Зовсім скоро в Видавництві Старого Лева вийде переклад роману ірландського письменника-лавреата численних літературних премій Джона Бойна (памʼятаєте його «Хлопчика у смугастій піжамі»?), «Усі ті розбиті місця» — історія про таємниці дев’яностооднорічної Ґретель, доньки коменданта одного з нацистських концтаборів, що мають оприявнитися заради життя дитини вже у сучасному Лондоні. Kyiv Daily публікує уривок з роману з дозволу Видавництва.

Джон Бойн. «Усі ті розбиті місця». Перекладач: Андрій Маслюх. Л.: Видавництво Старого Лева, 2024, 480 ст.

________________________

Ремі Туссен — так звали того чоловіка — носив на правому оці оздоблену триколором пов’язку, бо цього ока позбувся, коли вибухівка, яку він закладав, здетонувала зарано. Попри своє каліцтво, Ремі відзначався такою собі жорстокою вродою, мав густе чорне волосся і шкірився глузливим осміхом, який старанно маскував під звичайну посмішку. Був молодший за матір років на вісім і міг би перебирати жінками, але вибрав її, і вперше після смерті мого брата вона, схоже, побачила в житті якусь перспективу, стала менше пити і почала дбати про свою зовнішність. Сиділа в нашій кімнаті перед зернистим дзеркалом, пригладжуючи щіткою волосся, й одного разу вголос припустила, що ці нові романтичні стосунки — то, певно, Божий промисел: мовляв, так Бог хоче показати, що скоєних у тому іншому місці злочинів їй на карб не ставить. У мене, втім, були щодо цього певні сумніви.

 — Що стосується месьє Туссена, — сказала якось мені мати, і це прізвище прозвучало в її устах так бездоганно, що вона, здавалося, спокійнісінько пройшла б співбесіду на членство у Французькій академії, — то ти маєш розуміти: він — людина дуже витончена. Всіляких віконтів та маркізів у його роду хоч греблю гати, проте йому, як переконаному егалітаристові, до всіх цих титулів байдуже. Він грає на фортепіано і співає, прочитав більшість важливих літературних творів, а торік улітку кілька його картин відібрали для участі у виставці на Монмартрі. 

— То чого він від вас хоче? — запитала я. 

— Та нічого він не «хоче», Ґретель, — відповіла вона, роздратована моїм тоном. — Він у мене закохався. Невже так важко в це повірити? Французькі чоловіки завжди віддавали перевагу жінкам певного віку, а не недосвідченим інженю. Їм вистачає розуму цінувати досвід і мудрість. Не треба заздрити; через двадцять років ти будеш вдячна, що все склалося саме так. 

Вона знову повернулася до дзеркала, а я, вигідно вмостившись на ліжку, замислилася, чи це правда. Чоловіки, здавалося мені, понад усе цінують привабливість. І хоча мати завжди була неабиякою красунею, після закінчення війни її життєва сила значно підупала. Волосся вже не лисніло так, як колись, було помережане сивими пасмами, що непрохано спалахували на чорному тлі; щоками поповзли, наче ластовиння, крихітні вени — наслідок пристрасті до вина. Очі, однак, і далі притягували погляд приголомшливим відтінком савойської блакиті, що полонив кожного, хто сидів навпроти. У тому, щоб якийсь чоловік ще й нині в неї закохався, не було нічого неймовірного, згода. І все ж, коли вона казала, що я заздрю, то, звісно, мала рацію. Якщо вже йшлося про любовну історію, то мені хотілося б опинитися в її осередді, а не збоку. 

— Він багатий? — поцікавилася я.

— Він добре одягається, — відповіла мати. — І ходить у хороші ресторани. І носить ціпок від «Фає» з фамільним гербом на обідку. Тож, припускаю, він людина заможна. 

— А що він робив під час війни?

Це запитання вона пустила повз вуха — так, ніби я не зронила й слова, — і пішла до шафи, а там узяла червону шовкову сукню, яку батько подарував їй того вечора, коли повідомив, що нам треба буде поїхати з Німеччини. Вдяглася: колись та сукня щільно прилягала до тіла, вигідно підкреслюючи кожен вигин, але тепер вигляд був уже не той. 

— Треба підперезатися, — мовила, розглядаючи себе в дзеркалі, мати. Понишпорила по шухлядах і знайшла ремінець, колір якого добре контрастував із червоним. 

— А коли я з ним познайомлюся? — спитала я, дивлячись у вікно на людей, що сновигали вулицею внизу. Навпроти нашої оселі була галантерейна крамниця, де працював не надто старший за мене хлопець, який ще раніше привернув мою увагу. Я часто стежила, як він займається своїми справами. Подібно до Курта, у нього було світле волосся, яке, втім, спадало на чоло. Той хлопець увесь час через щось перечіпався, ніби незграбна дитина, і це мене вабило. Не танцюрист, звісно, але красень. 

— Коли він запропонує, — відповіла мати. 

— Але йому відомо, що у вас є донька? 

— Я про тебе згадувала. 

— І казали, скільки мені років? 

Мати завагалася. 

— А чому це має для нього важити, Ґретель? — спохмурнівши, запитала вона. — У нього, до речі, теж є донька. Набагато молодша за тебе, звісно. Їй усього чотири. Вона живе з матір’ю в Анґулемі. 

— Виходить, він одружений? 

— Дитина позашлюбна. Але, як людина честі, він її, звичайно, забезпечує. 

— Ну, я могла б якось увечері скласти вам компанію, — запропонувала я тієї миті, коли мати скроплювала парфумами собі шию та зап’ястя. Цей останній флакончик «Ґерлен Шалімар» бабуся подарувала їй на день народження років сім тому, і тепер він уже небезпечно спорожнів. Знайомі пахощі перенесли мене в Берлін, на нашу прощальну вечірку, у ті часи, коли перемога видавалася неминучою, а Рейху судилося, таке враження, проіснувати тисячу років. Я ніби наяву побачила свого брата: він стояв біля перил і спостерігав за офіцерами та їхніми дружинами, які збиралися у призначених для прийняття кімнатах. Нас обидвох по-справжньому гіпнотизували однострої та пишні сукні, що барвистою оргією плинули коридором. Невже то було лише чотири роки тому? Адже від того дня минуло вже, здавалося, хтозна-скільки життів, а двісті тижнів, що лежали між ним і сьогоденням, аж злиплися від крові. — Не думаю, — відповіла вона, востаннє глянувши на себе в дзеркалі, і вийшла з кімнати у повній готовності до будь-яких пригод, що їх могла принести ніч. 

Я знову визирнула у вікно й побачила, що месьє Ваньє, галантерейник, вийшов на тротуар. Під’їхала машина, водій відкрив багажник, а у дверях з’явився хлопець, який мені подобався, з кількома абияк поскладаними одна на одну коробками в руках. Нічого й казати, що на тротуарі він посковзнувся і впустив одну коробку, а за нею посипалися й інші. На щастя, вечір був погожий, тож нічого страшного не сталося, проте месьє Ваньє все одно вишпетив його, ще й потиличником нагородив, і бідолаха аж шию потер, щоб угамувати біль. А тоді, відчувши, мабуть, на собі мій погляд, звів просто на мене очі, весь спаленів, крутнувся й бігцем кинувся у крамницю саме тієї миті, коли моя мати переступила через одну з розкиданих на землі коробок і зникла у бічній вулиці.