У спогадах від першої особи, Олександри Богомолець.

Я не дуже люблю розповідати про себе і свою сім’ю, але є багато речей, які, можливо, мають знати люди. Ми знаємо свою династію за вісім поколінь, майже всі медики. Київський період почався дуже давно, кілька разів він переривався, в тому числі й на війну, потім вже залишились в Києві. Є будинки, є пам’ятки в Ніжині — там, де жив мій прадід. Є під Полтавою, є в  інших містах.

Дід, Олександр Олександрович

Мій дід Олександр Олександрович був віце-президентом Академії наук Радянського Союзу, і у 1929 році йому запропонували приїхати в Київ і очолити Академію наук України. Треба сказати, що наша сім’я багатомовна, але взагалі більшість часу і дід, і потім мій батько, були десь у російськомовних зонах. Проте і дід мій, і прадід були й залишалися дуже яскравими націоналістами і патріотами нашої Держави України. Майже всі свої доповіді дід робив українською мовою, намагався ходити у вишиванці. Є записи промов діда на українській мові, є його вишиванка — її до сих пір мій син вдягає. Навіть така річ, як покривало на ліжку, в нього теж було вишитим. Олександр Олександрович погодився очолити Академію наук України з однією умовою — отримати ділянку землі, щоби побудувати комплекс інституту біології-патології. І йому виділили землю на вулиці Виноградній. Тоді там було звалище, але взагалі це дуже цікаве  історичне місце — це зона Кловського монастиря.

Цей монастир був збудований ігуменом Стефанієм. Він був спочатку в Лаврі, потім розсварився з монахами.  Але проблема була в тому, що він хотів залишити все за Уставом, як мало бути в православ’ї. І він був останнім рукопокладеним ігуменом. Так, ігумен Стефаній, як розповідає літопис, забрав свою братію, пішов на Клов і збудував там монастир. Усі монастирі того часу були печерними, і тільки після того, як будувалися печери, кілька століть потому, монастир піднімався над землею. У Лаврі залишились деякі монахи, які доглядали за останками померлих. На Клов пішла вся братія за Стефанієм. Пізніше монахи збудували Влахернську церкву, від неї залишився тільки маленький шматочок передньої частини. Зараз там знаходиться молодша школа Кловського ліцею — першачки. За радянської влади цей вхід до Влахернської церкви був спочатку складом для картоплі, потім ще була якась бридота/гидота, потім боксерський клуб. І тільки після того зробили для першачків школу.

Влахернська церква була дуже цікавою і відомою на весь світ, тому що малий купол мав діаметр дев’ять метрів, а великий… Навіть не збереглися історичні факти, але він був найбільшим у світі: це була двокупольна церква з фресками і розписом. Біля церкви було, як водилося, кладовище. На цьому кладовищі тепер стоять будинки — будинок третій, п’ятий по вулиці Богомольця і задня частина школи. Навіть коли була реконструкція і біля цих будинків щось ремонтували, прокладали комунікації, знайшли велику плиту з мармуру в землі і поклали її замість ґанку. Потім з’ясувалось, що це надгробок якогось Князя київського.

Так от, повертаємось до діда. Він розчистив звалище, яке було на пагорбі і закипіла робота. Спочатку він почав будувати майстерні, які були дуже потрібні, житловий будинок, щоб було де жити співробітникам і розбивати парк. Потім будувався інститут. Ще була одна умова. Ділянку між кордоном цього комплексу і Жовтневою лікарнею, точніше верхніми будівлями Жовтневої лікарні, віддали діду під нагляд. Це мала бути повністю закрита від людей територія. Потім мій батько отримав цю ділянку під нагляд, і потім у спадок отримала я. Там дуже великі поховання людей, які загинули в різні часи, починаючи з ХІІ сторіччя. Останнє поховання було… Навіть це не поховання, це захоронення, у 1910 році, коли в Жовтневій лікарні загинуло дев’ятеро людей від сибірської виразки. Там лежать померлі від особливо небезпечних інфекцій — чуми, холери, сибірської виразки, тифів, туберкульозу. В подальші часи священики Лаври намагалася знищити всю пам’ять про те, що там був монастир, також завдяки тому, що коли були набіги татарів, монголів та інших загарбників, кілька разів наземну дерев’яну частину монастиря спалювали. Тому, коли відбувалися мори, розкривали ходи й туди скидали тіла померлих. Найбільше захоронення було в 1770–1771 роках, це була чума, коли майже весь Київ залишився мертвим і похованим. Так оце місце засаджувалося одночасно з парком — розрахованою кількістю і сортами дерев та кущів. І ми зараз намагаємося відновити ту ділянку, тому що є у нас такий нардеп Куровський, який забажав там побудувати висотку з підземними паркінгами. Паркінги, безперечно, потрапляли як раз туди, у поховання. Захочете — цей матеріал використовуйте, захочете — ні, але це люди мають знати. Я колись бачила схему, де і як знаходяться поховання, і тому я знаю, про що я кажу. Цією весною ми змогли посадити там акації, але на схилі ще багато бур’янів. Коли акації підростуть, можна буде садити кущі і прибрати бур’яни. Зрізаний під будівництво схил ми відновили — пригнали екскаватор, підняли землю, до попереднього рівня, утрамбували. Два роки схил чекав, поки ґрунт сформується. Після цього ми висадили необхідну кількість акацій. У 2014 році зробили невеличкий меморіал на в’їзді, який зробили будівельники, щоби туди ніхто більше не зміг заїжджати, і це місце було освячене. Приходив архімандрит з Михайлівського Золотоверхого монастиря. Все відбувалося дуже цікаво, тому що цей день був дуже холодний, дощовий, коли всі збиралися. Віяв пронизливий вітер і небо затягли густі хмари. Але як тільки священик почав відспівувати і молитися — розійшлися хмари, вийшов промінь сонця прямо на цю ділянку. І поки відбувався ритуал освячення, було сонце, було тепло і жодного вітерця. І як тільки все закінчилося, знову зійшлися хмари і полив дощ. Так що така цікавинка.

Житловий будинок для співробітників інституту був збудований у 1932 році задля того, щоби, по-перше, вони мали своє житло, тому що це 1930-ті роки і дуже скрутно було, а по-друге, цей будинок стояв у парку, і мій дід вважав, що якщо людина пройде на роботу крізь квіти, крізь дерева, то у неї буде більша наснага думати і працювати. Про парк я дуже багато можу розказувати, тому що я знаю всю його історію, я знаю кожне дерево, я знаю, як було спочатку. Шлях до роботи проходив по липовій алеї. Між маленькими липами росли канни і чорнобривці, а трошки подалі — барвінок. І дідові закидали те, що він зробив жовто-блакитну алею.

Він дуже багато робив таких дрібничок, як мій батько казав, «прихованих». Пізніше вже не садили чорнобривці і канни, тому що дерева виросли. З’явилися троянди, з’явився бузок, 54 різновиди бузку було в парку. А взагалі вся територія займає 2,66 гектара. Там був корпус інституту, житловий будинок, майстерні, а вся решта — парк. А, були ще конюшні та віварій, але це – невеличкі будівлі. І на цій маленькій ділянці було 1 000 різновидів рослин, які у світі не існують поряд. Зараз посередині парку клумба, така собі, дурнувата, а колись це був фонтан. Я застала цей фонтан, я його пам’ятаю дуже добре. І атмосфера в парку була досить цікава, тому що в різних ділянках був абсолютно різний клімат. Там ростуть і пробкові дерева — чотири різновиди, правда, одне загинуло. Вже зараз три різновиди. Два різновиди дерева гінкго, іудеєве дерево. Кожний квадрат мав свій власний вигляд — це була співдружність плодових, лісових і паркових рослин з різних куточків світу. Кожний квадрат був сам по собі. Це я все розказую, щоби було зрозуміло, що закладали парк не просто аби посадити. У нас в сім’ї було прийнято, щоби знання були досить різносторонніми. Тобто коли дід планував посадити якусь рослину, він точно знав, з якою рослиною вона буде добре співіснувати, щоби не пригнічували одне одного, щоби нічого не було зайвого, щоби загальна атмосфера була досить приємною і гарною. Були консультації з ботаніками і зоологами. У конюшні були коні, яких використовували для виготовлення сироватки АЦС. Чому на Україні перестали її робити я не знаю, але її виготовляють і у Франції, і в інших державах. Ця сироватка була зроблена у найпершому її варіанті — для зрощення кісток. І випробовування було в лікарні, в палаті, де працював мій батько… Це був взагалі інститут, що мав і наукову, і клінічну базу та називався Інститут біології, патології та клінічної медицини. Там у палаті лежали жінки дуже літнього віку, за 70, з переламами шийки стегна. Ну, ви розумієте що таке перелам шийки стегна. І їм був проведений курс лікування АЦС. А потім, як мій батько розказував, що він зробив контрольний знімок і з острахом прибіг до діда і каже, що там розрідження кісток і не зрозуміло, що відбувається. Дід посміявся і сказав, що це має бути, і через два тижні у них все зростеться. І дійсно, зрощення кісток відбулося. Не просто зрощення, а так, як відбувається у новонародженої дитини, як у маленької дитини. Тобто відновилася спочатку зона окістя, а потім у ньому зрослася й сама кістка. Такого в літніх людей не буває. Але сироватка дає таку можливість. Потім робили дуже багато варіантів і для лікування інфарктів, і при безплідді, тощо. Їх дуже багато, більше 60 варіантів. Проблема в тому, що треба мати коней для цього. Все решта вже не має особливих проблем. Можна зробити індивідуальну сироватку. Треба трошки крові людини ввести коню. Потім розібрати на фракції невелику кількість крові коня, бо той виробляє дуже активно антитіла до цієї крові і прицільно до тієї патології, яку має людина.

Дід був фахівцем не тільки в галузі медицини, він дуже добре розбирався в математиці, у фізиці. Він знав хімію і знав літературу. Вільно володів грецькою мовою та латиною, європейськими мовами. Тому в той час, коли він очолював Академію наук, нашу Українську академію знали у всьому світі. Він допомагав фахівцям з математики, з фізики. Перша електронно-обчислювальна машина була зроблена Лєбєдєвим у Феофанії — знаєте, мабуть. А Лєбєдєва мій дід витягнув із можливого заслання. Він дав можливість працювати академіку Крилову, академіку Лаврентьєву, який потім заснував університет у Новосибірську. Кожний відділ, який він зробив в інституті, був і самостійним, і потім він відділився в окремий інститут. Так виник Інститут геронтології, Інститут ендокринології, Інститут переливання крові, тощо. І вже наприкінці життя, коли повернулися з евакуації, якось мій дід (ну, це вже мені мої батьки розказували, бо я його не застала), він якось так, озирнувся на минуле, сказав: «Не даремно прожив життя. Моїй неньці Україні буде з чим жити».

Він дуже любив музику. Ретельно підбирав платівки з класичною і оперною музикою, народними українськими піснями. Коли він писав свої роботи, у нього завжди грав грамофон і він працював під музику. Якщо в кімнаті діда грала музика, до нього підходити не можна — йде якась наукова праця. Чернеток у нього не було, він виношував усе в голові, потім писав. Міг один-два рядочки закреслити, або переписати, але взагалі чернеток не було. Потім сідав за машинку, друкував. Коли він помирав (а він розумів, що помирає), у нього був заповіт. Заповіт складався з двох пунктів. Перший пункт — «Коли я помру, поховайте мене на підкові під грушою». Треба сказати, що в парку, в тому місці, де він похований, так видавалась земля, що ця ділянка нагадувала підкову. «Поховайте мене на підкові під грушою, щоб я дивився на Київ, щоб за спиною шелестіли дерева та бігали і гралися діти, а в кущах цілувалися парочки» — це перший пункт заповіту, а другий пункт — «не забудьте валянки садівнику». Як його звали — не пам’ятаю, але знаю, що в садівника була велика сім’я, і в нього, як у всіх, були проблеми, але треба було на зиму йому видати валянки.

Батько, Олег Олександрович 

Мій батько, Олег Олександрович, завжди був схований в тіні діда, ніколи сильно не показувався, але він був напрочуд талановитою і доброю людиною. За фахом лікар-хірург, він міг і шити взуття повноцінно, дуже красиво, і класти печі. І зараз вдома є така цікавинка — зроблений ним камін з двома з половиною обертами печі. Тому коли він топиться — тепле повітря не йде напряму в димохід і пічне дзеркало нагрівається та обігріває кімнату. Він міг робити з дерева будь що, вирізувати й випалювати дуже красиво. Єдине, що він не міг, це малювати. Але креслення він робив від руки навіть без лінійки. Абсолютно точні креслення. Він дуже добре знав електроніку, радіотехніку, фізику, оптику. Вільно володів декількома мовами і, навіть Овідія цитував в оригіналі. Перша, ну, навіть не стерео, а квадросистема в Києві була зроблена його руками, стоїть у нас вдома. Зараз трошки в розібраному стані, тому що він її почав переробляти, недоробив, не встиг. Але перша була в Києві. Перший стіл, що обертається, такий операційний стіл — це була його ідея, його розробка, і він ніде не фігурував, він просто віддавав свої розрахунки — і все. Перший дихальний апарат, який використовували для тварин, найперший дихальний апарат — це було його. І теж він просто віддав, і зараз навіть не згадують, що це він таке зробив. Він дуже багато допомагав Лєбєдєву (який пізніше став академіком) в конструюванні електронно-обчислювальної машини. В майстернях Інституту робили особливо точні деталі для космічних супутників. Та, коли виникали проблеми, завжди зверталися до батька. Жодного разу не було, щоби він не зміг таку проблему вирішити. Він потроху і мене навчав, але я не можу сказати, що я така достойна учениця. Ну, чоботи підшити я можу, якщо візьму схему, то, може, з піччю розберуся, але такі речі, як математика, точні вирахування – то вже не моє. Мій батько дуже добре розбирався в рослинах, оце він мені подарував. Дуже радісно з ним було щось там комбінувати, щось підсаджувати. Взагалі за парком доглядав садівник, поки був, а потім, коли вже й оранжерею прибрали, то батько сам підрізав і формував дерева і кущі. Для догляду за великими деревами викликали машину. Ну і я ж за ним бігала, тому я знаю кожне деревце і що з ним робити. Він дуже любив «копатися» в двигунах, робити щось з автомобілями. У нас була старенька «Побєда». Одного разу, дідові з війни пригнали «Хорьх». Ну, і потім, коли діда вже не стало — я не знаю, куди дівся сам «Хорьх», але для нього був запасний двигун. І цей двигун батько поставив в «Побєду», переробив перемикач швидкостей з керма на підлоговий, переробив привід і у нас була така собі, повнопривідна «Побєда» з двигуном від «Хорьха», з сигналом від танка і з танковою фарою. Потім цю танкову фару примусили прибрати, тому що вона була одна. Якби була симетрична, то можна було б залишити. Такий собі прожектор. Але цей прожектор теж мав свою цікаву історію.

В клінічній частині інституту завідував хірургією генерал Іван Миколайович Іщенко. Пізніше він завідував хірургією у військовому шпиталі. І от Іван Миколайович пройшов всю війну, оперував… Робили операційну прямо на полі бою — на танки клали дошку і замість освітлювача був той самий прожектор. Його син Ігор Іванович теж був на війні, і вони ніяк не могли списатися, зустрітися. Вони не знали, де хто. І одного разу, коли був обстріл, і Ігор Іванович  зайшов за велике дерево, і почув поряд таке рідне покашлювання. Він обійшов те дерево і побачив батька, свого батька. Так що от таке було, і оцей прожектор стояв у нас на «Побєді». А потім десь… Десь він може й зараз лежить, тому що таку річ не можна викидати.

Дід дуже полюбляв мисливство, але це дуже така, нетрадиційна форма мисливства була. Батько теж любив полювання. Він стріляв дуже влучно, він приходив обвішаний качками. А дід брав рушницю (у нього була така улюблена рушниця), брав свого собаку мисливського, йшов з друзями та сином у ліс. Усі там щось робили, а він вибирав собі зручний пеньочок, сідав на тому пеньочку, а потім приходив додому і записував нову роботу. Але без рушниці, без собаки і без лісу він жити не міг. Можливо, навіть, за своє життя… Я не буду стверджувати, він досить багато ходив на полювання з друзями, але мені здається що він не вбив нікого і цілі такої не було. Байок приносив не дуже багато, батько більше байок приносив, тому що дід сидів працював, а решта ходила по лісу. Мені дуже жалко, що я не застала діда, але у нас так, як сказати, водиться… Ані я, ані мій чоловік дідів не застали. І мій син теж. Я застала свою бабусю — мамину маму. Мій син теж застав тільки мою маму та чоловікову. А дідів ми не застали, не побачили.

З батьком ми дуже дружили. Я не скажу, що в мене було багато можливостей з ним бути. Але він був дуже, м’якою і лагідною людиною. Колись… Ну, мама часто хворіла, і тоді, коли вона лягала в лікарню…Там, то рука, то ще щось. На війні вона отримала отруєння. Мама була хіміком-органіком. Вони працювали з нафтою, зробили мило. З нафти було зроблене господарське мило, яке теж врятувало ситуацію, коли було багато вошей і  бруду. Вона отримала отруєння і досить часто лягала в лікарню, і зі мною залишався батько. З одного боку, мене це тішило, а з другого боку, я була така розлючена, така зла… У мене були довгі коси рудого кольору, волосся було дуже багато, але воно було тоненьке-тоненьке. А батько боявся потягнути мене за волосину. І це розчісування, коли розчісується кожна волосинка окремо, а потім заплітаються коси, так, щоб, не дай боже, щось не зачепити, — це займало дві, дві з половиною години. Я не знала, куди діватися, але він мені щось розказував, щось таке цікавеньке, відволікав. Але зараз мені дуже не вистачає отієї ніжності, такого піклування, якого я не бачила більше ні від кого. Він дуже багато мені розказував всяких мисливських байок. Проте я й тоді розуміла, що це просто байки, що він просто мені щось розказує із свого життя, з того, як було, що було. Я дуже любила, коли він мене, ще дитиною, вкладав спати і щось мені розказував. Був собака, його звали Туз. У батьків була династія мисливських собак. Була Уна перша, Уна друга, і от Уна друга принесла діточок, в яких були плями — одна, дві, три. Туз залишився у нас, в кого була Двійка — не пам’ятаю, Трійка була у троюрідного брата мого батька. І оце називалося «Розкажи мені про Туза». І про Туза було все що завгодно: і як він пиріжки з корзинки викрадав, і як він щось кудись приносив. Просто такі собі приємні дитячі розповіді. Він на мене за все своє життя ніколи не підвищив голос. Взагалі ніколи. Йому не треба було нічого розказувати. Якщо він бачив у мене щось на обличчі, я не дуже вмію приховувати, але якщо він щось бачив, він умів одною-двома фразами абсолютно влучно потрапити в ту ситуацію, про яку він навіть не знав, дати якусь пораду, таку, дуже добру і дуже дієву. Або просто сам казав: «Ну, давай, ми зробимо разом… Зараз зробимо». І все виходило так, як мало вийти, все ладналося. Колись я ще була маленька, а він дуже любив збирати фотооб’єктиви. Сам десь знаходив ці лінзи, сам розраховував, скільки потрібно, яка відстань, які лінзи поставити. Ну, і в фотоапараті — там же гвинтики такі маленькі, що їх і не видно. І от сидів він якось за столом у себе, закручував ці гвинтики, ну, і прибігло шкодне, руде, очі над столом: «А що це в тебе таке? Пффф, а воно ж рухається». Як я подула, а у нас старий паркет з щілинами… Жодного слова він мені не сказав. Він перервав свою роботу, каже: «Ну, що ж, здула — давай будемо вибирати». І ми сиділи і дзьобали ці паркетинки, витягали гвинтики. Я не знаю, мабуть, половину не знайшли, але він мені потім казав: «Ти розумієш, от я ж сидів, працював. А ти здула. Воно ж весело, воно літає, і мені сподобалось. Але нам потрібно було потім збирати, а тепер в мене не буде вистачати, треба десь шукати їх знову такі гвинтики». Оце було максимум, як він мене насварив. А потім він мені дав викрутку, і ми сиділи у чотири руки крутили ці гвинтики, він мене навчав, як збирати, як що крутити. Я не знаю, чи правильно я робила, чи ні, але він мене підбадьорював, казав, що дуже добре в три, в чотири роки крутити ці гвинтики. Мені дуже подобалось. А потім якось я захворіла, дуже довго лежала, і нічого було робити, а лежати треба. Він якось прийшов, приніс картону, приніс клей і каже: «Знаєш що, будемо з тобою робити радіоприймач». І ми спочатку клеїли з картону котушки, потім намотували на них дроти. Потім вже я почала підніматись, ми там щось паяли, щось робили, а потім приймач заговорив. Така радість була.

І ще таке. Він був дуже сильною людиною, міг взяти дві каністри бензину, покласти на плечі і йти пішки в Старосілля. А там був будинок, який Академія наук як дачу дала дідові. Коли з’явилося Київське море, вже ми ним користуватись не могли, але дитячі спогади про той будинок — вони досить яскраві і приємні. От, я вам нетрадиційні речі розказувала. Що вам розказати традиційне, що цікавить?

Я, Олександра Богомолець

Спочатку треба сказати, що я йшла в медицину свідомо, не можу. Це рішення було абсолютно підсвідомим. Воно дійсно закладалося ще десь там, далеко. Але коли я була дитиною, я казала, що я буду народжувати дітей і підробляти в цирку, коли була геть маленька. Потім я була абсолютно певна, що я буду лікувати тварин, а потім, десь, мабуть в класі п’ятому-шостому, я провела паралель між маленькими дітьми і тваринами. Зрозуміло, що з маленькими дітьми я зможу зробити щось більше. Доросла, «геніальна» людина, п’ятий клас — десь так. Але отак. У нас не прийнято було в сім’ї (можливо, це стосувалося тільки мене), вирішувати проблеми за мене. І тому, коли я пішла подавати документи в інститут, я всім казала, що я йду в Університет на біохімію (мама була біохіміком), щоб ніхто навіть не здогадувався, куди я йду і куди я несу документи. Батько підсміювався, тому що він навіть не уявляв, що я можу навчатися в іншому ВИШі. І він мене знав, і знав, що я буду робити велику таємницю з цього. І я дотягнула до останнього дня, щоб ніхто не спитав, ніхто не дізнався, куди ж я подаю документи. І коли я прийшла, з’ясувалось, що залишається дві години до закінчення подання документів, а в мене немає однієї довідки. І тоді мені прийшлось дзвонити батькові і просити, щоб він взяв машину, поїхав у поліклініку і привіз мені ту довідку. Але й тут я виробляла коники і вийшла на вулицю до нього і сказала: «Ти не будеш знати, куди я подаю документи». Забрала ту довідку і пішла подавати. Коли я поступала, там треба було здавати екзамени. Коли бачили моє прізвище… А там було так, в аудиторії столи стояли в рядочок, за ними сиділи по двоє викладачів, а ми готувались, якщо пласка аудиторія — то за столами далі, а якщо висока… У екзаменаторів також було досить вільного місця — чотири столи. Але як тільки вони бачили моє прізвище на вступній заліківці — два столи з’їжджалися, сідали чотири викладачі, і ми розмовляли не тільки по тих питаннях, що я витягнула. Вони мені робили таку собі предметну бесіду, десь на годинку, потім заходив асистент і казав, що ще багато людей, тоді мене відпускали. Це були радянські часи, щоб, не дай боже, ніхто не сказав, що «по блату» чи щось таке. Ну, поступила я в інститут, здала я всі екзамени нормально. В мене була одна четвірка з хімії, а всі решта — п’ятірки. А з хімії — я дуже любила хімію і дуже добре її знала, особливо органічну. Але мені попав хлор. А я, крім того, що хлоркою засипають туалет… Мені так не подобався його запах, що я про хлор навіть не відкривала книжку, і мені було геть не цікаво, що там з тим хлором робиться, бо він смердючий. Ну, коники підліткового віку. А батько мені казав: «Те, що ти точно не знаєш, тобі попаде. Хоч відкрий книжку почитай». Все що могла, почитала, на хлор подивилась і подумала: «Він гидотний». Коли мене почали питати, що я знаю про хлор, я їм так і сказала, що він гидотний. Тоді, співбесіда з хімії для мене продовжувалась довше за все. Мене прогнали по всіх розділах. Хлор пробачили, але четвірку вліпили. Ще у нас у сім’ї було так заведено, що я не мала права сказати брехні. Я мала право сказати: «Я не хочу про це говорити», на це я мала право. Але брехати я права не мала. Ну, і коли мене спитали про той хлор, я й сказала правду, що він смердючий і я про нього розказувати не буду. Ну таке, це така моя власна дурня.

Поступила я навмисно на педіатричний факультет. Майже до кінця я не знала, що я буду робити після закінчення, але я знала, що працювати в поліклініку я не піду точно, бо мені потрібні якісь гострі ситуації, де можна застосовувати свої вміння і навички. Вдосконалювати себе. А сидіти й писати папери я не люблю. З першого курсу я пішла працювати. У нас група була доросла, і практично всі працювали. Спочатку я працювала в Жовтневій лікарні в операційній, санітаркою. Наприкінці першого року вже наші викладачі брали мене на операції асистувати. На другому курсі в мене вже було своїх кілька операцій, і я думала, що я піду в хірургію, бо мені подобалось, і воно виходило. Потім, коли я навчалася на другому курсі, відкривали хірургічний корпус в «Охматдиті». Спочатку ми його відмили після будівництва, потім там працювали. І я там залишилась. У мене було вже дві роботи — і там, і там. Потім приєдналась ще третя робота — швидка допомога. Потім я подумала, що якщо буде три роботи, це чергування кожної ночі, тому я нічого не вивчу, а вчитися треба. І от тут у голові воно ж: «Я маю вивчити, не дарма я поступала, треба щось знати». Але найважчим було те, що я не мала права соромити своє прізвище. Тому я звільнилася з Жовтневої лікарні та залишила собі Швидку допомогу і хірургію в «Охматдиті». Потім я працювала в реанімації «Охматдита». На швидкій допомозі я перейшла з центральної станції на Борщагівську. Це теж була моя дурня, але я не жалію, мені там дуже подобалося. Я думала (це був кінець третього курсу), що якщо студенти пішли на канікули, той на роботі канікули. Нікому нічого не сказала, прийшла на останнє чергування, графік не подивилася й пішла. Потім мені дзвонять: «Чого ти не вийшла?». Як це я не вийшла? У мене ж канікули. Потім я побігла туди, запізнилася, сильно запізнилася на чергування. Мені пояснили, що з роботою так не можна: або звільняйся, або… І я вирішила, що… Ну, у нас на цих канікулах була і практика виїзна, і потім у кінці літа ми теж мали з інститутом їхати. Потім колгоспні роботи. Я зрозуміла, що це будуть проблеми, і маю звільнитися із швидкої. Але на центральній станції тоді працювала Таїсія Володимирівна, вона зараз головний лікар 12-ї лікарні. Я їй у цьому році нагадала ту ситуацію. Я прийшла звільнятися, а вона мені каже: «Чого ти звільняєшся? Ти нормальний «майжелікар». Ти можеш працювати далі». Хоча це був третій курс, я мала працювати медсестрою, працювала вже фельдшером. Я їй пояснила, що в мене відбувається, що фізично не зможу ходити на роботу. Вона каже: «Добре, звільняйся, але потім де вже буде місце, там і будеш працювати». Знов прийшла я до неї в кінці жовтня, вона мені каже: «Підеш на Борщагівку, там у нас пуста реанімаційна дитяча бригада». Ну, пуста, тобто без лікаря, я – фельдшер, підхожу. А там, крім водія, нікого. Так і їздила сама на дитячій реанімаційній. Так що досвіду набралася — скільки хотіла, стільки й набралася. На 5 і 6 курсах пішла працювати в реанімацію 2 дитячої лікарні. Там у нас були заняття, була основна кафедра і я хотіла там залишитись після навчання. А потім закінчувала інститут. Теж радянські часи, досить важко було, тому що сімейність не підтримувалася. Я хотіла залишитися на кафедрі в медінституті, мені сказали: «Ти не можеш, бо в тебе сестра працює на кафедрі в медінституті». Мене кликали в Інститут вдосконалення лікарів, я прийшла подавати документи, мені кажуть: «Ти не можеш. Тому що тут буде працювати твоя племінниця». Вона ще в інститут не поступила, але вона буде, а ти не можеш. Це місце тримають… Я місяць, цілий місяць кожний день стирчала в Міністерстві охорони здоров’я, тому що я після інституту закінчила не інтернатуру, а клінічну ординатуру. Після клінординатури розподілення йде в Мінздраві. Я сиділа цілий місяць, наді мною підсміювалися клерки й казали: «Що ти не йдеш? Якраз у поліклініках підняли зарплатню». Я кажу: «Я не піду в поліклініку, мені не цікаво в поліклініці». А що ти хочеш? Я кажу: «Хочу реанімацію». «Нема реанімацій, підеш в поліклініку». «Не піду в поліклініку». І так кожен день, кожен день. А потім, 20 вересня вже було, виходить з кабінету та жіночка, що  найбільше наді мною, щоб не сказати знущалась — сміялась. Вона каже: «Ну, Богомолець же не піде в реанімацію до Амосова». Я кажу: «Як не піду? Я ж цього й чекаю». «Ну, ти дивись, дві години залишилось, якщо за дві години Амосов тобі підпише і ти принесеш назад підписане направлення, то підеш». Оце був другий раз, коли я попросила батька мені допомогти. Він подзвонив Миколаю Михайловичу, попросив, щоб той мене дочекався. А він каже: «А я нікуди й не йду. В мене тільки от буде операція. Я піду на операцію, нехай вона почекає». Батько каже: «Вона не може почекати, їй за дві години треба повернутися». Ну, в мене нема гріха на душі, через мене не відкладали операцію, я встигла. Батько пропонував мене підвезти, але я сказала, що я сама. Все життя все сама-сама-сама. Може, й неправильно, але так звикла. Я приїхала туди, єдине, що мені сказав Микола Михайлович, а я приїхала вся захекана, тому що треба ж було бігти, це громадський транспорт, і дуже складно добиратися з Мінздраву на Батиєву гору —і пересадки, і пішки… Залітаю до нього в кабінет. Він мене знав з дитинства, подивився, каже: «Будешь бОлбесничать — выгОню». (Так він говорив, на «О»). Підписав папери, так мене, трошки підштовхнув, і я полетіла назад. І от так я «болбесничала» 17 років. Я його дуже любила. Ми всі його любили й поважали. Він був суворою людиною, проте абсолютно справедливою. Про нього теж можу дуже багато розказувати. Ну, от, наприклад, приходить на обхід, молоді набрав багато. Ми зелені такі, я не можу  сказати, що ми геть нетямущі, але такого фаху, як потребує інститут, ще нема. Просто досвіду нема. І він щось починає говорити: «А чому ти не зробила от так? Я ж казав зробити от так, так і так». Я йому кажу: «Ні, я оттаке не зробила, тому що я подумала, що має бути інакше». Він починав кричати, стукати ногами, казав, що він вижене всіх. «БЄздЄльники, болбесничаете» — ну, щось от таке. Кричав-кричав, потім почав слухати, я йому все щось доказувала. Він послухав-послухав, замовк. Треба сказати, що по п’ятницях на п’ятихвилинках вся молодь щось доповідала. Він каже: «Оце буде твоя доповідь з цього питання в п’ятницю». Усі бібліотеки, усе, що я могла, я підняла всю літературу, зібрала усе, що могла. Потім дивлюсь — а воно не таке. Те, що думаю я, не таке. А в книгах написано схоже, але інакше. І я почала знову шукати, знайшла старі книги, а в старих книгах, написаних для земських лікарів, були не окремі трактати з правого чи лівого ока, а розглядався людський організм, як ціле. І я там знайшла ту базу, з якої можна оце питання розкрити, тому що я десь там всередині розуміла, а пояснити чому я прийшла до зміни тактики лікування, я не знала. Потім на це «розуміння» нашарувалися наукові досліди і в мене було про що говорити. І я прийшла на п’ятихвилинку, Микола Михайлович покричав на мене, потупотів ногами — було страшно. І людей повно, і мені соромно, але я знаю, що я права. Він все вислухав, задавав питання, ще хтось там щось запитував. Потім встає, каже: «Оце зелені, незрілі, дурнуваті. І вони ж доводять, що праві. Я на неї накричав, я був неправий. Я прошу вибачення». Хто з директорів тепер таке зробить? А ніхто. От, я знаю, і дід мій так робив, і батько. Не боялися вибачатись, визнавати свою провину. Тому мені в житті дуже поталанило, що я мала можливість спілкуватися з дуже цікавими й порядними людьми.

Я дитина пізня, тому моїми друзями, в більшості своїй, були не однолітки, а люди літні. Перше моє кохання, справжнє кохання — воно було, ще як тільки я починала школу. Я кохала Івана Миколайовича Іщенко, який тоді вже був прикутий до ліжка. Але всі його військові розповіді, і все те, як я його знала, як я спілкувалась з ним, то було таке дике дитяче, абсолютно дике кохання. Я розуміла, що у нього є дружина, у нього є сім’я, є Ігор Іванович, з яким мої батьки дружили. Але я вважала, що маю право любити цю людину. І ніхто мені не заперечував, крім нього самого, тому що в нього був характер, такий, як вулкан: щось не подобається, може й закинути чимось. Потім у мене була людина, яка, ну, можливо, з півроку мені розказувала, що я дивна дівчина. Мені було 17, і ми познайомилися на його ювілеї, йому виповнилося 90. Ми протанцювали з ним весь вечір, і потім десь півроку він мені дзвонив і казав, що такої людини він не зустрічав. І можливо, коли я ще трошки підросту… Ну, це старі академіки, вони були з гумором, дуже веселі, дуже приємні, цікаві. І я вам скажу, що в ті роки, наприклад, я не боялася піти з ним поговорити, там десь посидіти в парку, або кафе. Тому що зараз знайомство, потім наш «улюблений за традицією» секс і ніхто ні про що не думає. Як побачились, кави попили — вже треба в ліжко. А з людьми того покоління ці проблеми навіть не виникали. Не тому що вони не існували. Ну, яке може бути кохання між 17-літньою дівчиною і 90-літнім дядьком? Хоча, ну, я ж кажу, ми протанцювали весь вечір, і він був дуже веселий і активний. Проте, в нього навіть у голові не було такого. Так, нам було дуже цікаво розмовляти, йому подобалось на мене дивитись, коли я з отаким розкритим ротом слухала, що він розказує про свою математику. Безперечно я розумілася в математиці на рівні, може, другого курсу університету, не більше. Я не великий математик, а зараз ще й менший математик. Як кажуть про лікарів, «лікарі можуть рахувати до 60 — і те тільки задля того, щоб пульс порахувати». Нам було дуже цікаво разом. Я йому розказувала щось, де я навчаюсь, що в мене там з медициною. Він мені розказував свою математику. Розказував про ті часи, в яких він прожив. Ну, за півроку ми рази три зустрілись. Потім мене забирав батько, приїздив на машині: «Ну, що, наговорились?». Наговорились. Поїхали додому. Підвозили його, куди треба було, і я їхала додому. Неймовірно цікаво, неймовірно. От такі у мене були друзі — літні, які пройшли життя, пройшли не одну війну. Тому у мене й погляд на життя трошки інакший, ніж… Я не відношуся до сучасної молоді, але в душі я залишилась досить молодою. І коли я бачу, що людям абсолютно все байдуже, мені так сумно стає.

Україна — країна, досить специфічна. Історично так склалося, що люди будуть сваритися, коли сусідська курка зайшла на твій город, поколупала картоплю — будуть сваритися, розбивати носи, палити хати. Ну, закляті вороги. Або, там, абрикоси не туди нападали, або на яблуках якась не та птаха щось залишила. Проте не дай боже, прийде ворог. Забувається абсолютно все. Ви бачили — абсолютно все. На першому Майдані, на другому Майдані як вставали люди, як вони виходили, і яка була згуртованість, одностайність і розуміння. Навіть, таке – я водій і часто стикаюсь із тим, що десь підрізали, не дали проїхати. Жінка за кермом — то взагалі деяким людям заважає жити. У ті часи така коректність була, таке взаєморозуміння… Наприклад, якщо бачили, що, їде машина запакована і важка, значить, щось необхідне везе. Якщо, навіть, я спускаюсь вниз, а хтось піднімається нагору — завжди пропустять. У мене не було розпізнавальних знаків, але якщо я пальцями показувала «хрест», то розуміли, що я когось везу, розступалися всі. Коли бігала по Майдану, кричали: «Пропустить лікаря». І натовп людей просто так, як морські хвилі, розходились. Такого немає зараз… Ну, можливо, люди тому не дуже згуртовані, що не відчули загрози. Скоро, нажаль,  відчують. От-от прийде колонна, все відчують. Знову буде згуртованість, всі будуть поряд.

Роботу свою завжди любила, мені її завжди не вистачало, коли я пішла на пенсію. Мені не вистачало тієї гостроти, відчуття власної потреби. Коли працюєш в дитячій реанімації, де діти до 20 кілограмів, це не може стосуватися віку, тому що 20 кілограмів може мати й 15-річна дитина з пороком серця. Тому в мене були як новонароджені, так і дорослі діти. Якщо у матері проблеми з серцем, то я й пологи там приймала.

От взагалі про пологи, так трошки відійду в сторону. Коли ми навчались, зараз вже такого немає, наша викладачка з акушерства казала: «Поки кожен з вас не прийме, або не проасистує у пологах 300 породіль, я у вас залік не прийму». І ми мали самостійно прийняти 300 пологів. Де взяти в Києві 300 пологів, коли студентів там ой-ой-ой скільки? Так що всюди, всюди, де тільки можна було: на виїзній практиці, і там, і там, і там. І ми приносили документи, що… і мами підписували. Тому що, можливо домовитись в лікарні можна, проте, щоби ніхто не хитрував, підписувала і мама. Такий контроль був. У житті дуже згодилось це все, тому що я колись приймала 12 пологи. Тоді я на швидкій працювала. Приїхала на виклик. З викликом –  другі. Другі — це досить спокійно. Ми терпіти не могли такі виклики, тому що абсолютно без роботи. Це приїздиш, забираєш породіллю і везеш її в пологовий будинок — все. Оформлюєш карту. Приїжджаю, ніхто нікуди не збирається. Потім з’ясовується, що не другі, а 12-і. При 12-тих пологах проблем надто багато. Там, навіть, було і ручне відділення плаценти. Ну, я згадувала абсолютно все, чому мене навчали. Дякувала, на кожному кроці нашому викладачеві, тому що вона була жінка літня і вона теж дуже багато розказувала із своєї практики за часів, коли медицина була лікуючою, а не страховою (від слова страх). І не грошовою, а лікуючою. За своє життя дуже багато стикалася з ситуаціями, коли я дуже жаліла, що у нас не викладають як окремий предмет земське лікування. Хоча би як систему. Тому що розібрати людину на частинки — проблеми немає. А що робити, якщо болить голова?. А проблема, наприклад, в коліні. Ніхто навіть не замислиться. А з дітьми взагалі треба не тільки думати, що з цим організмом, а ще й думати, що було у бабусі й прабабусі. І це лікарі мають робити… От, кажуть, сімейна медицина, сімейна медицина. Я вважаю, що лікар лікувальної справи, тобто дорослий лікар, не повинен лікувати дитину. А дитячий лікар може лікувати дорослих. Тому що організми різні. Я оглядаюсь на те, як викладали у нас. Нам викладали повну лікувальну справу і дорослу, і дитячу. І практика у нас була і дитяча, і доросла. Єдине що — у нас було менше асистенції на операціях дорослих, більше асистенції на дитячих. У нас було менше практичних годин з терапії, але це компенсувалося розборами ситуацій з дорослими дітьми в педіатрії. Наприклад, інфекції дитячі і дорослі — вони абсолютно різні, і треба знати і ті, і ті. І з книжки не вигадаєш, як воно насправді. Потрібна практика. Тому от, ви кажете, розказати, що треба сучасним лікарям. Практики та вільного польоту.

У нас багато хороших лікарів, дуже багато. А кажуть, що немає в кого лікуватись. Нажаль лікуватись дійсно майже немає в кого, тому що основні місця займають ті, хто їх може зайняти, а талановиті лікарі завжди в тіні. От нещодавно я шукала — дуже довго, два місяці шукала, — де подівся лікар з позивним Smile. Молода людина, 28 років йому. Він пішов на війну після закінчення інституту. Хірургом. У найгарячіші точки, і в нього операційна була в бліндажі, там, де не можна розігнутись. Замість освітлення там якісь китайські ліхтарики, що на голові — те, що привезли волонтери. Якоюсь плівкою затягнута стеля, тому що від вибухів сиплеться все в рану. Нічого, оперував. І такі операції робив, що навіть лікарі, які на мирній землі працюють, такого не зроблять. У нього була безвихідь – він один. Добре, що був анестезіолог, а могло і його не бути. Так що є талановиті люди, є. Їх досить багато — і це радує. Якщо, не дай Боже, буде критична ситуація… Ну, хто піде? От вони і підуть. Підуть ті, у кого в очах долари не рахуються. От дивишся на людину, дивишся їй в очі, а там такий калькулятор — скільки хвилина коштує. Такі не підуть, такі продадуть. А ті, хто дійсно вболіває за Державу, хворіє за людей, за людську душу, — ті всі будуть попереду, захищати до останньої краплі крові. І от я почала говорити про Україну, так найголовніше те, що люди її не здадуть. Нас можна вбити, але не можна перемогти.