5 жовтня в Музеї Західного та Східного мистецтва відкрився виставковий проєкт під егідою Музею сучасного мистецтва Одеси і під назвою «А може смерть це не кінець?»
Особистість цього проєкту в тому, що його робила молодь — те покоління, яке (цитата з релізу) «замість можливостей і свободи, отримало війну». Така насправді нелюдська ситуація, в якої треба не тільки виживати, але залишатися людьми, причому людьми творчими, потребує рефлексії — і рішення, яке обрала для проєкту кураторка Анна Мороховська, варте уваги. Бо виставка вибудована згідно з концепцією 5 стадій прийняття горя (концепція до речі, як виявилося, спірна, але популярна) — заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття… Тобто, щоб дійти до чогось конструктивного, треба пройти весь путь, послідовно всі п’ять стадій, і, відповідно в нас п’ять залів — але є, як кажуть, нюанс, про який трошки пізніше… Від залишків колишнього дому — уламків розбитої стіни з пустим вікном та вмурованими в стіну людськими кістками (Микола Лукін, робота з серії «Повсякденна археологія», 2015); через бажання сховатися у наметі своєї наново відбудованої свідомості («Халабуда» Дар’ї Молокоєдової, 2023); через червоний вибух гніву («Кат, Кат» Олі Федорової, 2022-2023); через спокусу торгу, а точніше – оманну довіру до культури, яка мала не допустити, але ж не завадила («Lingua Tertiae Romae», 2023 Дмитра Євсеєва), через оголену беззахисність «Вапнякової пам’яті» Сани Шахмурадової Танської (2023) – до останнього приміщення, де б мали бути роботи всіх авторів, але немає нічого. Бо ще незрозуміло – а що саме чекає на нас далі? Далі, зауважу, римується з долею… Тобто далі – доля. Виставка мінімалістична – один зал – один художник – одна робота, і саме тому дуже ефективна, бо увага концентрується, а не розпиляється, як це буває на великих виставках…
До речі я спитала кураторку, чому кожна робота супроводжується окремим релізом, що працює на сприйняття експозиції, але не ім’ям автора. Виявилося, що плашки з іменами таки є, але маленькі, і це не концепція, а просто так вийшло. Але й як концепція це було б непогано, бо ті опитувані, на свідоцтвах котрих будувала свою модель дослідниця Кюблер-Росс, звісно були анонімні в силу медичної етики, ну й будемо все ж таки сподіватися, що хвороба, яка потребувала художньої рефлексії, все ж не остаточна і не закриває великий проєкт майбутнього. Власне, в релізі сказано те ж саме – «проєкт запрошує глядача до рефлексії над особистим та суспільним досвідом війни, пропонуючи погляд на горе і втрати як на неминучі етапи шляху до відновлення».
Митці: Дмитро Євсеєв, Микола Лукін, Дар’я Молокоєдова, Оля Федорова та Сана Шахмурадова Танська. Кураторка: Анна Мороховська.
Друга виставка відбулася наступного дня — і того ж дня закінчилася. Її можна було б умовно прирахувати до open air, якщо б тут теж не було свого маленького нюансу. Для проєкту «Безпекові заходи» київська художниця Жанна Кадирова (яка працює у традиції мистецтва site specific: хто гуляв Пейзажкою, знають її об’єкт-прожектор «Форма світла», і яка з початку війни зробила кілька проектів, пов’язаних саме з війною – серед них «серію Russian Rocket 2022 — стікери у вигляді пролітаючих російських ракет, які наклеюються на вікна будівель або транспорту в Європі, і створюють візуальну ілюзію прольоту ракети за вікном» — звідси), і одеський художник Вася Дмитрик використали у якості арт-простору тимчасові укриття на пафосному одеському пляжі Калетон. Звісно, це не зовсім open air, бо бомбосховище це яке-ніяке, а приміщення, але справа в тому, що саме зараз ідея до жаху актуальна.
«Ідея проєкту виникла під час прогулянки пляжами, в процесі якої, було досліджено ряд бомбосховищ. Укриття — це соціальний простір, задача якого збереження людського життя. Ми вирішили зберегти та убезпечити культурне життя. В умовах постійної загрози, ми пропонуємо використовувати бомбосховища як безпечні експозиційні простори» – автори проєкту. Треба сказати, що бомбосховище у якості арт-простору вже використовувалося в Одесі; так, в перше літо війни у сховищі парка Шевченка проходила виставка, присвячена Розстріляному Відродженню і будинку «Слово». Але системою це так і не стало, а шкода, бо стрес, який переживають люди в сховищах під час атаки, треба чимось знімати і ідея постійного використання сховищ під художні експозиції дуже вчасна (навіть трошки запізнилася, бо скільки можливостей втрачено). Тут, однак, ми бачимо трошки іншу ситуацію – саме простір укриття становиться частиною експозиції, бо працює на сприйняття розташованих в ньому об’єктів. Тут ми теж спостерігаємо своєрідний мінімалізм – мінімалізм голих бетонних стін укриття, який підкреслює барокові роботи Васі Дмитрика з серії «Знайдені суб’єкти» (штучні свічки, які підсвічують роботи теж працюють на глядацьке враження, взагалі можна вивести аналогію між приміщенням катакомбного храму з його розписами, свічками, золотом та бідністю – та дивними мармизами, які дивляться зі стін у сутінках бомбосховища, де тільки вогники свічок нагадують про світло зовні).
Взагалі три локації пропонують нам три окремих виставки – на інших двох роботи Жанни Кадирової з серій: «Тривога» (2024), «Щоденник» (2022) та «Російська ракета», (2022-2024). Остання (або відкриваюча, якщо йти по плану, пропонованому організаторами) експозиція розташована не в сучасному бомбосховищі а в Тунелі Казок, який є міською пам’яткою… Тунель казок до речі споруда, історія якої супроводжується гіркою іронією – його побудували у самісінькому застої, у 1976-1979 роках, і він мав з’єднувати ліфт санаторію «Магнолія» на Французькому бульварі та пляж «Дельфін» (розкіш-розкіш, там ще ліфт був). Під час спірної забудови санаторію тунель був зачинений, а цього літа його знов відкрили, вже як сховище… Так ось, саме в цьому тунелі, довжина якого становить 200 метрів, розташувався мабуть самий потужний об’єкт проекту — «Російська ракета»: там, де умовно кажучи, на нас могло б чекати світло у кінці тунелю, розташований екран з рухомим зображенням: російська ракета просто летить над мирними передмістями, летить, летить, летить, ну приблизно над тим зимовим сіреньким ландшафтом, який ти бачиш з вікна потягу, під’їжджаючи до Києву…
Саме так вони й летять
Тільки дуже швидко
Текст: Марія Галіна