Знаменитий роман Майкла Каннінґема «Дім на краю світу», який вийде у видавництві Лабораторія, — це історія життя друзів, чиї долі то переплітаються, то знову роз’єднуються протягом трьох десятиліть, оголюючи живий нерв цілого покоління — нестримного, щирого і жадібного до всіх утіх життя.

Після закінчення коледжу Боббі переїжджає в Нью-Йорк до друга дитинства Джонатана та його сусідки по кімнаті Клер — популярної любительки сексу, наркотиків та інших небезпечних розваг нічного міста. Боббі і Клер закохуються, руйнуючи всі плани Джонатана. А коли Клер вагітніє, трійця остаточно вирішує створити власну особливу сім’ю, де всі троє будуть брати участь у вихованні дитини, і  переїжджає на край світу — в невеликий фермерський будинок неподалік Вудстоку, місця, сповненого таємниць та чудес.

УРИВОК

— Що це?

— На пляшечці було написано, що валіум.

— Що це таке?

— Не знаю, типу транквілізатор. На. Давай з’їмо по таблетці й подивимося, що буде.

Адам дивився на мене так, ніби нічого не розумів.

— З’їсти ці таблетки? Що, зараз?

— Ну-ну, друже, — прошепотів я, — давай тихіше.

— По таблетці й на уроки? — спитав він голосніше. 

— Ага. Ну ж бо. 

— Ми навіть не знаємо, як вони на нас подіють. 

— І це можна з’ясувати тільки в один спосіб. Ну ж бо. Їх моя мама приймає, що вони нам зроблять?

— Твоя мама хвора. 

— Не хворіша за більшість.

Таблетки — жовті диски завбільшки з голівку цвяха — лежали на моїй долоні й відбивали приміське світло. Підводячи риску під дискусією, я схопив одну таблетку і проковтнув. 

— Дивний ти, — гірко проказав Адам. — Дивний.

Відвернувся від мене й пішов чекати на автобус разом з іншим. Наша наступна розмова відбулася аж за дванадцять років по тому, коли він вигулькнув із дружиною з червоного смерку готельного бару у Нью-Йорку і заходився розповідати про свою клінінгову компанію, що спеціалізується на найскладніших випадках — весільні сукні, стародавнє мереживо, килими, що фактично побралися з пилом десяти десятиліть. Правду кажучи, Адам видавався цілком задоволеним життям.

Я поклав другу таблетку в кишеню і провів ранок у сонній втісі, що цілком пасувала до погоди. Побачившись із Боббі за обідом, ми всміхнулися один одному і привіталися: «Здоров, друже». Я віддав йому Адамову таблетку. Він узяв її і закинув у рот з простою вдячністю і без зайвих запитань. Того дня я не розповідав історій, узагалі майже не говорив. Так я з’ясував, що мовчки сидіти поруч для Боббі так само цікаво, як слухати мої розповіді.

— Мені подобаються ці твої чоботи, — сказав я, коли він уперше вмостився на підлозі моєї спальні і скрутив косяк. — Де купив? Нє, чекай, про таке ж не питають, правда? Хай там як, круті в тебе чоботи.

— Дякую, — сказав він і, як справжній експерт, запечатав косяк, лизнувши. Я раніше не курив марихуану, хоча заявив, що регулярно курю з одинадцяти.

— Здається, добрий товар, — сказав я, коли Боббі вийняв з кишені куртки пластиковий пакетик золотисто-зеленої марихуани.

— Ну, він… наче… нічо, — сказав він і закурив. У його уривчастому реченні не було осуду, тільки зачудоване заніміння. У ньому часто вчувалася така розгубленість, ніби чоловік з амнезією намагається щось згадати.

— Мені подобається запах, — сказав я, — тільки краще вікно відкрию. На випадок, якщо мама прийде.

Я, природно, припускав, що нам потрібен спільний ворог — уряд США, школа, мої батьки.

— Вона мила, — сказав Боббі. — Мама твоя. 

— Вона нічо.

Він передав косяк мені.

Я, звичайно, намагався тримати його вправно і професійно. І, звичайно, з першою ж затяжкою закашлявся так, що ледь не виблював.

— Ага, досить забориста, — погодився Боббі.

Забрав косяк назад, елегантно втягнув ковток диму й віддав мені без зайвих слів. Я знову закашлявся, а коли перевів подих, отримав косяк утретє, ніби я був рівно настільки досвідчений, як прикидався. Втретє стало легше. Так Боббі й почав навчати мене звичаїв доби, не тицяючи носом у мою недосвідченість.

Ми проводили разом усі дні.

Це була безстрашна миттєва дружба, властива молодим, самотнім і амбітним. Поступово Боббі почав приносити до мене свої платівки, постери, одяг — по одному предмету за раз. Ми проводили в його домі саме стільки часу, аби я розумів, від чого він тікає — від задушливого кислого запаху брудної білизни і гнилої їжі, від батька, який крадеться з кімнати в кімнату з настороженістю пияка. Боббі ночував у мене на підлозі у спальнику. У темряві я слухав його дихання. Інколи уві сні він стогнав.

Прокинувшись уранці, він здивовано роззирався, розумів, де опинився, й усміхався. Світло, що сіялося навскіс з вікна, фарбувало медальйон волосся в нього на грудях із золотого в мідний. я купив собі чоботи, як у Боббі. Й почав відрощувати волосся.