Раду Поклiтару – хто вiн, «Вiй»?

Вій

Шiсть  вечорів в Одеському Оперному театрі та шiсть незабутніх балетних вистав  – з 4 по 9 липня 2019 і 5-й рік поспіль театр Київ Модерн-балет під керівництвом Раду Поклітару проводить свій авторський фестиваль «Літо в стилі модерн». Крім вражаючих і вже відомих балетів, на фестивалі покажуть нову прем’єрну виставу за повістю Гоголя «ВІЙ»*, яка з успіхом пройшла напередодні у Києві.

Вій без Вія 

В спекотне літо театр починається не з порожньої вішалки … а з програмки! Головний містичний персонаж, що дав ім’я повісті Гоголя і, відповідно, новому балету Раду Поклітару  – «ВІЙ», – в прем’єрній програмці Київ Модерн Балету  не значився. Саме так, не значився, – взагалі! Ніде. Його зникнення було першою містичною інтригою – і в реальному житті. Тобто: ще до початку дійства на сцені. Програмка в моїх руках свідчила – решта гоголівських персонажів залишалися наочно явленими на папері. А семінарист Хома Брут (виконавець Владислав Детюченко), навіть, отримав чималий бонус – кохану дівчину на ім’я Василина (в. Катерина Глоба), та окремо існуючу власну Душу (в. Ілля Мірошниченко). Лібрето ж отримало – нових персонажів, про яких Гоголь хоча й нічого не знав, та напевно б, їм зрадів. Бо програмка, на правах головного театрального документу, вже обіцяла сюрпризи. 

Соло діджеріду із симфонічнм оркестром

Втім, сюрпризи обіцяв і композитор Олександр Родін, який для втілення творчих ідей не вдовольнився розширеним, малеровським складом симфонічного оркестру (82 особи), а вигадав і ще сконструював додатково декілька інструментів перкусійної групи – наприклад, «шаманський посох» та металеві пластини-дзвоники. Крім того, Олександр Родін додав у симфонічну партитуру нові партії – для горлового шаманського співу та екзотичного варгану; і ввів у склад оркестру один з найстаріших у світі духових інструментів – діджеріду із загадкової Австрілії. Зазвичай, австралійські аборигени використовували діджеріду в езотеричних практиках та обрядових дійствах, для досягнення трансу.  Наразі, інструмент можна чути на етно-фестивалях просто неба, бо ж цей красень має басовий голос, що видуває такий потік потужних обертонів, від якого починає жвавіше кружляти Космос, зорі навколо, і вимітаються геть всі думки з голови. Складнощі ж у композитора  були лише з тим, аби розшукати для діджеріду виконавця, який не тільки впорався би з об’ємним диханням, але й зіграв саме те, що написано в нотах: сольну партію у супроводі симфонічного оркестру! І такий музикант знайшовся: Валерій Матюхін – майстер горлового співу, виконавець на варгані і діджеріду. Протягом декількох днів всю музику до балету було записано в Будинку звукозапису Українського радіо Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України під орудою головного диригента, народного артиста України Володимира Сіренко. І запис «ВІЯ» став прецедентом народження справжнього дива балетної музики України! Зізнання Раду Поклітару щодо музики вражає щирістю і самоіронією: «Олександр підкорив в черговий раз моє серце своєю геніальністю! Навіть, якщо з якихось причин балет «ВІЙ» в моїй постановці не матиме того приголомшливого успіху, на який я сподіваюся, то створення балетної партитури нашим сучасником, вже майже класиком української музики, само по собі  – те, що увійде в усі енциклопедії українського мистецтва!.. Точно! Це залишиться у віках, і українські хлопці-хореографи, які прийдуть після мене, будуть ставити «ВІЯ» ще раз, і ще раз. Але ж, я сподіваюсь, що мені також вдасться не вдарити обличчям у бруд».

Чорний Квадрат

Якщо від балету ви очікуєте на кольорову і фантасмагоричну ілюстрацію жахів, або старанне наслідування сюжету повісті Гоголя, то облиште цю ідею! Краще подивитись по телевізору черговий серіал.

Раду Поклітару,  озброївшись новими інтелектуальними технологіями і власним даром трансформації часу і простору, вийшов з того корабля  – у відкритий космос! Сюжет, мов топографічна карта без зайвих дрібниць, залишився орієнтиром на рідній Землі, а ми в тих мандрах і в реальному часі, майже за гагарінських 108 хвилин,  облетіли її, і приземлилися людьми, що пережили емоції незбагненних, – нових – світів геніального Гоголя. 

Вся дія балету проходить в лаконічній «чорній» сцені, де центром, трансформатором подій, – є величезний куб, наділений електронним синьо-зелено-кольоровим життям мобільних світлових декорацій від Ольги Нікітіної, – 3Д відеомаппінгу. 

Магічний нащадок Чорного Квадрату Малевича  перевтілюється на будь-що: бурсу, нічний клуб, приватну спальню, на церкву с труною і Панночкою, на знайому вулицю, чи пристрасні марення еротичних снів. Швидкоплинна  мінливість і повна концентрація на кубі – не дає перевести подих. Вся гіпнотична марнота, що коїться в його просторі, з документальністю чорно-білих фотографій свідчить про внутрішній стан героїв. Вся ніжна краса гарячих почуттів переливається в ньому безліччю відтінків чорно-білих акварелей, бездоганних в своїх пластичних проявах, мов монохромний живопис Східної Азії. І яскравим розчерком червоного на чорному користується Раду, – мов справжній Маг, що чітко окреслює гарячі точки емоційних вибухів! 

Інший вимір кохання

Мабуть, ніколи ще мова пластичних рухів не мала таких різних енергетичних потоків і особистих, абсолютно реалістичних характеристик. Зухвалі, іронічні, живі і сердечні друзі Хоми – семінаристи: які – то сплять на лекціях, то із вдаваною цнотою  наслідують духовні настави Викладача, то відчайдушно бешкетують і палко кохаються, – все в них справжнє! Їх природа просякнута сексуальністю, життям і рухом. І, може вперше, я нарешті побачила на сцені свою нездійснену мрію: не сюжетні дії між коханцями, передані через пластику, а те, що відбувається між ними насправді, – наявне перетікання енергій! Їх руки-рухи взагалі не розмикалися на два тіла! Навпаки,  кожний дует створював чарівне рухоме коло, через яке, мов у живій замкненій електромережі, бігали блискавичні токи пристрасті. Кохання, зваблення, зрада, і дикунний, первісний екстаз -шквалом носилися в повітрі… і  любов йшла там за руку із смертю.

Не питай, по кому дзвонить колокол

І де ж в тому пеклі поділися Гоголівські навпіл-прозорі асоціації «езопового язика»? Втім, начувайтеся, ніщо не зникло! Один з персонажів, мов чужинець, особливо вражав, – завдяки фірмовій, “слизькій” пластиці рухів без гострих кутів; і м’яким, неквапливим крокам, шо робили його пересування по сцені схожим на обережне плазування гада в траві… Той самий Вчитель у бурсі? – його короткий вихід на сцену одразу приніс із собою стійке відчуття небезпеки. Той самий Сотник (в. Артем Шошин) під час еротичної ночі з Панночкою (в. Олена Салтикова)? – і знову невловиме відчуття від знайомого «слизького» плазування… Стоп! Що ж то відбувається, і в яку темряву ми летимо? Як зрозуміти ці несподіванки? Якщо в музиці існує система лейтмотивів, що змальовує мелодичний, звуковий образ одного й того ж самого персонажу, явища чи емоції, то невже Раду Поклітару чітко вказує на «пластичний лейтмотив», за яким – увага! – абсолютно нового персонажа ми раптом пізнаємо, як вже знайомого?..

І поки стрімголов літали в уяві збентежені думки, спектакль летів – до фіналу! І ось, нарешті! – Ось він, ВІЙ! Проте, хто він? Вчитель духовної семінарії? Сотник – у власному костюмі, з натягнутою велетенською маскою? Хто ця потвора, що рухається на Хому, на глядацький зал, на Всесвіт – м’якими рухами без кутів?.. 

І в цю мить знову земля, із своїм топографічним сюжетом, полетіла з-під ніг! І залишила глядачам новий сенс гоголівського Вія – наскрізну ідею Персонажу, що мов Чужий з топового фільму космічних жахів, має властивість проростати – в кожному і будь-кому: там, де знаходить на це – дозвіл. 

Автору – від Автора 

Раду Поклітару : «Гоголь був в моєму першому варіанті лібрето – як персонаж.  Але потім, після другої-третьої репетиції,  якось пішов: так, ніби привітався, подивися, що все гаразд, – і пішов. Мовляв: «Ви тут й самі без мене впораєтесь!» 

  • Текст: Анна Архипова
  • ФОТО: Сергій Левін
  • *У Києві «Вій» покажуть 24 листопада у Жовтневому палаці.


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *