9 січня в мальовничої підземної залі ONFAM / Одеський національний художній музей відбулася дискусія на тему “Минуле як виклик, минуле як ресурс” – присвячена різним типам спільної пам’яті (Спікери: Марія Тахтаулова (Харків) — історикиня, кандидатка історичних наук, начальниця Другого міжрегіонального відділу УІНП, координаторка Харківської топонімічної групи, авторка наукових і науково-популярних публікацій. Оксана Довгополова (Одеса) Кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторка філософських наук, професорка магістерської програми “Дослідження пам’яті та публічна історія” Київської Школи Економіки. Модераторка (та організаторка, хоча це не вказано в анонсі) — Світлана Бондар — відома одеська журналістка, головна редакторка порталу Opinion і регіональна координаторка на Одещині проєкту Re:Open Ukraine від Інституту центральноєвропейської стратегії)*.
Спікери мали забезпечити теоретичну частину, але виявилося, що людей хвилює саме практична – все, що стосується Одеси, перейменування вулиць, прибирання пам’ятників, тощо. Саме тому дискусія, яка була мабуть розрахована на дві години, йшла майже три. Це, як на мене, добра ознака. Бо люди благають комунікації.
Оксана Довгополова перед початком погодилася трошки розповісти про мету дискусії для Kyiv Daily:
«Не тільки в Одесі, але в Україні взагалі, є певні проблеми з тим, що минулим маніпулюють, і нам треба зрозуміти – де саме маніпулюють, як з цим боротися, як зрозуміти, і як перезапустити наші стосунки, не дати собою маніпулювати. Як ми в нашому минулому можемо знайти ресурс, який робить нас сильнішими, тобто не просто знайти ресурс, який обеззброює нашого ворога, але який допоможе нам будувати майбутнє. Що до ініціатив та їх реалізації перейменування вулиць… Я не хочу говорити про ці ініціативи, як про щось цілісне, тому ще складне питання. Така загальна потреба є – наприклад в нас є вулиця Тульська. Що вона робить на мапі Одеси? Не всі запропоновані варіанти є вдалими, вони викликають питання, вони викликають опір, були проблеми з комунікацією і вони залишаються, тому для багатьох це виглядає як певне насильство. Я сподіваюся, що ми знайдемо шлях, ми вийдемо до цього консенсусу. Зрозуміло, що ми ніколи не дійдемо до ситуації, коли всі будуть задоволені. На жаль, саме так воно працює, але вже розмова про це, це вже є процес лікування пам’яті, і мабуть він більш важливий, ніж результат».
Тема саме для Одеси чутлива – бо не всі рішення ОДА були прийняті одеситами позитивно, а деякі викликали бурхливу дискусію, і навіть, як кажуть, адміністрація визнала певні перегини і комунікативні провали. Розкол між містянам, які сьогодні у всіх інших аспектах стоять разом проти російської агресії – це те, що менш за все наразі потрібно. Саме тому треба шукати якесь підґрунтя для діалогу між різними представниками одеських спільнот – спілкування планувалося з істориками, краєзнавцями, мистецтвознавцями, журналістами науковцями і просто небайдужими одеситами. Так воно й відбулося. Насправді тема болюча – відлуння її ми спостерігаємо у мережевих суперечках, і дискусія в Художньому музеї теж вийшла бурхлива: що приємно, нарешті дали виговориться всім, хто хотів і долучився. Шкода, що хотіли і долучилися на всі, але мабуть такі дискусії треба продовжувати. Дякую організаторам за такт та терпіння.
Що до мене, я би хотіла почути саме в обговоренні не тільки Харків, який зустрівся з тими же проблемами ревізії спадщини, а ще й Львів, який теж має справу з імперською спадщиною і досвід її опрацьовування (але радикально іншою спадщиною). Ось це було б дуже цікаво, красиво та корисно.
Ще додам від себе, що всі, хто народився в Одесі, і зробив їй світову славу, є українці за визначенням, бо Одеса – це Україна. Додам, що Бабель (не беручи до уваги суперечки щойно таблички з його ім’ям, і не торкаючись його складної і трагічної біографії) – це тій, хто довів до читача страшний досвід імперської Росії, Громадянської війни (Червоної Армії зокрема) та «нового порядку». Варто тільки почитати як слід «Историю моей голубятни», «Конармию» и «Фроим Грач» (той імідж «смішного Бабеля», який склався і експлуатувався за радянські часи цілком маніпулятивний, штучний і не має ніякого відношення до реальності). Сподіваюсь, Бабель врешті решт прийде до українського читача українською. Додам, що нарешті в нас є вулиці Караванського, Лесі Українки та Кіри Муратової. Пам’ять має не урізатися, а розширятися і доповнюватися. І вулиці на ім’я загиблих героїв звісно конче потрібні, це найменша пошана, яку ми можемо їм віддати. Ну і що конструктивний діалог завжди кращий за розкол, який грає на руку ворогу – і щира подяка організаторам, які та такий діалог пішли.
І хочу закінчити словами пані Марії Тахтаулової, що пролунали під час дискусії:
«Якщо шукати національну ідею, то національна тактична ідея наразі – вижити у війні». Мабуть це і є те, на що треба спиратися. І пам’ятати, що разом ми сильніші.
*Дискусія була підготовлена ICES – The Institute for Central European Strategy Інститутом Центральноєвропейської Стратегії в рамках проєкту Re:Open Ukraine , що реалізується за підтримки Міжнародний фонд “Відродження” для посилення міжетнічного діалогу для забезпечення стійкості та верховенства права в Україні, як основи для повоєнної відбудови країни та зміцнення добросусідства у Центральній Європі заради європейської і євроатлантичної інтеграції України).
Марія Галіна
