Далебі, що обране організаторами трактування робіт широке і межі уподібнення розмиті, проте важливість теми безпечного та вигідного успадкування чи то пак переосмислення/переоцінення традиції — актуальне, інакше згадуючи іронічні слова Сера Томаса Овербері — придворного англійського поета: «Людина, яка не має чим пишатися, крім своїх прославлених предків, як картоплина — все хороше під землею».  

А нам, власне, є чим пишатися, адже серед розмаїтої когорти молодих художників кожен індивідуальний та ориґінальний у силу різного пережитого бодай приємного абстрактного чи навпаки. 

У столичному просторі «КультМотив» 9 жовтня  відбулося відкриття виставки «Де зникає час», де представлено результати резиденції митців на Бакоті, організованої командою фестивалю Respublica. У мистецькій резиденції взяли участь 13 художників та 7 музикантів: Сергій Летучий, Марго Рєзнік, Андрій Саніцький, Юлія Абрамова, Миханько Оксана, Марина Левченко, Кухарук Гліб, Анастасія Дроздовська, Ярослава Шара, Софія Лис, Марія Вишедська, Влад Лебідь, Марина Радіоновська, Олена Мордик, Ксенія Шерстякова, Іван Петрук, Вікторія Малік, Люба Романюк, Єгор Хоружий, Оля Дзюбук. 

Засновниками «Бакота Хаб» є Аліна Олійник й Андрій Зоїн, які із 2021 року і понині надають можливість протягом всього року митцям, волонтерам, ветеранам та іншим залученим спільнотамчас, можливість і ресурси для відновлення. Цьогоріч команда на базі простору реалізувала проєкт за підтримки Українського Культурного Фонду — «Respublica Recovery: відновлення на Бакоті», щоб допомогти митцям стабілізувати творчу діяльність під час війни.

Уподібнення спокою та тиші протягом двох тижнів, наскільки це припустимо та доступно у створених реаліях,  дозволило митцям опрацювати внутрішні рефлексії, вияви та жести, і реалізувати це беззаперечно в мистецтво: провокативне, хвилююче та гостре в таке, яке потребує час та обставини. Кураторами стали: візуальної частини — Вартан Маркар’ян, аудіальної — Іра Лобанок.

Столиця, яка бенкетуючи розкошами досвіду, неподібності та інакшості по серед усього різноманіття, досить схвально сприйняла та відгукнулася до жвавого та живого поклику резидентів. Відвідувачі тримали чергу, залишали та поверталися, бо невеличка кімнатка, яка в звичайній своїй іпостасі не привернула б зухвалого натовпу, була переповнена потоками свідомого та вигаданого, вимовного і вимогливого. Що є великим компліментом закладу, а тим паче організаторам.

Гаслом візуальної частини є: «Кожна робота — це протест проти мовчання і спосіб виразити внутрішні переживання через мистецтво», а окрім цього резонує і те, що «Часом — це внутрішні монологи, де суміш тривоги, страху й надії відображається через абстракцію кольорів, фактур і матеріалів. В інших роботах відчувається контакт із землею — символом коріння, традицій, витримки та сили, яка нас з’єднує з предками», — зазначають організатори.  Далебі, що обране організаторами трактування робіт широке і межі узагальнення  розмиті, проте важливість теми безпечного та вигідного успадкування чи то пак переосмислення/переоцінення традиції – актуальне, інакше згадуючи іронічні слова Сера Томаса Овербері —  придворного англійського поета: “Людина, яка не має чим пишатися, крім своїх прославлених предків, як картоплина — все хороше під землею”.  А нам, власне, є чим пишатися, адже серед розмаїтої когорти молодих художників кожен індивідуальний та ориґінальний у силу різного пережитого бодай приємного абстрактного чи навпаки. 

Єгор Хор — першовідкривач каталогу, присвяченого події, у одній із  художніх робіт розкриває сутність кохання як найвищого не привласненого ніким/нічим почуттям, що взаємодіє як на клітинному так і на біоценотичному рівні. У роботі “Інверсія”, наслідуючи традицію української класики із взаємодії образу Сонця персоніфікує  його в матерію поглинання. “ Чорне сонце — символ всього хибного, те, що несе деструктив. Для мене це стан нашого “суспільства споживання”, яке вклоняється тим речам, що нас вбивають” – стверджує автор. Варто відзначити, що Хор перспективний поет і у травні він продемонстрував світові збірку стріт-арт-поезії «Перга». 

Опісля роботи Влад Лебедя — молодого луцького художника, котрий подекуди дивує ілюзією трактування, формами та кольором. Своєрідний психоделізм робіт, контроверсійність, омана сприйняття та дивні підписи: 

«Гораївська Вовчіха

Відра брудом оповиті

Тягне баба на собі 

Місяць шию обіймає

Як коса в серпневі дні» , — виокремлюють художника серед інших. 

Центральне місце каталогу, а також місце для робіт, які ви побачите відразу, зайшовши до зали, виокремлене для, на мій погляд, одного із найперспективніших серед цієї когорти художника Андрія Саніцького. У його роботах тема спадковості є наскрізною як у великій серії  “Куди ховається сонце”, де художник розмірковує в кращій східній традиції про вічний шлях буття,  так і в найновішій “Дзвіночки”, кілька картин із якої створено завдяки резиденції та продемонстровано на виставці. У роботах Андрій розповідає про відчуття початку тривоги, де квіти є вісниками небезпеки і персонаж, ризикуючи втратити життя – оберігає красу, аби хтось інший міг відчувати прекрасне. Сюжет нагадує текст “Весняні надії”, написаний Ду Фу: 

“Країна в руїнах, та гори і ріки живуть,

У місті весна зеленіє співочо-строкато;

Засмучено мислю (аж квіти в сльозах)

про Вітчизни майбуть…”

Оксана Миханько, перебуваючи на резиденції, спробувала переосмислити побутовість локації: “ Дуже яскраво виділяються закинуті гойдалки, побудовані радянським союзом, у вигляді ракет, на яких зараз граються українські діти. Друга робота зроблена з використанням ягід бузини, які трапляються скрізь та зображені подвір’я, які дуже нагадують кримські…”. 

Молоде мистецтво бореться та перемагає, і точно не слідкує за часом. 

Встигніть відвідати виставку до 21 жовтня у закладі «КультМотив» вулиця Спаська 36/31. 

Текст: Віталій Білозір