Травень кінчається, але події, здається, й не думають брати канікули. Навпаки, причому до подій в приміщенні приєднуються open air…
Так, у суботу трапилося три події разом, і якщо хтось намагався відвідати їх усіх поспіль, цей хтось мав бути дуже енергійним.
Спочатку про суботник, якій організувала Одеська художня спільнота неформальних митців, зокрема Garage gallery під Мостом Коцебу та її куратор Олександр Ревякін (я вже писала про цей новий арт-простір тут ). Локація взагалі дуже приємна, чомусь нагадує мені лондонські лофти, якщо не помічати нариків, які шукають закладки поруч, та ракушнякові руїни саме біля мосту (щиро кажучи, може частково й нагадує таким романтичним безладом). Там міг би бути розкішний арт кластер з фудкортом, вінтажними лавками, галереями та стрит-артом, таке богемне та хіпстерське серце Одеси… Боюся, що замісить руїн побудують якесь висотне страховисько, бо земля там недешева. Надія тільки на ЮНЕСКО та заповідну зону – якщо враховувати довготривалі плани по розвитку Одеси як міста культури та туризму, то саме це могло б бути інвестицією, вкладення в яку принесли би врешті решт городу незрівнянно більше грошей, ніж чергова висотка…
Команда Синів де Волана прибирає та фарбує сходи вже не першу весну, причому підновлює їх тією самою маркою фарби, якою вони були пофарбовані вперше, ніякого конфлікту структур і кольорів, а чисте біле сяйво у сонячному світлі. Як завжди, в таких подіях приймають участь симпатичні та небайдужі люди, переважно з арт-спільноти (Володимир Умма, наприклад, порадував збіркою робіт про Міст Коцебу, які він розклеїв на мурі біля мосту – саму збірку див. тут). Були також музичний супровід, квас та лимонад, бо ж спека.
Для вас коротке інтерв’ю з Олександром Ревякіним:
Тут в нас простір, який об’єднується спільними інтересами. В мене галерея, у хлопців майстерня, і все це одна суспільна організація, яка називається Сини де Волана. І всі ми раз на рік займаємся облаштуванням цієї території. Просто ми любимо це місце, ми любимо наше місто і хочемо його зробити ще прекраснішим. Тут раніш висіла гойдалка, зараз вона ремонтується, ось ця лавочка, все це ми зробили своїми руками, і що прекрасно, коли ми це зробили, тут почали тусуватися не наркомани та бомжі, а діти. Тобто це такий суспільний майданчик, але треба за всім оцим приглядати, бо декому слова «пам’ятник архітектури» чужі… Тому власне ми й організували оцю подію – це не міська ініціатива, ми збираємо людей, наших друзів, які небайдужі, які люблять Одесу…
*
Інші дві події так чи інакше пов’язані з Одесою, але не стільки з майбутнім міста, скільки з минулим.
*
Того же дня ONFAM / Одеський національний художній музей та платформа культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» відкрили виставку Алевтини Кахідзе «Тату, я в Одесі!» (про море, імперію та історію сім’ї ). Якщо ви колись зустрічалися з сімейними альбомами, то це воно – на вітринах та стінах приміщення є все, що можна побачити десь прихованим майже в будь якій родині з більш-менш стабільною родинною історією – дитячі малюнки, засушені рослини, фотографії родичів, знайомих та навіть незнайомих – бо не залишилося нікого, хто б пам’ятав, а хто це саме зображений на тій чи іншій світлині. За радянських часів такими альбомами любили розважати гостей, такі витончені гостинні тортури – ось, бачиш, малий в трусиках та панамці, це я… А це мій двоюрідний брат Віталік… Ні, це взагалі якась дівчинка… І так далі.
Тут перед нами реконструкція саме такого різновиду матеріального втілення родинної пам’яті. Можна навіть припустити, що всі ми запрошені ностальгічно відчути себе такими гостями, або навіть підглядачами за фрагментами чужого життя – з усіма його сімейними суперечками та ідеологічними битвами між поколіннями. В релізі сказано, що «через історію власної сім’ї художниця розповідає про вплив імперій на життя кількох поколінь родини протягом останнього століття — від Радянського Союзу до нинішньої російсько-української війни», хоч як на мене концепція, що тримається в межах «доказової парадигми» (бо саме цей напрямок і займається сімейними альбомами тощо), дає скоріш матеріла для аналізу впливу великої історії на малу, ніж власне аналіз.
Це до речі рідкий для мене випадок, коли відеоматеріал (відеоробота «Все нормально?», знята у співпраці з художником Романом Хімеєм, яка вперше була презентована на Мальтійській бієнале), розчулив навіть більше за матеріальну експозицію; на екрані художниця, яка за віком належить до останнього радянського покоління, виконує для свого померлого батька роль екскурсовода по сучасній, воєнній Одесі, тим самим мовби з’єднуючі дві епохи.
Це перша персональна виставка Алевтини Кахідзе в Одесі, до якої (тобто до Одеси) художниця має безпосередній стосунок – саме тут познайомилися та працювали її батьки.
Проєкт відбувається за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну» (ФПСУ), який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії, Швеції.
*
Того же дня в галереї «Тонкі матерії» відкрилась виставка Олександра Доброго. Художник, який теж належить до радянської генерації (він 1962 року народження), та тісно пов’язаний з Одесою (тут він народився та отримав освіту в Одеському театрально-художньому училищі за фахом «художник театра ляльок») співпрацює з галереєю вже кілька років (проекти «Сусіди» та «На море та назад»). Ось тепер – «Папина Машина», яка, згідно з релізом «…має історію: її подарував дідусь Олександра своєму сину, батьку Олександра, на честь народження онука. Тож, протягом часу вона була невід’ємним атрибутом дворового пейзажу та символом втілених мрій для сусідських хлопців». Тобто це знов про родинну історію, що не дивно, бо це те, за що тримаєшся у складні часи. Роботи Олександра, які представлені на виставці, написані нещодавно, але зображені на них одеські двори та вулички залишилися майже незмінними з років його дитинства… Тут ми теж маємо справу з ностальгією, звісно, втіленою за допомогою інших, більш конвенційних, скажімо так, художніх засобів… Гадаю, саме тому, через ностальгію, через спогади, нам оці маленькі кособокі будиночки й здаються привабливими. Авжеж джерело ностальгії можна вгадати – художник зараз живе та працює не тільки в Одесі, а в Сан-Дієго, де він колись закінчив арт-коледж, але ж справа не тільки в тому. Розрив між минулим і сучасним зараз, завдяки руху великої історії, зробився майже нездоланним, і мистецтво хіба не єдиний засіб перекинути міст між двома берегами. До речі, ностальгія – яка безумовно є потужний двигун для митців, водночас являє собою не менш потужний інструмент впливу на масову свідомість. І з цим теж треба щось робити, але це вже інша справа… Так або інакше, але «Папина Машина» – це теж про родинну історію, може, судячи саме по роботам, більш приручену, більш стабільну і затишну, порівняно з бурхливою і травмованою родинною історією Кахідзе. Но вже можна сказати, що на прикладі двох виставок ми бачимо спробу якось порозумітися з минулим, приручити його, одомашнити, і через нього вже опанувати травматичним теперішнім.
Але взагалі Одеса настільки мальовнича, екзотична, домашня, брутальна, вітальна, яскрава тощо, що вона ніби примушує тих, хто з нею пов’язаний, займатися виключно нею, тобто, як було сказано в нашій співбесіді хазяйкою «Тонких Матерій», «цілком природно, що одесити малюють Одесу». Це саме той випадок, коли дух міста перемагає все, можливо навіть інтенції і плани художників. Власне так і формувався мабуть найпотужніший в Україні імідж та міф міста – не в останню чергу завдяки його живописцям.
Треба додати, що ранні гуаші художника, які теж представлені на виставці, демонструють стихійний виплеск енергії порівняно зі стриманим, майже академічним живописом.
Текст: Марія Галіна
