10 травня 1933 року Міністерство Пропаганди Німеччини влаштувало показове спалення книг, організоване в рамках акції «Проти негерманского духу». Були спалені десятки тисяч книг, автори яких переслідувалися. Історія Ріддела — про інше.

Книги, які опинилися в руках нацистів після пограбувань європейських бібліотек і книжкових магазинів, які не були спалені. Нацисти почали збирати власну бібліотеку, яку можна було б використовувати для ведення інтелектуальної війни зі світовою літературою та історією. Бібліотеки євреїв, комуністів, ліберальних політиків, активістів ЛГБТ, католиків… були привласнені для нацистських досліджень і використовувалися як інтелектуальна зброя проти їх же власників. Але коли війна закінчилася, велика частина книг так і не була знайдена. Ріддел розповів історію про невелику команду бібліотекарів, які працювали над поверненням вкрадених книг їх законним власникам.

«Книжкові злодії» Ріддела — не нон-фікшн і не журналістське розслідування. Тут складно визначити жанр — компіляція праць зарубіжних авторів? Ріддел наводить цифри, регулярно повідомляє сенсаційні речі. При цьому немає жодного посилання на джерела (це — мінус).

Але мені сподобалася мета автора — розповісти просто і захоплююче про складне. «Книжкові злодії» гарні тим, що після читання з’являється бажання почитати серйозні дослідження на цю ж тему.

*У нижній частині корінця приклеєний невеликий ярлик: «В. z. Erf. d. Jud. Frankfurt a. Main» —  «Бібліотека вивчення єврейського питання. Франкфурт на Майні».

Андерс Ріддел. Книжкові злодії. / — переклад: Володимир Криницький. Х.: «Фабула», 2020, 400 ст.

2 

Привиди в міській бібліотеці Берліну 

Берлін 

Мене ведуть довгим порожнім коридором із гірчично-жовтими стінами, вицвілими від сонячного світла. Куди не поглянеш — усюди картини в ледве помітних рамках, бездушний ширвжиток, який можна побачити чи не в будь-якій лікарні чи органах державної служби нижчого ступеня. Коридор приводить до кімнати, яка незрозуміло з  якою метою облаштована, хіба що колір її стін — той самий, що й  у  коридорах, які ведуть у  різних напрямках. Будинок усередині нагадує лабіринт, ніби його будували кілька архітекторів, не домовившись один із одним заздалегідь, і в ньому я почуваюся, як у центрі середньовічного міста. Це можна пояснити. Центральну бібліотеку Берліну, Zentral- und Landesbibliothek* , що розташована лише за кілька хвилин ходьби від Бебельплац, було побудовано на руїнах Berliner Stadtbibliothek** , її попередниці. Велична будівля, що височить на острові посередині річки Шпреє, зазнала бомбардування під час війни й була цілком знищена. Після війни бібліотеку, яка тоді перебувала в зоні радянського підпорядкування, було відновлено, вибудовано наново з руїн. Сьогодні це в певному сенсі шизофренічний будинок, фасад якого виконаний у неокласицизмі, усередині оздоблення вбоге, ще часів НДР [Німецька Демократична Республіка], і  дуже контрастує з іншими, модернізованими територіями. 

Себастьян Фінстервальдер зупиняється біля одних з багатьох пофарбованих у  сірий колір дверей, повз які ми вже пройшли, і  виловлює з кишені ключ. Себастьяну, бібліотечному досліднику, трохи за тридцять, його неохайне волосся звисає до плечей, він підперезаний ременем із шипами, на ногах — черевики з неоново-жовтою підошвою, а руки затягнені в шкіряні рукавички із відкритими кінчиками пальців. Він схожий на завсідника нічних клубів Кройцберґа. Відчиняючи двері, Себастьян усміхається мені й театрально вдихає запах покинутої бібліотеки: просочене пилом повітря, висушена шкіра та вицвілий жовтий папір. Кімната геть завалена книжами, які стоять на численних полицях, щільно притиснені одна до одної, з пошарпаними корінцями. Коли ми йдемо уздовж одного з книжкових рядів, мені доводиться повернутися боком, щоб вільніше пройти між книжками, які стоять і  лежать так близько одна від одної, що я  мушу втягти живіт, щоб не зачепити якусь із них. 

— Взагалі-то наразі тут порядок. Коли ми прийшли сюди вперше, купи книжок лежали всюди. Ними була вкрита вся підлога, і  нам довелося розкладати їх за тематикою. Люди просто скидали сюди книжки впродовж декількох десятиріч. Ми нарахували близько сорока тисяч томів. Нам знадобилося кілька місяців, щоб розібрати їх,— розповідає він мені і  вказує на полицю, де кожна книжка позначена порядковим номером на білому папірцеві. 

— Деякі книжки, за нашими припущеннями, було викрадено,— каже Себастьян, простягаючи руку до полиці завдовжки метрів зо двадцять, яка тягнеться аж до іншого кінця кімнати. 

Сьогодні нікому напевне не відомо, скільки книжок було вкрадено у Zentral- und Landesbibliothek Берліну. Себастьян Фінстервальдер показує мені кімнату за кімнатою, і кожна з них так само забита книжками. У кожному кутку величезної будівлі — найбільшої публічної бібліотеки Німеччини — є вкрадені книжки. Більшість із них ще не було відсортовано від загальної маси книжок, яких тут — понад три мільйони томів. А кілька десятків сотень навіть не було знайдено. 

На перший погляд, ніщо не відрізняє одну книжку від іншої. Тут є казки, романи, збірки поезії; книжки про гриби, літаки та інженерію; збірки пісень, словники та релігійні твори. Щоб зрозуміти, що книжки в  чомусь різні, треба розгорнути їх та зазирнути всередину. Часто все стає зрозуміло з перших кількох сторінок. 

На багатьох можна знайти червоний або чорний чорнильний штамп. Або ж гарно ілюстрований екслібрис — книжкову табличку, приклеєну колись власником книжки. Часто це означає, що книжка належала до чиєїсь приватної колекції. Часом можна ще знайти присвяту, підписи або побажання успіхів, як у німецькому виданні «У найтемніших місцях Африки» британського дослідника Генрі М. Стенлі. Тут присвяту написано, немов звичайний лист: 

За словами Себастьяна, ця книжка могла належати Руді Джоельсону, який народився у Берліні 1917 року. 15 серпня 1942-го його депортували до Риги, а три дні по тому вбили.

Якщо уважно подивитися на форзац, можна розібрати таємничі, але цілком промовисті літери, наведені олівцем: «J». Цей ініціал викриває книжку та робить зрозумілою долю її власника — Judenbücher (книжка, що належить єврею). 

Себастьян проводить мене до свого кабінету, і  там ми зустрічаємо літнього чоловіка, схожого на колишнього німецького панка. Ігноруючи задушливу липневу спеку, він вдягнений у  товсту флісову кофтину та в’язану шапку. Його звуть Детлеф Бокенкамм, він бібліотекар і спеціаліст з історичних колекцій бібліотеки. Він також був першим, хто почав дізнаватися про гірке минуле бібліотеки. Тепер тут працює невелика, але віддана своїй справі команда дослідників, яка намагається встановити певну ясність і з’ясувати деякі аспекти неоднозначного минулого бібліотеки. Разом вони відстежили та вручну перевірили десятки сотень книжок у зібранні. Уздовж однієї стіни кабінету зберігаються деякі плоди їхньої праці. На шпонованій полиці книжки звалені в  купи, а  біля кожної купки висить папірець із  написаним на ньому іменем: Річард Кобрак, Арно Надел, Фердінанд Нуссбаум, Адель Рейфенберґ та багато інших. Це  — книжки, чиїх власників Бокенкамм та Фінстервальдер спромоглися встановити. 

Одне з імен мені знайоме — під купкою з п’яти томів — Аннеус Скйодт був норвезьким юристом і бійцем опору, і 1942 року він утік до Швеції. Після війни саме Скйодт очолював обвинувачення Відкуна Квіслінга***  та забезпечив йому смертний вирок. Бокенкамм та Фінстервальдер поки не знайшли жодних документів, які б пояснили, як і коли були викрадені ці книжки. Проте в  якийсь інтуїтивний спосіб вони могли здогадатися про це. Книжки могли поцупити з помешкання Скйодта після його втечі або ж їх могло вилучити гестапо чи якась інша організація, підпорядкована нацистам, а  потім уже їх переправили до Німеччини. 

До того ж вони майже напевно були частиною більшої колекції, знайденої у  Скйодта вдома. У  Берліні цю колекцію було розтаскано, і  кілька цих книжок — передані або продані до Berliner Stadtbibliothek. Крадіжка книжок Скйодта зовсім не була незвичайною подією. На полицях цієї бібліотеки стоять книжки з усіх куточків Європи — звідусіль, де мародерствували нацисти. 

Як порівнювати з грабежами витворів мистецтва, ці викрадені книжки викликали незрівнянно менше уваги. Лише за останні роки це питання почало викликати певний суспільний інтерес у Німеччині. Завдяки Детлефу Бокенкампу, Берлінська Zentral- und Landesbibliothek стала однією з перших бібліотек, що почали розглядати цю проблему. На початку 2000-х він працював над дисертацією про велику колекцію екслібрисів, знайдену в бібліотеці. Екслібриси власників були вилучені з колекції бібліотеки, і часто вони мали відношення до зниклих книжок. Бокенкам знайшов сотні екслібрисів із єврейськими іменами та причин, які змусили його дивуватися, як ці книжки взагалі опинились у бібліотеці. Також він знаходив книжки, походження яких було щонайменше дивовижним. 

2002 року він відновив близько сімдесяти п’яти книжок зі штампом Karl-Marx-Haus Trier**** — музею, заснованого соціал-демократичною партією Німеччини, яку 1933-го вже заборонили, а її членів ув’язнили, вбили або примусили поїхати у  вигнання. Бокенкамм зрозумів, що ті книжки, імовірно, було поцуплено в  партії, і  почав розшукувати інші книжки незрозумілого походження. Їх було повно в цьому зібранні. За першим реєстром Бокенкамма, їхня кількість у  бібліотеці сягала приголомшливих 100 000; щоправда, згодом ця цифра виявиться досить скромним наближенням до реальної. Також Бокенкамм зробив неприємне відкриття: його попередникам було відомо про походження таких книжок. І замість його проголошення вони намагалися приховати та стерти цей шлях. У багатьох книжках було вирізано форзаци; в інших працівники бібліотек вирвали або зішкрябали позначки власників. До того  ж у  каталог книжки’ заносили за хибними даними походження або як екземпляри «невідомих власників». 

_______________________________

*Центральна й земельна бібліотека (нім.). 

**Берлінська міська бібліотека (нім.). 

***Норвезький політичний і державний діяч, націонал-соціаліст, під час введення німецьких військ до Норвегії намагався захопити владу та співпрацювати з загарбниками, але не отримав їхньої підтримки й зазнав фіаско. 

****Будинок-музей Карла Маркса (нім.)