Українську драму «Клондайк» відзначили на головному американському фестивалі незалежного кіно Sundance. Проходив 20-30 січня у форматі онлайн. Марина Ер Горбач здобула нагороду за найкращу режисуру в міжнародній конкурсній програмі World Cinema Dramatic Competition.

Дія розгортається протягом трьох днів у селі Грабове Горлівського району Донецької області, поблизу якого 17 липня 2014-го російські військові збили пасажирський літак Boeing 777 компанії Malaysia Airlines. 

За сюжетом, місцеві мешканці Ірка і Толік очікують народження першої дитини. Уламки збитого літака падають неподалік їхнього будинку. Жінка відмовляється евакуюватися, навіть коли село захоплюють озброєні люди. 

Європейська прем’єра відбудеться в секції Panorama 72-го Берлінського кінофестивалю. Триватиме 10-20 лютого. 

Про фільм спілкувалися з виконавицею головної ролі Оксаною Черкашиною.

Як ви потрапили у проєкт? 

— Моя участь у стрічці «Клондайк» почалася, коли режисерка Марина Ер Горбач побачила мене у виставі «Погані дороги» Тамари Трунової в Театрі на лівому березі Дніпра. Запропонувала знятися в тизері для пітчингу Держкіно. Це був епізод, у якому чоловік полем везе героїню в пологовий народжувати. На екрані ми бачимо, як вони змушені об’їжджати уламки мить тому збитого малайзійського боїнга й тіла пасажирів.

Ми зустрілися вже на знімальному майданчику тизера. Вирішили, що будемо продовжувати співпрацювати разом. Сценарій був у процесі написання до самого моменту зйомок восени 2020-го на Одещині.

Як би ви описали суть фільму?

— Незважаючи на гострий політичний мотив, цей фільм — спроба розібратися зі стосунками в межах однієї конкретної родини: як війна впливає на долі та змінює людей. Наші герої, як і всі жителі села, стали свідками авіакатастрофи рейсу MH17. Однак ця подія не постійно в об’єктиві. У центрі уваги — взаємини між близькими, проблеми й виклики, з якими може стикатися будь-яка сім’я. Але ця історія не могла б статися без нинішнього контексту. Обставини війни впливають на розвиток подій. Навіть на фізіологічному рівні. Показуємо, що відбувається з тілом у зоні бойових дій.

На чому будується драматичний конфлікт у стрічці?

— «Чи можуть близькі люди з різним минулим іти у спільне майбутнє», — говориться у логлайні фільму. І справді, головою герої розуміють правду. Але вибір, тим більше політичний, обумовлений не якимись раціональними відчуттями. Робиться, виходячи з бекграунду — хто ти, де, як, коли і з ким ріс. Також важить емоційна складова — характер, пристрасті, особисті вподобання. Це все теж проявляється у стрічці. Непорозуміння між персонажами виникають не через політичні моменти, а через конфлікти, які інколи виникають з нічого, як у кожній родині. У найближчих людей незгоди досягають апогею сильних почуттів. А навколо ще й складні умови вибору. Його треба зробити швидко, а ніхто не готовий. Як-от виїжджати чи залишитися. Будь-який вибір може стати предметом сварки. На цьому будується драматичний конфлікт.

Що важливо знати про вашу героїню?

— Вона прожила все життя у Грабовому. Це село — її земля, де народилася і буде народжувати. А сімейний будинок — ніби ще один герой. Для Ірки це не просто місце перебування, а жива субстанція з історією та душею. Піклується про свій дім і готується до пологів. Її основне прагнення — зробити все, щоб захистити свою майбутню дитину і народити її здоровою та сильною, незважаючи на будь-які обставини. Це рушій, що дає силу та стійкість. 

Ірка працювала і дояркою в селі, і медсестрою в місті. Знає, що робити, якщо треба надати першу допомогу — робити уколи, бинтувати, зупиняти кровотечу. Не лякається, коли щось подібне відбувається в її житті. Можна сказати, взагалі безстрашна.

Ми з режисеркою домовилися, що хочемо бачити на екрані пластику левиці донбаських степів. Красивого й сильного звіра. Левиці – найактивніші учасниці прайдів. Крім виховання дітей, вони полюють і приносять здобич. Під час процесу репетицій ми вивчали, як поводяться левиці у стані стресу чи в разі загрози дитинчатам.

Як готувалися до зйомок?

— Я спринтер за свою природою, а тут треба було підготуватися до марафону. Півтора місяці майже щодня постійно в кадрі. Навіть якщо знімали не мою сцену, я все одно була на майданчику. 

Не вживаюся в роль — не вірю в цей акторський шаманізм. Для мене акторство – це як фізика. Готуєшся і потім точно виконуєш роботу перед камерою. Мені подобається дистанція, яку тримаю з героїнею. Розумію, що не про мене йдеться. А про образ, який вибудовується співпрацею з режисеркою та розмовами з іншими виконавцями. Головне на зйомках – вміти бути концентрованою, щоб усі ці змісти, нюанси й малюнок ролі якісно передати. Мені здається, акторство – саме про це.

У чому полягає режисерський підхід Марини Ер Горбач?

— Для нашої команди було важливо створити світ фільму до екрана. Вибудувати всю плоть персонажів — навіть те, що не побачимо в кадрі. Щоб актори не просто вивчили текст і якісно розіграли конкретні сцени, які потім змонтують у фільм. Хотіла передати напруження між нами. Створити причини зародження цих напружень, які все одно в сім’ї виникають десь раніше, ніж початок екранного часу.

Для Марини також було важливо вибудувати красивий кадр з точною хореографією акторів. Але не завдяки великій кількості дублів, а тому, що добре підготовлені внутрішньо і свідомі того, що робимо, а отже, вільні. У будь-якій сцені, де режисерка потребувала від нас тілесної точності існування в кадрі, для нас це не було складно, бо були готові.

Хто інші центральні персонажі фільму?

— Перед зйомками я місяць репетирувала з партнерами. Сергій Шадрін, якого, на жаль, вже немає з нами, зіграв мого чоловіка – електрика Толю, з яким моя героїня десять років разом. Олег Щербина втілив брата Ярослава, що виїхав на навчання до столиці. Під час репетицій ми розігрували не реальні, а гіпотетичні сцени, які відбулися до того, як ці люди потрапляють на екран. Бо зіграти родину важко. Завжди є однакові звички, інтонації в голосі чи словечка.

Наприклад, із Шадріним у нас була серія етюдів від першої зустрічі в кафе, куди він прийшов ремонтувати лампочки, а Ірка там з подругами тусила. До того, як вони дізналися про вагітність дружини, вирішують, що будуть робити, вибирають лікарню. Ми прорепетирували весь шлях важливих моментів і рішень, які робить родина у процесі життя. Перше побачення, першу сварку, деталі та родинні секрети. На знімальний майданчик приходили вже із враженням, що справді життя прожили разом. Вперше в кар’єрі мала такий досвід. Заходила в кадр і знала, що моя героїня робила тиждень тому або чому сьогодні злиться на чоловіка, бо купив їй не ту сумку, яку хотіла в пологий. Ці ніби невидимі деталі присутні в нашій комунікації в кадрі.

Що ще можете розказати про акторську кухню?

— Актори не мусили казати кожне слово сценарію — звучить багато імпровізації. Ми вивчали й розуміли сцену, а потім у процесі репетицій могли змінювати текст і поведінку персонажа, якщо відчували, що так буде чесніше. А інтенсивна підготовка дала можливість бути на майданчику абсолютно вільною в плані роботи над імпровізацією. Тому що я знала, що героїня могла б приблизно сказати, бо з нею вже місяць до того жила. Мала свободу буття в кадрі, де вже повністю довіряєш собі та партнеру.

Багато пропрацьовували пластику героїні. Найбільшим викликом і складністю для мене було відобразити правдиву тілесність вагітної. Я ніколи не народжувала, але після інтенсивної підготовки до ролі, таке враження, що знаю навіть більше, ніж ті, хто народив. Переглянула десятки відео для вагітних – підготовки до пологів і самих пологів. З’ясувала все, що мушу відчувати, залежно від терміну вагітності, які процеси відбуваються в тілі та що робити в різних ситуаціях. Спостерігала за жінками, як у них центр ваги зміщується, коли з’являється живіт, як змінюється пластика. І все ж моєю головною консультанткою була режисерка. Марина — мати двох дітей. Я їй довіряла, а тому відчувала спокій і безпеку. Якби знімав чоловік, можливо, такого б не було.

Ще один елемент підготовки до ролі пов’язаний із побутовими звичками і патернами. Я народилася в Харкові, а грала мешканку села. Допомогло те, що до все дитинство і юність я щороку їздила в село до діда й баби. Для мене не було новиною корову подоїти чи щось поробити на городі. Тіло мало це все згадати. Бо кіно — це візуальне мистецтво. Бачите картинку, як діє і рухається героїня, і вірите або ні. 

Текст: Ілля Прокопенко