Нова вистава у театрі імені Василька
В п’ятницю 15-го грудня в Українському Музично-Драматичному театрі ім. Василька відбулася довгоочікувана прем’єра. «1900-й», як час до часу нагадують герої спектаклю, це не цифра — це ім’я. І водночас рік народження геніального джазового імпровізатора на дивне ім’я Danny Boodman T.D. Lemons 1900, підкидьки (або знайди), який народився в іммігрантів, що шукали кращої долі в Америці, та був знайдений матросом на роялі салону першого класу (мабуть там він змалку й навчився своєму мистецтву).
«Легенда про піаніста» («La leggenda del pianista sull’oceano» — «Легенда про піаніста посеред океану», на англ. Legend of 1900 — «Легенда про Тисяча дев’ятисотого») — кінофільм італійського режисера Джузеппе Торнаторе в жанрі музичної драми був знятий у 1998 році, причому частково в Одесі (усі епізоди на палубі корабля в Одеській затоці, а перший епізод з грою на трубі на Потьомкінських сходах). Фільм йде 1 годину 30 хвилин. Вистава яка йде в камерному форматі «глядачі на сцені» значно коротша. Всього лише година. Однак саме тому, завдяки стислості часу та простору виразніше постає притчова складова цієї неймовірної історії. Історії людини без документів, людини, яка ніколи (до певного часу) не сходила на берег, людини, яку оминули всі бурі першої половини ХХ століття, і, що важливо – людини, якої не довелося обирати свою долю, бо та доля з самого початку була обмежена рамками сталевого корпусу судна.
Але, якщо порівнювати фільм (до якого, до речі музику писав сам Еніо Моріконе) зі спектаклем, то виявиться, що вони нам розповідають дві різні (ну, майже різні) історії.
У фільмі – про марність життя, про жагу та безладність слави та любові, про двадцяте століття, яке пожирає себе. Корабель на дві тисячі пасажирів – це людство в мініатюрі (герой фотографується зі Зигмундом Фрейдом та Ейнштейном), герой – лише холодний (майже холодний) спостерігач, а коли він врешті решт бажає бути не тільки спостерігачем, а й учасником, світ його вбиває.
Спектакль, який фактично є монологом, ілюстрованим чергою витончених блискучих мізансцен-скетчів – про інше. Тут немає розкішної юрби першого класу та злиденної – третього, немає жаданих або загублених мрій двох тисяч душ. Мінімалізм дозволяє прибрати все зайве, залишаючи нам історію людини, яка самою долею позбавлена можливості вибору. Коли ж герой, перепрошую за тавтологію, обирає вибір, то можливостей, розвилок, варіантів виявляється занадто багато. Коли перед тобою відкривається безліч доріг, практично неможливо обрати одну-єдину. Тут могла б допомогти любов – але Вадим Бессараб, , якого одесити знають як віртуозного піаніста, виконавець ролі та музичних імпровізацій 1900-ого (додамо, у спектаклі він виявив себе також переконливим драматичним актором), згідно задуму режисера Олександра Самусенка грає людину-дитину, не від світу цього, наївного та відстороненого від земних пристрастей, людину, яка не витримала бурхливого в порівнянні з лагідним, спокійним морем, в чому й є велика іронія, життя на твердій землі. До речі недарма герой позбавлений не тільки документів і батьків, а навіть й імені, тобто як кажуть раз у раз персонажі – «це ж не ім’я, це цифра». Або в нього отих імен занадто багато – Danny Boodman T.D. Lemons 1900 це теж не ім’я, а вся маленька біографія героя.
Тут мабуть важливим є короткий епізод з випадковим співбесідником – пасажиром, який все своє життя прожив край рідного поля, поки, не загубивши все, що мав, не зрозумів, що його світ обмежений кількома кілометрами землі… Він відкриває для себе море, але те ж саме море для героя виявляється пасткою, бо на нього не можливо подивитися з берега.
Тут я хотіла додати ось що. Цілком зрозуміло, що Україна під час російської навали звернулась до національного коріння, і більшість вистав, які ми бачимо не тільки в театрі Василька, належать не просто українським авторам, а класикам з яскраво визначеною національною складовою (в одеських театрах ми водночас можемо побачити дві інтерпретації «Кайдашів» і три, або навіть чотири «Вія»). Але, метафорично кажучи, корабель «Україна», що зараз проноситься бурхливими водами історії, має бути (і є) відкритий всьому світу. Нова вистава й відкриває для глядачів цей великий світ, пропонуючи погляд з берегу на море, або з моря на берег… І виявляється, що там, як і в нас є велика війна, є нужденні емігранти, є музика та чоловіча дружба. І це й є історія – в обох (що важливо!) сенсах цього слова.
Ну а нам залишається подякувати акторів та режисера за яскраве і витончене свято.
Виконавець ролі Новеченто (1900-ого) – Вадим Бессараб. Автор — Алессандро Барікко. Режисер-постановник – Олександр Самусенко. Музика – Вадим Бессараб. Хормейстерка-консультантка – Наталія Боярська. Художник – Максим Лапко. Художниця з костюмів – Оксана Тернавська. Хореографія – Павло Івлюшкін та Денис Григорук. Звукове оформлення вистави – Віктор Чернєв. Піанист — Вадим Бессараб. Трубач Макс Туні — Володимир Романко, Жінка — Марія Буймович. Матроси : Владислав Цобенко, Юрій Рекс, Павло Примак. Денні Будмен, кочегар — Анатолій Головань. Капітан — Сергій Корнейко. Мати Денні Будмена — Мирослава Ткач.
Фотографії з прем’єри — Христина Король
Текст: Марія Галіна
