуватися всього, що потрібно: пости, молитви, просто відповідальне відношення до цієї справи. Можливо, тому стилістично іконопис перейшов до мого світського живопису. У нас в Академії був чудовий викладач Сергій Зорук, він казав: «об’єкт треба пропустити через руку». Коли зображення багато разів «пройшло через руку», воно якось залишається у підсвідомості. А потім, в наступних роботах, проступає, виходить на полотно, навіть коли я про це не думаю. Напевно, так. Але я дійсно дуже люблю ікони. Мені в тих залах, де український іконопис (жест напроти) набагато цікавіше, ніж тут.

— Я намагаюся додавати якісь символістичні вкраплення, хоч їх не настільки багато, як в іконописі. Символіка кольору, символіка персонажів, символіка жестів – все це є в моїх роботах. Не знаю, наскільки сильно вона прочитується. Я намагаюся робити так, щоб цей символізм не був нарочитим, щоб він не душив глядача.

Про «Появу»… просто зазвичай така ікона.

— «Поява» це майже з натури. Воно десь так приблизно і відбувається: видимий світ/невидимий світ – вони існують одночасно і паралельно, просто ми іноді не приділяємо  належної уваги невидимому світу. Але в житті бувають такі ситуації, коли здається, що межа між світами стає більш тонкою, і невидимий світ стає до нас явним. Ми відчуваємо його наближення, відчуваємо, що «щось все-таки є». Ця картина саме про це.

Зазвичай в іконах багато символізму, а у вас такий… майже життєпис.

Так і є, він не проступає, він тут майже є. Ось там (наступна робота, «Графіті») дуже-дуже дивна річ.

— Про лева і крокодила?

Так.

— Якщо буквально пояснювати роботу «Графіті»: образи сучасного міста та людей, поєднаний з яскравим образом, узятим із молитви. В сьогоденні ми теж деколи згадуємо молитви, і деякі рядки з них оживають і стають видимими. В даному випадку це цитата з 90-го Псалма «… і потопчеш лева і змія». Навіть сучасний міський простір, стіни старих будинків, жахливо помальовані графіті, можуть бути простором любові та перемоги над злом, яке, переможене, не так вже страшно виглядає. Хоча потім, коли у нас з’явився песик, з’ясувалося, що в цій картині присутній портрет наших домашніх тварин — кота та пса. Кіт британський, з круглою мордочкою, а собака- такса, дуже схожа на намальованого тут крокодила. Хоча, коли я малювала, нічого не віщувало «біди», песика навіть в планах не було.

І ось у нас майже Венеція.

— «Кораблі» — це Оболонь. Звичайно, це не реалізм в широкому розумінні слова, але все «впольовано» з натури – тобто те, що я надивилася, те, що я надумала, дивлячись на прості речі, що мене оточують. Все чесно. Моя майстерня на Оболоні, і я ходила вулицями і думала, як же може виглядати ця кульмінаційна робота, про кораблі, які там мають бути шари сенсів і як вони будуть зашифровані у візуальний ряд? Що може бути зображено просте, впізнаване, сьогоденне, але, водночас, вічне та надчасове. Власне, те, що я побачила і відчула в той момент, коли я ходила і мучилась, напевно, проступило в роботі. Я ходила навколо майстерні, і не могла знайти собі місця – і ось, прийшло натхнення та прозріння.

Лодочка не з натури?

— Гумова лодочка символічна. Це дуже тендітний предмет, вразливий. Моя відвертість достатньо наївна, все прочитується.

І український прапор.

— Це військові на хиткому човні. Думаю, що все зрозуміло.

На наступній жіночки у червоному…

— Чому жіночки? Тут є і хлопчики. Не знаю, всі питають: «Чого ви тільки жінок малюєте?» Тут є і хлопчики, і дівчатка, просто часто мої персонажі позбавлені яскравих гендерних ознак, бороди, наприклад.

Є і з бородою.

— а ось тут, в картині «Вокзал», мався на увазі Жадан, не знаю — схожий?

Так-так, він — герой картини «На київському вокзалі».

— В цій картині літери на будівлі Київського вокзалу не такі, як в натурі. Такі, якими вони є літери не компонувалося. Але це дійсно, Київський вокзал. Там, до речі, працювали мої бабуся, і дідусь, були залізничниками, бачите це теж особисто близька мені тема.

І ще зірочки під ногами.

— Зображені люди всі йдуть по небу, тому і зірочки.

Це теж — уявний Київ?

— Ну… так. Зірочки схожі на сміття, але це все-таки зірочки, і прості люди йдуть ногами по зеленим небесам, на яких тьм’яно сяють зірки. Цей хід придумався одразу. В простій темі, в натовпі людей, я намагалася збудувати драматургію: хтось на побаченні, хтось купив телевізор, хлопчик грається у війну. Вокзал – це таке складне місце, де багато чого трапляється. До речі, у віршах Жадана є багато і вокзалів, і вугілля, і дротів, і колій, і відчуття вокзального ритму, стан тривоги та руху. Вокзал це своєрідний, незвичайний стан.

Іще знак переходу нагорі.

— Так. Це теж побачене і відчуте, прості повсякденні моменти. Щось я трошечки піддивилася в житті, щось я трошечки додумала: військові і цивільні, всі разом, в одному русі, в єдиному зрізі часу. Так, як зараз у нас все намішано, ми не завжди пам’ятаємо про війну, яка триває, займаємось повсякденними «мирними» справами, але зараз відбувається боротьба – і видима, і невидима – і хочемо ми цього, чи ні відлуння цієї боротьби відчувається повсякчас, наша повсякденність просякнута цією трагедією. Так все намішано в нашому житті сьогодні. Насправді всі ці картини тематично – як одна. Так, вони відрізняються емоцією, композиційним, кольоровим, ритмічним рішенням. Але они всі про одне: життя та його крихкість, сьогодення та вічність, особистість та світ, трагедію та щастя, моє зачарування тим що все в цьому дивному світі може існувати одночасно.

Катерино, ваші військові завжди схожі на лицарів середньовіччя?

— В роботі «Звичайний день» воїн в сучасному, але це все одно, наш лицар.

Так. І ангел поряд. А ті улюбленці, що в кліточках?

— Ті, що в кліточках, їх хазяї несуть до ветеринара, ті що здорові ходять собі самі, лапками, пішки – все як в житті.

І голуби, і уявні тваринки. Ось яка риба.

— Там щось ще написано, але я вже не згадаю, що. Очевидно, було мені було лінь малювати жабу і черепах, а символіка зображення вимагала їх присутності, тому я написала словами.

Вони там мають бути.

— Вони там десь є.

Що це за тваринка?

— В картині «Перехід» в корзинці велосипеда сидить міфічна істота, схожа на дракона. Ось поруч, собака, неміфічна істота, і вони прекрасно співіснують поруч.

Це теж міфічна, у неї є крила.

— Ми були в Іспанії до всіх карантинів і локдаунів. Потрапили там на прекрасний фестиваль, на якому всі люди переодягаються, танцюють, п’ють вино чи пиво і дуже тішаться. Мене вразило те, що люди були зі своїми собаками, і ці собаки були теж в карнавальних костюмах. Коли я побачила песика в реалістичному костюмі креветки, з усіма лапками, вусиками, зі мною сталася сміхова істерика. Я вже не кажу про крильця, корони, мантії, чоботи та смокінги для псів. Незабутні враження. Виявилось, що і для собак є всілякі костюми. Тож, можна сказати, що зображений мною пес просто вбраний в карнавальні крила. А можна побачити і інший сенс: улюбленці, на жаль, живуть не дуже довго, і ми страждаємо, коли вони йдуть, і вважаємо що крилатими вони колись зустрінуть нас на веселці.

А що це за місце? (стоімо перед центральною роботою)

— Пейзаж в «Переході» характерний, мався на увазі Київ, центр. Це збірний образ, тут є частина будиночків Майдану, шматок вулиці Михайлівська, Львівська площа.

Квінтесенція міста.

— Дуже люблю центр Києва, в якому я народилася та виросла. Мій світогляд сформувався під впливом естетики цього центру (якого зараз лишається все менше). І, власне, пейзаж в «Переході» теж про нашу сучасність, про те, що зараз відбувається з містом, кавалок спостережень нашого повсякденного життя. Я працювала з цією роботою більше ніж півроку. Щодня приходила до майстерні, з ранку до вечора працювала, звичайно, за цей час передумала багато різних думок. Якщо коротенько — картина про людей, співіснування людини і середовища, про комфорт людини в середовищі. В цій роботі всі очікують на зелене світло, стоять «на паузі». Світ зупинився для цих персонажів, вони застигли в моменті, в своєму житті, вони випадково, на короткий проміжок часу опинилися поруч з незнайомими, невідомими людьми, і, раптом, всі разом склали дивну та непередбачувану композицію. Є така духовна практика – сказати собі «Стоп» і усвідомити себе у світі і світ навколо себе. Потім, коли почалися карантини, я зрозуміла: «оце, дивись, яка я провидиця». «Перехід» був намальваний за рік до коронавірусних подій.

Це ж справжня ікона, тому що чоловік, який розмовляє по мобільному, із ликом Христа? Випадково?

— Чесно, ви не перша людина, яка мені це каже. Цей персонаж не передбачався, як носій такого відповідального сенсу. Насправді, просто єдиний з чоловіків на цій картині з бородою та вусами.

Він «сам прийшов»?

— В композиції цієї роботи відбувалося стільки пертрубацій… Час від часу я фотографувала процес малювання. Потім все змонтувала в маленьке відео, можна подивитися, як картина трансформувалося. Люди приходили, поверталися, відверталися. Міняли зріст, риси обличчя, зачіски, макіяж, перевдягалися, міняли пози. Тут дуже багато всього відбувалося. Чоловік з телефоном якось сам зарифмувався в центрі картини. Одна глядачка ділилася враженням: «Це ж Бог, Він всім рулить. Тепер світ сучасний, і Він по телефону все робить. Це іконописний лик, значить, це — Бог».  Процесом малювання не завжди можна керувати, іноді виникає несподівана, але вдала імпровізація, яку навмисне сам би не вигадав. Так і з цим персонажем. Як працює радіоприймач? Радіостанція транслює, аппарат ловить хвилю, видає звук. Певно, митці теж іноді транслюють щось, що не остаточно усвідомлюють. Але якщо чоловік з телефоном прочитується саме так, то, напевно, так і треба, тому що в імпровізації народжуються нові сенси.

А та істота (схожа на чорну пляму) теж існує?

— Так ви її бачите? Це дерева. Мені була потрібна темна пляма по композиції.

Насправді я дуже люблю розглядати людей, хоч це не завжди пристойно, вони дуже цікаві. В «Переході» спостереження за людьми, побачені цікаві персонажі, цитати моїх улюблених художників Відродження, Джотто. Трохи є, так. Скористалася досвідом геніїв.

Класно, що ви сказали це ім’я. Я хотіла розпочати з Джотто.

— Так казати — нахабство з мого боку, але я сильно надихаюся спогляданням творів Джотто. Коли я працюю, я намагаюся багато дивитися, читати – шукати підказки, як переконливіше втілити задуману роботу. Мій друг, прекрасний художник Антоша Якутович, коли жив у Парижі, розповідав: «От, я малюю, малюю, але щось не виходить. Треба намалювати руку, а не можу зрозуміти, як. То я сідаю на 85-й автобус, їду до Лувру, там роздивляюся класиків, і все стає зрозуміло». Я теж часто передивляюся класиків, правда, частіше в книжках, або в інтернеті, вони підказують завжди. Вони ж класики, вони ж генії.

Катерино, Фра Анджеліко або Джотто?

— Я візьму обох. Вони зовсім різні. Просто Джотто більш широко відомий, знакова фігура, а Фра Анджеліко відомий меншій кількості людей. Хоча вразив мене не менше, ніж Джотто. У мене був катарсис, коли я дивилася і на роботи Анджеліко, і на роботи Джотто. Так що одного з них я не виберу.

Мені цікаво розглядати цю роботу, як і всім. Але дуже сумно стає, тому що це класичний сюжет про страшний суд.

В «Білому полі» сюжет частково запозичений з ікон Страшного Суду, так. Але робота не сумна, наші ж тут наші перемагають.

Наші перемагають. І знову уявне військо і реальне.

— Тут навіть є мрець з відкритими очима. Дизайнер, що робив «Список кораблів», запропонував нам, що прямо на першій сторінці фрагмент роботи, з чоловіком, що лежить в могилі/окопі. Ми з Танею (примітка: Тетяной Швед-Безкоровайною) спочатку не погодились. А потім я подумала: «Він не мрець, бо він із відкритими очима. Своє присутністю він стверджує — смерті не існує – значить нехай лежить».

Відпочиває.

Власне, він і залишився на першій сторінці. Процес боротьби сумний, але кінець позитивний, наші перемагають, янгол вражає змія. Ця робота намальована за пару місяців до початку коронавіруса. Моя знайома питала, вказуючи на зображення клубків чортів, яких протикають списами вояки: «Ви що, коронавірус намалювали?». А коли почали показувати зображення коронавірусу, я подумала: «Кумедно, але дійсно схожий». Тут навіть лапки видно – це переможені чорти.

Кажанчики. Жіночки з військовими — це хто? Вони не в формі.

— Жінка – завжди жінка. Навіть якщо вона вдягне форму, вона все одно буде вирізнятися. Вирішила зробити жінок-військових гарно вбраними, увіковічнити їх красу.

Тобто все не так сумно?

— Абсолютно не сумно. Так, картина – тривожна, тому що війна, кров, багато горя, трагедії. Але я все-таки намагалася, щоб в «Білому полі» був позитивний вектор: при тому, що страшно, сумно і трагічно, перемога- наша.

Це — улюблена робота з усього циклу. Не знаю, чому, але мені з нею дуже лячно.

— «Зупинка» робота така тепленька, гарненька.

Вони ж чекають — можливо, дива, можливо, позаду у них уявний міст.

— Міст уявний, так, а Київ конкретний.

Мені дуже подобається роз’єднання мостів поряд, одне за одним.

— Там, біля горизонту, є мостовий перехід, люди, що тут зображені чогось чекають на зупинці, вони всі кудись їдуть. Сьогодні ми весь час знаходимось в русі.

Якість цього переходу — різна.

Насправді я всі вірші, що мали бути у збірці, дуже вдумливо читала, чесно переслухала майже всі інтерв’ю Сергія. Таня запропонувала проєкт, і я одразу погодилась, тому що від такого не відмовляються. Потім я злякалася: «Чи зможу я видати адекватний візуальний еквівалент? Це ж геніальний, без перебільшення, письменник. Якими мають бути ці зображення?». І в мене багато часу пішло на роздуми про те, яким чином можна провести візуальну паралель. Читала-читала, думала-думала, і зрозуміла, що треба рухатись своїм шляхом. Тобто ми йдемо паралельно: у нього свої образи, у мене – свої. У віршах є простір, дихання життя, смак та запах, багато людей, птахів, дерев, вокзалів. У віршах Сергія — живе життя. Я намагалася, щоби це живе життя було і в моїх картинках. Я не знаю, чи десь перетнулися наші шляхи, чи ми все-таки паралельно співіснуємо в цій книжці.

Безумовно, перехрестя є. Але це Різдво ваше чи його?

— Звичайно, моє, але картини натхненні його віршами, святі над містом плачуть, і йдуть волхви. Насправді, давно намагаюся поєднати сучасні моменти з класичними, іконописними, традиційними мотивами. Мені цікаво, як вони співіснують між собою. Все-таки ми сучасні люди, весь світ в екрані телефона, за кілька годин можемо опинитися в іншій країні, у нас шалений ритм життя, водночас нам подобається Джотто, ми читаємо літературу яка існує багато столітть, ходимо слухати Вівальді. Ми любимо і давнє і сучасне, звичайне та надзвичайне. Я складаю картини як мозаїку, як конструктор, можу намалювати поруч машину і іконописний лик, ангела, що їде в автобусі. Власне, ця тема турбувала мене задовго до створення цього проєкту.

У віршах Сергія я побачила подібну філософію.

І руки теж.

— І руки. Це в іконописі називається «личне» і «доличне». В підокладних іконах «личне» – обличчя, кисті рук, дуже ретельно написане, а «доличне» може бути голою дошкою, може бути схематично намічене (приміром, плечі, складки). Це тому, що передбачається, що «доличне» буде закрите ошатним окладом. На створення «Різдва» надихнули саме такі, підокладні ікони, які з плином часу втратили свої коштовні шати, але натомість набули неповторної естетики, в якій видно дотики часу.  Тут є намагання поєднати оце іконописно «личне» з недбалістю та яскравістю сучасного живопису, цікаво було експериментувати з тим, щоб зображення людей виглядали реалістичними, а решта простору картини була написана вільно. Абстрактні шматки живопису складаються в певну гармонію і напрочуд дивно співіснують з іконописними прийомами писання ликів. Тут абсолютно професійний інтерес компіляції різних фактур і різних стилістик в одній картині.

Це — волхви?

― Достойменно невідомо, але волхвів було теж троє, вони несли свої дари. Які часи, такі й дари, які часи, такі й волхви.

Знов жіночка?

— Картина «Цілодобово» намальована вже після виходу книжки. От ми закінчили і надрукували книжку. А я зупинитися не можу.

Післямова?

― Ні, не післямова, це продовження теми. Власне, і жовта «Поява», і робота з червоною машинкою «Звичайний день» – теж намальовані після виходу книжки. Це— мій подальший розвиток. Мені зараз цікаво малювати саме таке.

Це — вавилонська блудниця?

― Так. Що в нас тут є? Всякі спокуси, роздуми, повсякденна метушня. Дивно те, що якісь глобальні речі в нашому житті відбуваються без істотних змін навколишнього середовища, без театральних ефектів у вигляді падіння неба на землю та сонячних затемнень. Коли ми щасливі, або в нашому житті сталася трагедія, повсякденне життя навколо нас біжить так само, незмінно, люди навколо продовжують жити далі свої життя. В цій роботі Світ наближається до Апокаліпсису, Вавілонська блудниця вже з’явилася в місті, але її ніхто не помічає, під  яткою «цілодобово» своє звичне життя, яке ніщо не може змінити.

Тут вони тримаються за поручні.

― Ця робота створена у 2017. Вона називається «Невидимий автобус». Група людей, які кудись переміщуються, у всіх є свої справи, але їдуть вони в одному напрямку. Ось-ось цей рандомний колектив розійдеться, але певний фіксований час вони ще будуть разом. Було цікаво працювати з різними персонажами. А автобус вирішила не промальовувати, лишивши акцент на людях, тобто автобус є, але він не деталізований, невидимий.

«Воїнство» – робота з обкладинки, я її першою зробила.

Як її обрали на обкладинку?

― Було декілька варіантів. Саме ця картина на обкладинці виглядала найбільш переконливою, так, як і було треба. Видавець Святослав Померанцев сказав (але для точності треба ще в нього перепитати): «Для мене ця картина — ікона про наших військових».

Воно так і є.

― Треба все-таки у Слави спитати. Він сказав дуже вдало, всеохоплююче, глобально.

Цей перший військовий, який в кедах.

― Наших добровольців збирають на фронт друзі та родичі, принаймні, мені відомо багато таких історій. Тому одяг у персонажів різний, хто в чому. Чоловік позичив шати у Архістратига, але йому було зручно лишитися у своїх кедах, дівчата в чорному, в жалобі, бо прощаються зі своїми, невідомо, чи назавжди. Спочатку простором дії мав бути вокзал, перон, за мить до прибуття потяга. Я не знаю, наскільки прочитується в картині цей стан відбуття, можливо, чорний простір більше схожий на якийсь підземний перехід, але мався на увазі саме вокзал: є тут колія і ось ця жовта смуга, за яку не можна заходити, щось написано на табло… Чоловік в Архістратижому вбранні чекає на потяг. Люди з’юрмилися на пероні, зібралися в дорогу, а на снігу, вдалині, відбувається паралельна дія, яка показує, куди приведе цей шлях.

Все що малюю,  я бачу в житті, уважно дивлюся, дослухаюся, слухаю.

А що саме переслуховували? Можливо, це був Сильвестров?

― Я дивилася інтерв’ю з військовими, хроніки, зняті телефоном. Це були, здебільшого, документальні фільми, або навіть любительські відео. Слухала трошечки сучасну музику, несерйозну, щоб увійти в стан актуального сьогодення. Коли малюю, музику не часто слухаю, вона мені заважає. Вона забирає настільки багато уяви і емоцій, що я не можу більше нічого робити. Під час роботи над проєктом, переслухала і «Лінію Маннергейма», і «Жадан і собаки», спеціально, для відчуття спільного інформаційного простору.

«Блакитні черевики» теж нещодавня робота. Частина безкінечної розповіді про плин людських життів.

Жест долоні, як у святих.

― В цьому сюжеті також шматочок, взятий з повсякденних спостережень. Кожна людина зі своїм символічним атрибутом, в кожного своя пластика. Художник водночас і сценарист, і режисер, мені подобається вигадувати історію кожного персонажа, планувати мізансцену, знаходити кольорові відповідності емоціям.

З якими віршами ви б хотіли ще попрацювати?

― Важко сказати, цікаво відкривати незнане.

До речі, коли Таня Швед задумала цей проект, вона спитала: «А хто тобі ближчий із сучасних українських письменників?», я сказала – Жадан. Бо знала його вірші, і була ними захоплена. Мені подобається працювати з літературою, це насичена драматургія, що дарує натхнення. Не вмію робити ілюстрацію, вмію зануритись в саму сутність і лишити глядачу найяскравіші образи, що ожили в моїй уяві.

Цікава будь яка література. Чому приходить натхнення – ніхто не знає. Це співпідання, співзвуччя, подібність, Не знаю, чому подобається твір, або ні. Ти розумієш, що все прекрасно зроблено, професійно, але не відбувається співтворчості, не відкривається тайна життя.

Саме віддчуття пульсації життя, на мій погляд є основним показником якісного мистецтва.

Спілкувалася Віка Федоріна

Фото: Віталій Сокур, Катерина Косьяненко