Сім біографічних років. Ті самі, протягом яких змінюється кожна клітина нашого тіла, і ми стаємо буквально іншою людиною. Ті самі, в яких фіксують нові цикли життя, коли людину ще є шанс «перехопити» і повести в правильному напрямку. А ще – сім «біографічних» поетичних циклів, які творять збірник Олесі Венгринович «Точка неповернення», чіткі хронологічні і змістовні рубежі.
На кожну свою «сімку» поетка нарощує якийсь новий досвід, що їй випала нагода опанувати. Закохатися, втратити, замерти-в-очікуванні, рятуватися-втечею, змиритися. Між іншим, десь в сім років діти стають відповідальні за свої гріхи (даруйте патетику), учаться розрізняти зло і добро. Героїня Венгринович вчиться цьому що-сім-поетичних-циклів. І як уже з назви книжки видно, наука ця зворотної дії не має. Можна усвідомити помилки як досвід, і немає як їх позбутися – повернення неможливе.
Вона любить слово «приреченість», саме в такі формі – іменника. Уже не дія, яка скерована на людину кимсь за людину більшим, але ще не властивість, яка стає ознакою людини, що пережила контакт із кимсь за нею більшим. Ідеться в «Точці» власне про стан – приреченість. Момент, коли зміни в тобі наростають, але ще не усвідомлюються вповні. Момент, коли можна зупинитися, і скласти реєстри втрат, що їх уже не відвернути. Момент, коли все навколо тебе гротескно більше за тебе: щоб то не було – любов для якоїсь конкретної людини (бо таки переважна більшість вірші тут любовні), страх за якусь конкретну країну (бо в самому центрі книжки – цикл про події зими 2013-2014, дуже афектований цикл).
Майстерності версифікації авторці часто бракує, питання поетичної техніки в книжці актуальне. Поетичні техніки тут компенсуються техніками пафосу: емоційно-стилістично «Точка» – надривна, надсадна навіть. Та, що говорить з цієї книжки до нас, захлинулася своїми історіями і раз-по-раз потребує різкого ковтку повітря, щоб продовжувати розповідь (довгих тире і трьох крапок в книжці більш, ніж достатньо; більше тільки риторичних питань – ці прийоми і задають відповідний пафос).
«Міська меланхолія» – найвитриманіший щодо цілісності і концепції поетичний цикл книжки. Це не поетична урбаністика, а достатньо розповсюджений прийом читати людське тіло як місто і навпаки. Венгринович грається з цими пропорціями: її героїня розростається до простору великого міста, її місто скулилося до клітини шкіри, що от-от відімре і відлущиться. Місто оновлюється швидко, як і тіло, але коли ти всередині цих змін, то вони уповільнюються. Власне, так ця метафора в «Точці» і працює: тіло маповане на кшталт районування міста – от тут корки в центрі (чит.: любовні багатокутники), от тут вимерлі спальники (чит.: нерозділене кохання).
«Жінка, одягнена в місто», і цьому вірші нарощуються «за градацією» образи: трамвайні колії, мости, дороги, парки – все вимагає чіткого проектування, геометричного упорядкування обжитого простору. І все це підсумовується дією: «В’яже, як светр, слова, людей і долі їх», теж процес рядок за рядком із чіткою симетрією дії. Це тривожний вірш, він почнеться думкою про взаємопоглинання людей, а завершиться закликом до двобою. Залежність і напад стають симетричними діями. Так що ідея про гармонійне злиття людини з простором у Венгринович не така вже й елегійна як на позір здається, попри очевидність метафорики і образної системи.
***
Я у хижині хижо мішала світ у шалі,
А на людському болі хтось зачепився сухо.
Знаєш?
Знаєш.
Чуєш, закрий вуха.
Я не можу зізнатись ні в чому.
Це…
деталі.
***
Жінка одягнена в місто, трамвайні колії,
Довгі маршрути поділені і повторені.
В’яже, як светр, слова, людей і долі їх.
В’яже косичками ріки, мости, історію.
Жінка, одягнена в місто, з вітром вітається,
Знають її дощі, продавці, окраїни.
Серце пульсує дорогами, парками, знаками.
Повна нічних откровень і п’янкої романтики.
***
Я боюся ночами писати, а днями гріха,
У радянській квартирі свиснув старенький
чайник.
– Чай?
– До дна.
Текст: Ганна Улюра
