Крихітний острівець, що загубився в Середземному морі. У 1914 році до нього прибуває доктор, флорентієць Амадео Еспозіто. 

Грамотних людей на острові всього нічого: священник, власник єдиної на весь острів таверни під назвою «Будинок на краю ночі», шкільний вчитель, місцевий граф — дуже неприємний тип, тиран і деспот. І наш доктор. Через кілька років після його приїзду населення острова збільшується: малюки народжуються одночасно в родині графа і в родині самого доктора, і схоже, в обох хлопчиків спільний батько… У цій точці починається історія родини Еспозіто, чотири покоління якої будуть любити, ненавидіти, інтригувати, а також слухати й розповідати казки на чудовому острові посеред чудесного моря.

Книга Кетрін Беннер — читання просте, поетичне і дуже приємне. Герої відповідають стереотипним уявленням про «справжніх італійців», їх життєві колізії зрідка перетікають в магічний реалізм, а опис острова Кастелламаре місцями дивно схожий на витяги з путівника Lonely Planet.

І якщо в цьому році нам не світить відпустка біля моря, «Будинок на краю ночі» здатний його замінити.

Кетрiн Беннер. Дiм на краю ночi. — перклад А. Цвiри. — Х.: Вiват, 2020, 464 ст.

Частина перша

Збирач історій

1914—1921

I

Його розбудило шкряботіння по віконниці. Значить, він спав.

— Дитина підходить! — закричав хтось. — Signor il dottore! **

Спросоння і з переляку йому здалося, що кричать про його дружину, тож він підхопився, заплутавшись у ковдрі дорогою до вікна, і лише потім згадав, що вона спить біля нього. У вікно зазирало бліде, ніби місяць у темряві, обличчя одного з селян, Ріццу.

— Дитина signor il conte ***. Чия ж іще?

Щоб не розбудити дружину, він посунув до вхідних дверей. Місячне сяйво заливало подвір’я і надавало знайомій картині дивної ясності. Навіть Ріццу не був схожий на себе. Селянин виструнчився перед дверима у своєму недільному жилеті та краватці так, ніби костюм дерев’яний і його до чоловіка прибили гвіздками.

— Це якась помилка, — сказав лікар. — Я не мав вести ці пологи.

— Але signor il conte особисто наказав мені привести вас.

— Мене не попереджали про те, що викличуть на пологи до la contessa****. У неї була власна акушерка, яка стежила за її вагітністю. Мабуть, д’Ізанту хотів, щоб ви покликали її.

— Ні, ні, повитуха вже прийшла. Граф хоче бачити вас теж. Це терміново, він сказав. — Ріццу виструнчився ще більше, гордий важливістю власного повідомлення. — Ви підете? Просто зараз?

— Моя дружина теж вагітна, і дитина ось-ось повинна народитись. Я б не хотів бути далеко від дому, якщо цього можна уникнути. Але Ріццу не міг облишити свою місію.

— А contessa народжує вже зараз, просто цієї миті, — не здавався він. — Я не думаю, що цього можна уникнути, dottore.

— Й акушерка не може сама дати ради?

— Ні, dottore. Це… складні пологи. Ви дуже потрібні, бо дитина не може вийти без тих ваших срібних щипців. Ріццу стиснув губи, невдоволений тим, що йому довелось говорити прямо про такі речі. Сам він не бачив народження жодного зі своїх дев’яти дітлахів і не хотів навіть думати про це. Для нього вони немов вистрибнули із землі, як Адам ed Єва.

— Ви йдете? — знову запитав він.

Лікар вилаявся подумки — було очевидно, що вибору в нього немає.

— Зараз, я тільки візьму пальто. І капелюх, — сказав він. — Вийду до дороги за п’ять хвилин. Ти приїхав на візку чи підемо пішки?

— Ні, ні, dottore, на візку.

— Нехай він буде готовий.

Лікар одягнувся в темряві. Годинник показував за чверть другу. Він зібрав свої інструменти: щипці, сталеві ножиці, набір шприців — усе, що підготував для пологів власної дружини, — а також прихопив трохи морфіну та магнезії про всяк випадок. Коли все було готове, він мусив потурбувати дружину.

— Ти часто прокидалась від болю цієї ночі, amore*****? — запитав він. — Графиня вирішила розродитись раніше, нехай їй всячина, і мене викликають до неї.

Жінка скривилася спросоння. — Ще є час… я хочу спати…

Святий Боже, аби ж йому вдалося швидше прийняти дитину la contessa і встигнути повернутись до дружини.

Перш ніж їхати до графа, він перебіг на інший бік площі і розбудив древню Джезуїну, яка була місцевою повитухою, доки на старості не почала втрачати зір.

— Синьйоро Джезуїно, mi dispiace ******, — сказав він. — Чи не могли б ви посидіти з моєю дружиною? Мене викликали до іншої пацієнтки, а в моєї дружини починаються перейми.

— Ще одна пацієнтка? — запитала Джезуїна. — Пресвята Агато, невже на цьому Богом забутому острові знайшлась іще одна настільки стражденна душа, що ти маєш покинути свою жінку в такий час?

— У графині передчасні пологи, ще й ускладнені. Їм потрібен я з моїми щипцями.

— Графиня? І тебе покликали до неї?

— Так, signora.

— Ну, з того, що чула я, в тебе більш ніж достатньо причин не приймати дитини signora la contessa. — Стара зробила багатозначну паузу.

— І що ж ви чули, синьйоро Джезуїно? — Лікар не зміг стримати роздратування в голосі.

— Плітки, — відказала Джезуїна.

— То як, прийдете посидіти з жінкою?

Джезуїна зрештою опанувала себе. — Ох, пресвята Агато, так, звісно ж. Де ти, хлопче? Дайно мені руку, бо я точно спіткнусь на цій бруківці, щоб їй. Жінка і справді майже нічого не бачила. Вона перейшла площу до його будинку, тримаючись за полу лікаревого пальта, і вмостилась на стільці в кутку їхньої спальні. Він сподівався, що ця древня фігура, скрючена в кутку кімнати, не налякає дружину, якщо вона прокинеться.

Було вже за другу ночі. Лікар поцілував дружину в чоло і вийшов.

Усе ще лаючись подумки, він почав шукати візок Ріццу. Чорти б узяли графа та його жінку. Вона відмовилась від його нагляду, і за її вагітністю спостерігала місцева повитуха. А тепер він раптом потрібен там просто зараз, о другій ночі? Це її «ускладнення» цілком може виявитись просто перекрученою пуповиною або особливо болісним нападом переймів, і, швидше за все, його щипці там взагалі не потрібні, а от його дружина мусить лишатись удома без нагляду, бо він їде на інший кінець містечка за наказом графа.

Ріццу стискав у руках свого капелюха, ніби на святій месі, біля свого візка — розцяцькованої жовто-зеленої брички, запряженої осликом і розмальованої картинами великих битв, потонулих кораблів та місцевих легенд. На такому транспорті не поквапишся. Вони їхали сонними вулицями в нічній тиші, яку порушував лише синій шепіт моря. Місяць сріблив пальмове листя і запорошену спину осла.

— Дві вагітні на весь острів, — бурчав лікар. — Моя дружина і contessa. І обидві вирішили народжувати одночасно.

І хто medico condotto*******? — Я.

— Ох, — озвався Ріццу, явно не маючи особливого бажання обговорювати тяжку долю лікарів у містечках. — Але ж це подвійна благодать, dottore, правда ж? Двоє немовлят народжуються в одну ніч! Такого ще ніколи не траплялось у нас на острові.

— Удвічі більше проблем.

Було вже двадцять по другій, коли вони дістались до воріт графового маєтку. Лікар забрав своє пальто, капелюх, сумку та стетоскоп і підтюпцем попрямував по під’їзній доріжці, щоб якомога швидше покінчити з цією справою.

Граф стояв, мов вартовий, за дверима спальні своєї дружини в сучаснішій половині будинку. Електричне світло, що падало на його спітніле обличчя, робило його схожим на якусь вологу рептилію.

— Ви щось надто довго їхали, — сказав він. — Я відправив за вами людину майже годину тому.

— Мене взагалі ніхто не попереджав про те, що мене покличуть вести ці пологи. — Роздратування раптом зробило лікаря прямолінійним. — Моя дружина от-от народить. У неї болі вже кілька днів — то з’являються, то зникають. Я взагалі не мав лишати її саму. І я думав, що la contessa хоче бачити біля себе лише акушерку.

— Так вона планувала. Це я послав по вас. Кармела тут. Вам краще поглянути самому. Граф відступив на крок убік, дозволяючи лікарю прослизнути повз його кремезну фігуру в кімнату графині. Тут теж нещодавно встановили електричне освітлення, і від нього все виглядало блідим. Повитуха бубоніла, відпрацьовуючи первісний ритм: «дихайте, тужтесь, дихайте, тужтесь». Але Кармела не дихала й не тужилась, і тепер він бачив, що річ не в перекрученій пуповині і не в гострому болі. На цьому етапі жінка повинна тужитись, і така млявість не віщує нічого хорошого. На своїй роботі лікар нечасто відчував страх, але тепер він підступив, дихаючи кригою між лопаток.

— Доїхали нарешті! — буркнула повитуха. Дрібненька прислужниця тремтіла в ногах ліжка — як же її звати? П’єранджела — колись він лікував її бурсит.

— Мені треба помити руки, — сказав він. — Як давно

вона так лежить?

— Ох, Господи, годинами вже, signor il dottore! — шморгала П’єранджела, несучи йому мило й гарячу воду.

— У неї були судоми десь годину, — виправила її акушерка. — Час від часу вона ось так обм’якає. Здається, не бачить нікого і нічого.

— Коли почались перейми? — запитав лікар.

— Мене покликали вчора вранці. О сьомій годині.

Сьома година. Це значить, вони б’ються над нею вже дев’ятнадцять годин.

— І це була нескладна вагітність?

— Нескладна? Ох, якби ж. — Акушерка сунула йому цілий стос паперів, ніби читання їх зараз допоможе графині. — La contessa була прикута до ліжка весь останній тиждень, з набряклими руками й жахливим головним болем. І я ще думала, що ви мали б про це знати, — пробурмотіла вона.

— Набряклі руки! — вигукнув лікар. — Головний біль! Чому мене ніхто не кликав?

— La contessa не хотіла вас кликати, — відповіла акушерка.

— Але ви — ви могли б мене покликати самі.

— Signor il conte покликав до неї іншого лікаря, не з острова. Сказав, що хвилюватись не варто. Що я могла зробити?

— Вона повинна була народжувати в лікарні в Сиракузах, а не тут! — напосідався він на повитуху та перелякану П’єранджелу. — У мене немає інструментів для кесаревого розтину! Навіть не вистачить морфіну!

— Вона забороняла вас кликати, — повторила акушерка. — Я запідозрила прееклампсію, dottore, але якби ж мене хтось слухав у таких справах!

Ця словесна сутичка розлютила його ще більше. — Ви повинні були боротися за те, щоб її відвезли в лікарню! — вигукнув він. — Мали наполягати!

П’єранджела теж стала голосити, заламавши руки:

— Святий-Ісусе-Маріє-Матір-Божа, свята-Агато-помічнице-в-нещастях-та-всі-святі…

Знання того, що він повинен зробити, витіснило страх і допомогло стримати тремтіння в руках. Так завжди бувало на якомусь етапі.

— Звільніть мені місце, — наказав він. — Закип’ятіть воду, приготуйте чисті пелюшки. Усе має бути чистим.

Воду принесли, пелюшки висмикнули з-під безвольного тіла Кармели. Лікар простерилізував шприц, набрав сульфату магнію і ввів їй у руку. Тепер професіоналізм вів його крок за кроком і він робив те, що мусив, ніби ритуал, ніби це його «Ангел Господень» ********, його вервиця. Він підготував морфін, сталеві ножиці, акушерські щипці.

— Знайдіть мені голку з ниткою, — сказав він повитусі. — Приготуйте ватні кульки, принесіть йод. Це все в моїй сумці.

Кармела на мить повернулась до тями. — Я просила лише акушерку, — сказала вона. — Не тебе.

Не дивлячись на неї, лікар сказав:

— Вибору немає. Треба витягнути дитину якомога швидше. Він приготував морфін і ще раз ввів голку в її тонку руку. Поки голова Кармели хилилась під вагою ліків, він узяв у руки ножиці й намітив розріз, приміряючись спершу в повітрі над її животом. Один охайний розріз. Один дюйм. Пелюшки — де пелюшки?

— Принесіть чисті, — наказав він. — Негайно.

П’єранджела перелякано заметушилась по кімнаті.

— Усе має бути чистим! — лютував лікар, який опановував своє ремесло в бруді та кризі траншей під Трентіно. — Абсолютно все. Якщо її не вб’ють судоми, то з’їсть сепсис.

Кармела знову повернулась до тями, і їхні очі на мить зустрілись. Її погляд був гострий і ясний від страху, як в усіх тих солдат на війні, коли вони чіплялись за притомність. Він притулив тильний бік долоні до її плеча. Від його дотику в ній щось змінилось, ніби він знав, що так буде.  Кармела підвела голову, і її голос зазвучав злісно, ніби вона виголошувала прокляття:

— Це ти винен.

— Дайте їй ще морфіну, — наказав він повитусі.

— Це ти винен, — повторила Кармела. — Це твоя дитина. Усі вже це підозрюють, крім тебе. Хоча б поглянь мені в очі, Амедео, чому ти навіть не дивишся?

Він ввів їй ще морфіну, досі не підіймаючи на неї очей, але йому здавалось, що повітря в кімнаті загусло від сили її звинувачення. Щойно вона знову провалилась у безпам’ятство, він став на коліна і зробив один короткий розріз, намацав усередині дитину й повернув її, підхопивши під сідниці. Тоді, допомагаючи собі щипцями, одним рухом вивів дитину на світло.

Хлопчик, уже дихає. Лікар перерізав пуповину і вклав немовля в руки повитухи.

— Вона ще в небезпеці, доки не відійде плацента, — сказав він.

А тоді вся волога маса раптом вислизнула назовні, і все скінчилось, лишивши за собою кривавий і слизистий безлад.

Кармела почала оживати вже за кілька хвилин, і він цьому навіть не здивувався. Вона спробувала сісти в купі своїх вологих простирадл і почала вимагати дати їй дитину. Від полегшення й від зусиль, яких коштувало приховати це відчуття, лікаря почало нудити. Він підійшов до вікна. Задивився на алею, яка вела від дверей графського маєтку до дороги.

Бачив, як лампи між деревами відкидають позеленіле світло. Бачив, як пейзаж за ними уособлює меланхолію — лише порожній схил та безмежне чорне море. Усе змінилось, відколи він востаннє це бачив. Кімната змінилась. Кармела змінилась. Він би нічого з цього не впізнав.

Трохи заспокоївшись, він повернувся до своїх пацієнтів. Перевірив серцебиття Кармели та дитини. Зашив зроблений ним розріз і щедро змазав усе йодом. Розпорядився спалити плаценту, простежив, щоб зібрали всі закривавлені пелюшки, ватні кульки та бинти. І лише тоді дозволив собі поглянути на Кармелу як слід. Дитина поглинула всю її увагу, і тепер вона, здавалось, забула про нього. Йому було дивно думати про те, що це тіло, яке мучили і шматували пологи, яке він щойно різав і колов голками на закривавленому ліжку, було таким молодим і свіжим, коли він востаннє її бачив. «Це ти винен, — сказала вона. — Це твоя дитина». Він дозволив собі кинути ще один короткий погляд на дитину.

Рожевощокий малий із чорним чубом — таке дрібне немовля поки що ні на кого не схоже. Могло б належати кому завгодно. Та все ж він сподівався, що якщо подивиться на дитину уважніше, то знайде якісь риси графа — його товсту шию та витрішкуваті очі, наприклад.

Але вона звинуватила його, і лише це тепер мало значення. Тепер, коли він завершив свою роботу, накотила жахлива втома. До дверей підійшов граф, і Кармелу поспіхом обтерли та накрили. Тепер лікар повинен був оголосити про народження дитини, і він виконав цей обов’язок, вкладаючи у свої слова значно більше бравади, ніж насправді відчував, чемно граючи свою роль і сиплючи очікуваними фразами: «Чудова дитина… сильний хлопчик… напад еклампсії… спо- діватимемось на швидке одужання».

Граф обдивився дитину, обдивився свою дружину, а тоді кивнув лікареві, відпускаючи його додому. Розуміючи, що тепер він зайвий у цій кімнаті, лікар помив свої інструменти, склав їх назад у сумку і попрямував до виходу. Напівтемні коридори вілли вивели його на світло.

Сонце вже визирнуло з-за обрію. Світанок був м’який і лагідний, як завжди буває в Середземномор’ї. Було вже кілька хвилин по шостій.

Між стовбурами пальм до нього бігла людина. Ріццу. — Signor il dottore, — старий аж задихався від захвату, — у вас хлопчик!

Через своє виснаження лікар не відразу зрозумів його.

— Хлопчик! — знову загукав Ріццу, і від його крику з верхівок пальм спурхнули голуби. — Ваша дружина народила хлопчика!

Cazzo! ********* Як він міг забути? Він поквапився назустріч Ріццу.

— Дуже швидко розродилась, — оголосив Ріццу, раптом розгубивши свою сором’язливість. — Усього за годину! І Джезуїна сказала, що могла б прийняти дитину з заплющеними очима. — Старий раптом затнувся, замислившись. — А хоча вона ж і так сліпа. Га! Слава Богові, слава святій Агаті, слава всім святим…

Лікар відмовився від втомливої повільної брички і помчав вулицями, що лише починали прокидатись. Засюркотіли цикади. Світло просочувалось в алеї та сквери. Сотні вдів на сотнях подвір’їв почали коротко, нетерпляче шурхати мітлами. Він біг, і йому здавалось, що світло всередині нього змішується зі світлом зовні і тепер весь світ заряджений ним.

У спальні пахло кров’ю й натугою. Джезуїна дрімала, сидячи на стільці в ногах ліжка. Дитина теж спала, згорнувшись на згині маминої талії.

— Пробач мені, amore, — сказав він.

— Це було простіше, ніж я думала, — сказала вона з притаманною їй практичністю. — Усі ці страхи, а все скінчилось лише за годину! Ми з Джезуїною чудово впорались і без тебе.

Він витер рештки крові та масної плівки зі шкіри дитини. Це було дрібнесеньке створіння, яке потягувалося і нявкало — дивне, ніби новонароджене кошеня. Він узяв на руки крихітного хлопчика, оглянув його ручки та ніжки, пона тискав пальцем на маленькі ступні, розвів пальчики і з тремтливою гордістю почав слухати через стетоскоп стукіт маленького, ніби пташиного, серця. 

Його захопила невимовна радість, від якої в душі розливалось болісно-ніжне, ба навіть поетичне відчуття. Ох, наскільки ж дивно бути батьком! Це зовсім не те, що бути просто коханим, тепер він це бачив. Чому він так довго вагався? Тепер він усвідомив, що жоден інший бік його життя більше не має значення; усе його життя раніше було лише підготовкою до цього моменту.

Але тепер з’явилась і проблема з тією, іншою дитиною. До полудня чутки кишітимуть в усіх куточках острова — усе через ту відьму Кармелу. Таке диво — близнюки, народжені різними матерями, раптом вирішили з’явитись на цей світ одночасно, ніби змовившись. Він знав, як вони говоритимуть.

У його дружині читалася втома спортсменки, яка пробігла марафон. Він оглянув її ще раз, потім ще раз, вкриваючи мільйоном поцілунків — по правді, їх було б менше, якби його не мучила провина. Він знав, що до них наближається шторм. Повитуха та П’єранджела чули звинувачення Кармели. Такої чутки достатньо для того, щоб обернути проти нього дружину, сусідів, а можливо, навіть змусити його по- кинути острів. Але поки що він не мав наміру впускати в себе нічого, крім світла.

__________________

* Традиційний італійський м’який сир, який виготовляється з молочної сироватки. (Тут і далі прим. перекл.).

** Пане лікарю (іт.). (Надалі слова, перекладені з італійської, не маркуються.)

*** Пана графа.

**** Графині.

***** Кохана.

****** Перепрошую.

******* Місцевий лікар, сімейний лікар.

******** Католицька молитва, яка читається тричі на день.

********* Лайливе слово, що називає чоловічий статевий орган.