Афіша прем’єри «Батько», що відбулася у вересні у Театрі драми і комедії на лівому березі, оманливо натякає глядачу на розважливий характер або бодай легку інтонацію вистави. Але зрозуміти сенси цієї ілюстрації можна лише єдиним шляхом — стати співучасником вистави.
По-перше, до того, як вийшов оскароносний фільм «Батько» Флоріана Зеллера (він же і є автором цієї п’єси), з Ентоні Хопкінсом у головній ролі, то у театрі вже працювали над її сценічним втіленням. Але кінокартину ніхто з учасників вистави цілеспрямовано не дивився. Українського перекладу на той час ще не було, тому режиссер Стас Жирков звернувся до Івана Рябчого, який переклав її з французької. Так і створювалася перша театральна постановка п’єси Зеллера в Україні.
По-друге, вистава якщо у когось все таки виникне бажання порівняти відомий фільм (який, до речі, на думку автора цієї статті, дещо поверхнево-зневажливий з точки зору глибини сенсів), то не варто. Вистава побудована зовсім інакше — система образів, сценографія, підтекст, акторське існування на сцені і технічний інструментарій – все це тісно взаємодіє один з одним, посилюючи емоційний імпульс у глядацькій залі.
Спроба згадати життя — саме так визначено жанр вистави «Батько». І невипадково вистава починається зі слів «Viens, viens» з пісні французької співачки Марі Лафоре. Такий заклик до повернення задає вектор вистави і уповільнює примарну надію на щасливий фінал. Життя головного героя — старого Андре роль якого проживає по-курбасівські Олег Стефан, розшматоване спогадами — герой страждає на деменцію. Хвороба, яка стає випробуванням для його близьких. Від якої майже немає «правильного» рішення, бо будь-який варіант буде нестерпним і болючим.
Порушуючи таку важку некомфортну для суспільства тему вистава набуває соціального контексту. Турбота і увага, на моральному і побутовому рівні, — саме цього потребують такі люди, як Андре. І в українських реаліях це частіш за все є проблемою лише конкретної сім’ї, бо соціальної доступної системи немає.
Режиссер разом з командою створює багатошарову виставу про паралельні світи, між якими намагається існувати головний герой. На сцені — уявний і реальний простір. Через камеру глядач бачить те, що відбувається на різних локаціях сцени — окремі епізоди. Розфокусування або навпаки, зосередження на конкретному об’єкті, крупний план — прийоми відеозйомки влучно «працюють» у театральному просторі, утворюючи лабіринт, серед якого блукає Андре. Фіксування на камеру певних сцен — відбувається не заради 3D ефекту. На сцені у ролі оператора постійно перебуває дівчина, схожа на дочку, яка загинула давно, але Андре цього не пам’ятає. Тому ця дівчина з камерою намагається відтворити через камеру особистість свого батька, спогади якого переривчасто відтворюється на екрані. Подібна різнокутна реальність апріорі унеможливлює гармонійне життя.
Контраверсійне поєднання уявного і реального існування, з одного боку, посилює протистояння між Андре і світом. З іншої — дозволяє міксувати різні жанри у самій виставі — від античності до сучасних технік. До речі, простір великої сцени використано до кожного сантиметру, але іноді здається, що ти сидиш у невеличкій кімнаті, де нібито підглядаєш за сімейною драмою. Зробити камерну виставу на великій сцені — потужна командна робота, спрямована заради Театру, а не театральності (чим часто зловживають великі театри). У цьому контексті давати однозначне визначення більш-менш класичного жанру вистави — психодрама чи трагедія, — привід для цілої дискусії. На фоні безнадії і згасання тверезого світосприйняття, Андре-Стефан виблискує, як комета, жартами. Ще і намагається залучити до інтерактиву вже трошки засмучених глядачів, бо життя — це енергія, а її у героя вистачить на всю залу.
Сценографія ніби мозаїка поєднує різні стилі епох, архітектурних форм, поєднання яких можливо лише у свідомості Андре.
Це вистава не стільки про біль і жорстку боротьбу серед поневірянь і безнадії, розпачу. А про перемогу життя. І фінал вистави з алюзією до біблейських сюжетів, уособлює життя людини до першозданного світоутворення — гармонійного єднання душі і тіла у осмисленні своєї точки прибуття.
Роль Андре виконує Олег Стефан, його дочки Анни — Ірина Мак. Також у виставі зайняті Сергій Петько, Марина Климова, Катерина Савенкова, Сергій Коршиков, Світлана Орліченко, Тетяна Курліковская, Елга Скуп.
Важливий момент: на прем’єрному показі у фойє театру була представлена фотовиставка «МИ Є. ЛЮДИ» фонду «Незабутні» — портрети людей страждають деменцією, а волонтери роздавали інформаційні брошури про деменції.
Наступна вистава — 5 листопада, квитки тут.
Текст: Ірина Голіздра
ФОТО: Анастасія Мантач