По той бік літератури

Кортасар

1950-ті, Париж. Вулиці потонули в бузкових сутінках. Із невеликої мансарди в Латинському кварталі чути звуки грамофона — співає Луї Амстронґ. Компанія друзів п’є коньяк у задимленій тютюном кімнаті, слухає джаз і запекло сперечається. Вони називають себе Клубом Змії і щотижня збираються тут чи в тісних кав’ярнях, аби поговорити про живопис, філософію, літературу. 

Проте чи не найбільше їх займає архів старого італійського письменника — фрагменти з так і не опублікованої книги, записи чи то генія, чи божевільного.

Клуб Змії

Клуб — вигадка аргентинського письменника Хуліо Кортасара, герої його найвідомішого роману «Гра у класики», який вийшов у 1963 році. Три письменники, два художники, музикант, керамістка і безробітний філософ перетнулися на вулицях уявного Парижа, щоб Кортасар мав змогу настукати текст на своїй старенькій машинці «Леттера-22». За автором так і є: ти не створюєш, а тільки вивільняєш — як голка вивільняє музику з грамплатівки. 

Мореллі — письменник-італієць, чиї записи розбирають члени Клубу — своєрідне альтер-его Кортасара. Як і автора «Гри», його займають питання майбутнього літератури: роль літературної форми, місце мови як виражального засобу, способи оприявлення змісту, взаємодія автора з читачем і навпаки. Мореллі зневажає класичний роман-сувій, вважає його застарілим і нецікавим — він шукає новий підхід до літератури, руйнує її усталені формули, щоб дотягнутися до самої суті речей.

Нелінійна оповідь

Головне завдання Мореллі — написати роман «непричесаний», антироманний, такий, який не вдовольняється замкненою структурою. Саме тому італієць шукає шляхи цю структуру розімкнути, тобто відмовитись від стрункої конструкції з характерів і ситуацій.

Один зі способів це зробити — лишити поза увагою логічність викладу, зруйнувати причинно-наслідкові зв’язки. Аби виправдати «розірваність» наративу, письменник порівнює наші знання про життя інших людей з фотографіями: на відміну від фільму, це не суцільний потік, а тільки кадри чи фрагменти. Якщо ми не розділяємо з іншими буття неперервно, то чому літературний текст має створювати таке враження? Герой — такий самий інший: письменник не знає про нього все, тільки зрідка підглядає за ним у шпарину. Завдання читача тут — витягнути з такого підглядання максимум змісту, щось додумати, щось передбачити, в чомусь помилитися.

«Гра у класики» починається з інструкції до прочитання: роман — не одна книга, а декілька, принаймні не менше двох. Читати можна по порядку — з 1-го розділу по 56-й — чи згідно з таблицею, у якій розділів уже 131, і вони розташовані в особливому порядку. У такий спосіб Кортасар руйнує класичну романну структуру, підступаючись до ідеалів Мореллі. 

Новий роман

У своїх пошуках Кортасар не першовідкривач. Ще у 1925 році вийшли «Фальшивомонетники» Андре Жіда — модерністський роман, у якому автор використав низку новаторських прийомів, зокрема багатоголосся і техніку «роман в романі». Один із героїв тексту, Едуард, веде щоденник — записує, якою він бачить свою майбутню книгу. Його естетичні переконання близькі ідеалам Мореллі, тож не дивно, що герой Кортасара цитує автора «Фальшивомонетників».

Герої Жіда — як ескізи, текст — наче написаний нашвидкуруч, тож при першому прочитанні не розумієш — так треба чи автору забракло хисту? Саме такого роману прагне Мореллі — того, який викликає невдоволення й обурення, але водночас відкриває нові горизонти.

Ідеї Жіда пізніше відгукнуться представникам «нового роману» — напряму, що у 1950-ті склався у французькій літературі. Як і автор «Фальшивомонетників», вони експериментують, відкидаючи класичну техніку розповідної прози. Поряд із «новим романом» говорять про «антироман»: термін датовано ледь не 17 століттям, а у 1947 році його «оживив» Жан-Поль Сартр, уживши у передмові до «Портрета невідомого» Наталі Саррот.

Поняття «антироман» і «новий роман» використовують паралельно — вони позначають одне і те ж явище: перше — у більш широкому сенсі, друге — як напрям у французькій прозі. 

Мова як спосіб мислення

«Треба прагнути до максимуму, стати ясновидцем, як хотів Рембо», — читають члени Клубу у записах Мореллі. Рембо справді писав у своїх листах про досягнення особливого стану, про повний розлад чуттів, після якого поет осягає сутність всіх речей. По суті, це про створення нової мови, присвоєння першоімен. 

Мореллі виражає цю думку простіше: коли письменник підкоряється мові, яку отримує разом з ім’ям під час власного народження, то книжки його матимуть чисто естетичну функцію. У пошуках справжньої літератури мову доводиться віднаходити заново — принаймні поглянути на неї під іншим кутом.

Такі роздуми можуть видатися безцільними, проте мова — не тільки інструмент, а й певний спосіб мислення. Вона дається нам як даність, тому ми багато чого не помічаємо: умовно кажучи, щоб змінити мову, треба перезавантажити реальність. У своїй книжці «Бартлбі і компанія» іспанський письменник Енріке Віла-Матас наводить приклади цікавих мовних трансформацій. Наприклад, Семюель Беккет вирішив писати французькою, бо вона, на його думку, зручніша для роботи через простоту і навіть бідність у порівнянні з англійською. А Феліпе Альфау — каталонець, що під час Другої світової емігрував до США — своє небажання продовжувати літературну діяльність пояснював тим, що «варто тільки вивчити англійську, як починаються різні труднощі, яким годі дати ради». 

Читач-спільник

Письменник-романтик прагнув, щоб його зрозуміли — через текст чи через героїв. Письменник класичного реалізму прагнув чомусь навчити, лишити свій слід в історії. Мореллі хоче зовсім іншого — зробити читача спільником, товаришем у довгій подорожі, спонукати його до взаємодії. Текст для такого читача стає будівельним матеріалом — не результатом, а інструментом. 

Цьому «ідеальному» читачеві Мореллі протиставляє «читача-самку» — того, хто хоче отримувати задоволення від читання, не докладаючи при цьому жодних зусиль, кому потрібні тільки «фасади», цукеркові обгортки. 

За вікнами і дверима фасадів є таємниця, яку читач-спільник має відшукати — у цьому і полягає співучасть. Тоді те, що автор відкрив для себе, розквітне й у читачеві: у цьому диво літератури. Проте дива не буде, якщо вдовольнятися самими тільки фасадами, хоча вони теж бувають красивими.

Інструкція до прочитання

Якщо «Гра в класики» — це багато різних книг, то нехай однією з них будуть розповіді про літературу. Інструкція до прочитання може бути такою:

60 — 79 — 82 — 94 — 95 — 97 — 99 — 109 — 112 — 115 — 116 — 141

Вірогідно, перелік розділів неповний, проте у кожному з них йдеться про пошуки Мореллі і про ті суперечки, які вони викликали у членів Клубу. 

Де знайти розділи? У 2008 році «Гра в класи» вийшла в «Фоліо» в перекладі Анатоля Перепаді. Наклад розпродано і зараз книжку не знайти у книгарнях, проте вам допоможуть друзі, бібліотеки чи майданчики з продажу вживаних книжок. Для тих, хто знає іспанську, це чудовий привід влаштувати собі челлендж і насолодитися оригіналом.

Також кілька книжок Кортасара виходили у «Видавництві Анетти Антоненко», зокрема от-от має з’явитися новинка — збірка оповідань «Таємна зброя». За мотивами одного з них у 1966 році Мікеланджело Антоніоні зняв свій шедевр «Фотозбільшення».

 ***
Кортасар — це не тільки про літературні пошуки, це про інший фокус, непересічні ідеї, пророчий дар і оголену, аж болісну чуттєвість. Разом із ним проживаєш ще одне життя, опиняєшся в Буенос-Айресі чи в Парижі з їхніми брудом, волоцюгами і дешевим алкоголем, проте завжди є щось інше: прозоре світло, гра мімів, як в останній сцені «Фотозбільшення», прогулянка безкінечним патіо з плетеними кріслами. І цього досить, щоб все було не так, як раніше.

Текст:  Анна Лип’ятських

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *