Перша розмова Київ Дейлі на Книжковому Арсеналі цього року — з кураторкою програми для (про) дітей та підлітків, авторкою книжок, перекладачкою Олею Русіної.

Книгу «Абрикоси зацвітають уночі» багато людей назвало надихаючою, вражаючою… книжкою «Ах!». Чи можете ви назвати книгу, яка вас отак саме вразила?

— Думаю, що насправді це залежить від того, коли саме ми читаємо. Коли мені було років 15-16, я прочитала книжку «Убити пересмішника», тоді це було щось дуже вау. Потім вже читала, наприклад, норвезьку письменницю Марію Парр, я її дуже люблю, вона класно показує людські емоції, перші розчарування, перші втрати, перші досягнення…  Як про них говорити в дитячій книжці, щоб теми відгукувалися і дорослим, і дітям? Вважаю, що найкращі дитячі книжки ті, які читають і дорослі, і діти, і для кожного з них є свій смисловий і емоційний рівень. Що з останнього назвати?  Це, мабуть, книги Валерія Пузіка. Він військовий.

І це не випадково зараз звучить,  цитата з нього в вас працює епіграфом до книжки.

— Так. Він продовжує писати зараз. В нього дуже класний, яскравий, точний, водночас лаконічний стиль письма. І мені здається, що для опису важкого, навіть трагічного досвіду, його стиль дуже влучний.Не надмірний, коли читаєш, не виникає штучних емоцій, водночас Валерій  дуже глибокий, після прочитання повертаєшся до сюжету, з’являється власна рефлексія, яка вже базується виключно на твоєму досвіді. І це добре, коли книжка працює на багатьох рівнях.

Чи можливо було б написати «Синю птицю» без геноциду в Конго, як думаєте?

— Це якесь відвічне питання.  Чи є сенс в будь-яких трагічних подіях, які з нами стаються, чи вартують вони того, що після них людство має великий твір. 

Але можливо такої книжки не було б.

— Мене іноді питали: якби не було війни в Україні, якби Росія не напала на нас ще в 2014-му році, ти б написала свою книжку? Я тільки за те, щоб ця книжка ніколи не з’явилася, але за умови, що в нас не було б війни. Якщо навіть дуже добра література з’являється після трагічних подій, на мою думку, воно того не вартує. Трагічні події все одно відбирають в нас інші шляхи розвитку, інші книжки, які могли би бути написані, але так і не були створені. Але це все вже сталося, нам треба працювати з цим досвідом і цими текстами, що є зараз.

Чи потрібно говорити з підлітком інакше, ніж з молодшими дітьми, і чим з дорослими? Що потрібно враховувати в цій розмові?

— Для підлітків важлива  деталізація оповіді. Підлітки більше користуються інтернетом, ніж молодші діти, вони взагалі часто вже самі знають якісь дуже внутрішні, іноді страшні подробиці. Молодші діти цього, а щастя, ще не знають.  Для молодших дітей війна часто описується в більш метафоричному рівні, більш майже  казковому, як коріння добра і зла. Підлітки бачать, читають, чують, у них є потреба поговорити, прорефлексувати, зрозуміти, чому так сталося, пережити біль, який виникає. В книжках для підлітків радше працює більш ширший історичний і суспільний контекст. Їм варто пояснювати, що Росія напала на нас не тільки зараз  — що вона робила це століттями,  завжди були її атаки  на інші країни, зокрема, Україну, за час існування Російської імперії. Зараз зростає, наприклад. зацікавлення підлітків Розстріляним відродженням і взагалі, тим, що відбувалося з українськими митцями, з простими українцями в часи Радянського Союзу. 

Мої батьки пам’ятають, як це — жити в Радянському Союзі, пам’ятають речі, які для мене досить дивні, адже я живу в зовсім іншому світі. І мені здається, що підлітків якраз цікавить зміна епох і як це — переходити з однієї епохи в іншу. І відповідно, яке наше місце в цьому світі, на що ми, як люди, можемо впливати. Ці питання повертають в життя дитини суб’єктність, тому що в цієї загальній травмі, в якій ми всі зараз перебуваємо, ми втрачаємо відчуття контролю над своїм власним життям. Ми не обираємо, чи йти в сховище, чи ні: ми туди мусимо йти. Тому важливо повертати відчуття контролю і власного простору: це — моя родина, моя любов до своєї родини, мою дружба і так далі. Тобто  —  ті сфери життя, які завжди залишаються зі мною.

Наступне питання якраз про це. Підлітки, навіть зараз, —  це не тільки війна, це й перше кохання, самотність, просто зростання, це інакшість, почуття себе… різного. Як війна співіснує з цим всім?

— З одного боку, ми настільки зжилися з війною, що вона стає для нас фоном. Ми звикли до тривог, ми звикли до того, що ми зранку прокидаємося і знаємо, що десь були влучання, деколи постійно  є загроза. Але ти все одне мусиш проживати своє щоденне життя. Програма, яку я робила для дітей та підлітків на Книжковому Арсеналі, якраз великою мірою про все це. Мені дуже хотілося поєднати розмови із «проживанням» перших досвідів і з дорослішанням, якого в цих конкретних дітей та підлітків вдруге  не буде  — у них є тільки «тут і зараз». 

Наприклад, підлітки презентують тексти, які вони пишуть, презентують свої проєкти, ми говоримо про дуже різну літературу. З фондом «Голоси дітей» ми також зараз готуємо письменницький курс для підлітків. В анкеті  було питання: «про що б ви хотіли писати, говорити, що вас зараз хвилює».  У мене було багато рефлексій, коли я читала ці заявки. 90% підлітків пишуть про якісь і мені самій пам’ятні речі, — перше кохання,  про «що мені робити після закінчення школи»,  якої професії вчитись і так далі. Але водночас вони багато пишуть, що відчувають  себе загубленими, особливо ті, кому довелося переїхати через війну, пишуть про відчуття втрати дому. Це лейтмотив — якась загальна розгубленість  і невпевненість, у собі, у завтрашньому дні, в цьому світі. І мені здається, що це — якраз та річ, яка сильно впливає на все. Тому що, знаєте, ми всі, думаю, пам’ятаємо своє перше кохання, але одна справа, це коли ти щось таке переживаєш в мирному світі, і інша справа — коли в тебе є це перше кохання, але ви не знаєте, чи не роз’їдетесь уже завтра  по різних містах, чи треба буде евакуйовуватись. Непевність в майбутньому загалом і така розгубленість у світі  дуже відчуваються зараз. 

Щодо теми вашої програми,«З широко відкритими очами». Чи має вона риму до Артура Шніцлера та фільму Кубріка?

— Ні-ні, я якраз цієї асоціації хотіла уникнути. Коли продумувала назву програми, кількох людей питала, з чим у тебе це асоціюється, ніхто не назвав фільм Кубріка, і я подумала, окей.  Для мене це метафорічний, візуальний образ відкритості до різних досвідів, намагання попри війну і попри складні умови проживати дитинство та дорослішання такими, як це має бути, бо вони є вперше і востаннє, їх більше ніколи не буде. Пишучи  кураторський есей, я додала в кінці, що нам важливо дивитися на один одного з широко розплющеними очима, але широко розплющеними не з переляку, не зі страху, а з цікавості. Ми дивимося так  на світ, тому що, попри все,  — попри наш складний досвід, —  ми не втратили цікавості до світу, ми намагаємося не втрачати довіри до світу, а коли дитина відчуває базову довіру до світу, базову безпеку, настає момент, коли вона може проживати повною мірою свій досвід, тоді зникає почуття загрози та непевності. Тобто мені здається, що нам всім, дитячим письменникам, дітям, людям, які працюють з дитячою аудиторією, зараз важливо давати комфортний простір,  повертати дітям, хоча б частково, довіру до майбутнього.

Чи з’явилися нові жанри в літературі для підлітків?

— Прямо так, щоб нові жанри, то не сказала б. Але нове з’явилося в тому, що пишуть самі  підлітки  — . ті діти, які мають письменницькі амбіції, а їх насправді дуже багато. Це  не обов’язково означає, що вони стануть  письменниками, але це дуже класний спосіб саморефлексії.  У нас сьогодні була презентація підліткових текстів, було цікаво послухати, як вони самі означують те, що написали. У  них з’являються цікаві метафори. Одна дівчина сказала про свій текст, що це і не вірш, і не проза, це такий крихкий вірш, який розсипався. Тобто для них це — така музика, новий жанр, спосіб саморефлексії, спосіб зрозуміти, і себе, і що вони хочуть сказати. Для них опис самого тексту теж стає певною метафорою. 

Останнє питання,  про програму для дорослих, що вас в неї зацікавило і можливо вже існує якийсь ваш шорт-ліст.

— В програмі для дорослих я завтра беру участь в дискусії, яка мені з професійної точки зору дуже цікава  — про те, як дорослим читати літературу для дітей. Мені здається, що з початком повномасштабної війни багато дорослих почали звертатися  до  книг для дітей, яких вони раніше не читали. Аудиторія чисто дитячих книг почала розширюватися. Я це бачила навіть по своїй книжці  — а я писала її із думкою про виключно підліткову аудиторію, взагалі не думала про дорослих. Але так сталося, що мабуть 50% читачів — дорослі. Це було для мене величезною несподіванкою. Мені здається, що іноді дорослі шукають свій власний захист,  можливості трошечки відволіктися і привернути собі цю дитячу довіру до світу. Як у дитячій казці, де все плюс-мінус передбачувано, дорослі знають, що навіть після страшних подій, фінал все одно буде в якійсь мірі позитивний, а добро переможе зло.

А книжки, ваш шорт-ліст, книги Валерія Пузіка, Артема Чеха?

— Нова книга Артема Чеха, поезія Артура Дроня. Раджу мати нагоду й потрапити до  Артура на читання, він дуже класно читає свої вірш  —  ніби так спокійно, взагалі без емоцій, але воно кожного разу дуже пробирає до серця. 

Спілкувалася Віка Федоріна