«Поет. Письменник. Організатор. <…>. Співорганізатор першого <…> літературного флешмобу «Одеса читає. Одесу читають», придуманого великим другом Одеси естонцем Меелісом Кубітсом до Дня Народження Бабеля 12 липня 2017 року. Флешмоб зібрав понад тисячу учасників. Уривки з творів одеських авторів прозвучали тридцятьма мовами світу. Учасник Першого Міжнародного літературного фестивалю в Одесі.

Автор книги поезії «На грані», циклу «Дитячих оповідань для дорослих», а також перекладач книги «Десять ночей мрій», що вийшла у видавництві Folio, Нацуме Сосекі – засновника сучасної японської літератури.

Майя Дімерлі знає життя у всьому його розмаїтті: спускалася під воду, беручи участь у підйомі затонулого корабля, вона одна з небагатьох жінок, які заходили всередину підводного човна, що затонув, навчалася в японському бізнес-коледжі, навчилася водити електронавантажувач, працювала в.о. директора продуктового магазину, помічником друкаря по жерсті, головним спеціалістом ВКФ «Проектгідростій» та брала участь у кількох міжнародних проектах, пов’язаних з розвитком одеських портів» («Одеса Творча»).

Сьогодні ми поговоримо з Майєю про неї саму, про Одесу та  місце Одеси на карті літературної України.

Літературну біографію вашу легко знайти. Але все-таки я хотіла б, щоб ви трошки розповіли про себе. Ви поет, літератор…

У чотирнадцятому році в мене вийшла книжка поезій, потім вийшла книга, ну насправді невелика, збірка дитячих оповідань для дорослих «Смерті нема! (але є Бармалей)», це про моє раннє-раннє дитинство, відколи я себе пам’ятаю, з двох з половиною років, ми приїхали до Естонії, і кілька років свого життя я провела там і закінчила навіть перший клас.

Отже, спочатку все-таки про ваші книжки, і, зокрема, про книжку, яку ви робили для «Фоліо», переклад з японської, так, збірка оповідань?

Трохи не так, це не було замовлення «Фоліо».  Це була моя ініціатива, мій проект, просто вибір припав на «Фоліо»… Вони цю ідею реалізували, і так воно у вигляді друкованого видання вийшло за їхньої участі.

Я правильно зрозуміла, що вона трилінгвальна, там три мови, і кожен, хто не знає японської, може, принаймні, з нею хоча б візуально познайомитися?

Так, принаймні подивитися. І я там у передмові писала, зрозуміло, що жоден перекладач ніколи не задоволений своїм перекладом, і для мене це така містична історія, яка крутиться навколо «Першого сну», в якому основна ідея «чекай мене сто років». Рівно через сто років після смерті Нацуме Сосекі я зовсім несподіваним чином опинилася в Японії, а до цього практично щодня читала і перечитувала цей сон, і слухала його, ну, загалом, таке наслання, і я зрозуміла, що треба цього позбуватися, але… ідея полягає в тому , що колись, я дуже сподіваюся, якась дитина, яка цікавиться майже всім, у тому числі мовами та якимись дивними значками, закорючками, ось їй якимось чином ця книжка потрапить до рук, і вона прочитає та скаже — хочу знати цю мову! Потім вивчить і скаже — це не дуже хороший переклад! Переведу-но я по-своєму. І буде це, можливо, ще через сто років. Але я була б дуже рада.

Про цю книжку ми з вами поговорили… А про те, що ви відвезли книжку, присвячену вашому дитинству, — до Таллінна, так?

У нас прийнято вважати, що дитинство — це найкращий час,  щастя, почуття безпеки, ніякої відповідальності, таке інше. Але насправді, на мою думку, дитинство — час дуже страшний. Це повна безпорадність, залежність від інших людей, і ти не завжди розумієш їхню логіку, і взагалі бувають усілякі неприємності. Ось у вас якісь спогади від дитинства залишилися?

Як вам сказати? Звичайно, дитина — це кричуща істота, що плаче, якій щось не дали, якось не так подивилися, обіцяли і не зробили… Це один момент. Потім, старший брат, завжди є з ким з’ясовувати стосунки… Це одна частина. Але для мене дитяче сприйняття – це таке абсолютне проживання моменту, незалежно від того, що там щось таке дорослі не так зробили, ти дивишся на все зовсім іншими очима. Ти не оцінюєш обставини. Ти просто живеш у них. Потім, коли ти виростаєш, у тебе з’являється інший, дорослий досвід, і ти вже дивишся через призму цього досвіду. А він міг би бути іншим, і тоді ти дивився б інакше, але він такий, як є, і ти дивишся саме так. А коли в тебе практично немає пам’яті, яка чимось заповнена… я пам’ятаю, прокидаєшся, біжиш кудись, бо в скриньці лежать цукерки, і ти туди біжиш, і в тебе взагалі ніяких знань більше нема. Жодних знань! Ти просто біжиш туди, де є цукерки. І я пам’ятаю цей стан. І тепер, звичайно, для мене цей стан ніяк не отримати, бо дуже багато всього в голові.

Це ніби чисті фарби, так? Тому що тут різні домішки, одне накладається на інше… Бруд, відтінки, півтони, а тут таке пронизливе, яскраве…

Ну тут ти вже постійно оцінюєш щось, а там суцільне захоплення. Ти біжиш назустріч чомусь прекрасному, а це змія, наприклад. Ну буває.

Ну змії ж гарні, чого там. Але повернемося до сучасності і поговоримо про вашу нинішню функцію, ну не функції, так некрасиво, і не професії… а мабуть місії, так?

Ну, так теж не дуже влучно, але давайте погодимося на місію. Вона полягає, як на мій погляд, у тому, що… насправді складно сказати, так багато всього хотілося б зробити… навіть треба зробити, але в нас завжди багато верств, рівнів, на яких треба щось робити. По-перше, я так розумію, що ми, я маю на увазі саме Одесу, якусь її досить умовну літературну спільноту, дуже слабко взаємодіємо зі зовнішнім світом. Я маю на увазі, хоча б з країнами Європи… кудись туди, назовні ми дуже слабо зорієнтовані. Хоча, я розумію, що наші письменники та поети насправді добре володіють англійською, немає цієї практики і цього мовби само собою зрозумілого, наприклад, участі у міжнародних літературних резиденціях. Люди скоріш не подаються, аніж подаються. І ось один із таких моментів, який хотілося б якось змінити, — це змінити ставлення наших письменників до того, як вони можуть активніше інтегруватися в такий зовнішній світ, з яким вони можуть жити, дружити і якось взаємодіяти… бо є що показати, пред’явити. І можливо, якраз у таких місцях виникнуть нові проекти, люди піднімуться на інший рівень. І інший момент. Я розумію, що до міста приїхало багато людей, приїхало вимушено, і це дуже важлива частина того, що тут можна спробувати зробити, якось допомогти людям прожити, пройти цей період, залучаючи письменників до взаємодії з ними…

Робити щось спеціально для них, чи намагатися якось їх інтегрувати у міське життя?

У нас зараз слава богу, багато організацій, які беруть на себе турботу про переселенців, і ми можемо співпрацювати з цими організаціями, щоб якось допомогти цим людям зорієнтуватися, стати на ноги, отримає, можливо, професію, може залишитися тут вже одеситом і так далі… Ми можемо разом із ними створювати нові проекти, де ми виконуватимемо свою частину роботи,  братимемо свою участь у житті цих людей.

А ця функція буде в чому полягати? Щоб давати якісь літературні навички, якось інкорпорувати у культурне життя Одеси?

Ну, я думаю, що це залежить від того, з ким ми в даному випадку працюємо. Звичайно, добре навіть просто проводити зустрічі з письменниками, читати вірші, читати свої твори, спілкуватися… Ось ці спільноти вони також ще не познайомилися одна з одною. Так само наших письменників не тільки хотілося б орієнтувати на захід-схід-північ-південь, а й усередині міста, так би мовити, допомогти їм відчути себе ще трохи потрібнішими, приносячи користь людям. Так, розважати людей, зрештою…

Ну так це більш-менш вже робиться, ось я, наприклад, на сітки, де я майже щодня стою по кілька годин, і де пліч-о-пліч з одеситами працюють біженці з Херсона, Нової Каховки і так далі, привела поета Аркадія Штипеля, і він читав там свої вірші, і  людям здається  сподобалося, вони просять повторити… Олександр Заклецький спільно з науковцями, дослідниками моря,  та одеськими художниками розгорнув цілу спільну програму майстер класів для дітей переселенців, потім їх малюнки презентували в «Діалогах»…

Ну так, але те, що стосується літературних якихось навичок… Ось, ми зараз співпрацюємо з нашим чудовим поетом Іллею Камінським, він живе в Америці, який є янголом Одеси, і дуже багато робив з моменту повномасштабного вторгнення, і продовжує робити, незважаючи на те, що іноді здається, що всі втомилися вже від цієї ситуації, він не втомився, він продовжує допомагати письменникам, музеям, він працює дуже тісно з волонтерським центром «Гостинна хата», який саме займається вимушеними переселенцями… Разом з ним ми зараз хочемо робити два проекти, робота ведеться, зокрема, ми незабаром запустимо поетичний конкурс для школярів, де будуть грошові призи, він захотів, щоб це була не просто грамота, а щось матеріальніше, щоб ми не просто вчили дітей писати вірші і якось заохочували, але щоб діти відчували цінність того, що вони роблять, хай не матеріальну

Щоб вона була конвертованою?

Так саме. Але при цьому звичайно, саме зараз особливо потрібно це робити тому, що… ну, навіть якщо ми в Одесі більш-менш благополучно живемо, я маю на увазі у сенсі тих руйнувань, які вже зазнала Україна, але все одно, діти, які залишилися тут, вони живуть під час війни, їм може здаватися, що нічого такого не відбувається, але якщо ми допоможемо дітям навчитися створювати свої світи, писати, ділитися своїми ідеями, своїми переживаннями, думками, робити це щиро, це також може їм допомогти пройти ці важкі часи. Їм, і навіть їхнім батькам у тому числі. Ось такі моменти, які ми можемо реалізувати. І другий проект, вірніше, друга частина конкурсу – це літературна студія для дітей переселенців. Тут теж залучатимуться до роботи наші письменники, і ці діти теж будуть запрошені до участі у поетичному конкурсі разом із одеськими школярами.

Ось щодо резиденцій, це дуже цікаво, до речі. Я минулого року на початку війни отримала кілька пропозицій приїхати до резиденції. Таких пропозицій взагалі досить багато — скажимо, ПЕН-центр України регулярно надає інформацію про них. І я від усіх відмовилася. Бо… По-перше, Одеса – хороше місто. Я зовсім не бачу жодної причини сидіти десь на березі моря, коли я й так можу сидіти на березі моря. Ну і припустимо, так, ти виїхав до резиденції на місяць чи два. Це адаптація, це незнайоме середовище, тиждень ти входиш у робочий ритм, потім ти якийсь час повноцінно працюєш, потім оп-па, тобі знову час їхати, цього разу вже додому. І ти знову змушений після повернення адаптуватися вже до домашніх реалій. При тому питання про резиденції під час війни воно досить таке, слизьке. Я знаю, що є люди, які там живуть зараз майже постійно, мандрують від резиденції до резиденції, така теж форма біженства… Це так, це є. Але саме для Одеси чи має сенс це форсувати? Чи загалом одесити не хочуть нікуди виїжджати, бо їм і тут добре?

Так, мені здається, ця відсутність активності була й раніше. Я так відчуваю, я не можу напевно стверджувати, але мені здається, це від деякої невпевненості в собі. Може бути це ще й такий характер одеський, такий розслаблений, але я ж розумію, скільки в нас прекрасних є авторів, і вони навіть тут не дуже добре відомі. А вони заслуговують на те, щоб якось просуватися. А з приводу резиденції, я не знаю, чи можна тут провести якусь аналогію, але мене теж з початку повномасштабного вторгнення дуже активно звали і просто жити, і в резиденції, і так далі, в дуже різні прекрасні країни, в яких побувати я б мріяла в мирні часи, але я просто настільки зла, що я нікуди не поїду. Тобто я можу поїхати по справи, якщо треба, але щоб виїхати кудись, бути там, поки всі інші тут, я не знаю… може це теж пунктик, але він мене тримає, і я не можу нікуди поїхати.

Я-то вважаю, що навіть в умовах війни Одеса все одно залишається дуже привабливим містом. І, можливо, має сенс сюди стягувати іноземних редакторів, видавців? Борис Херсонський ось свого часу тут робив міжнародний фестиваль. Може, цим шляхом треба йти?

Ну ось саме зараз йдеться про те, що одеський бізнес, точніше бізнес-клуб, зараз працює над створенням літературної резиденції в Одесі. Інше питання, що так, в принципі, є люди, які приїжджають, і якщо такі будуть і вони приїдуть, чудово. Але загалом запрошувати на війну теж якось не дуже…

Ну, війна ж колись закінчиться.

Ну так, але ж ви самі бачите, культурне життя є. Воно продовжується. Але переважно воно відбувається за рахунок внутрішніх ресурсів. А ось якісь «співаки закордонні» дуже мало коли приїжджають. Вони не хочуть ризикувати. І, в принципі, їх можна зрозуміти. Адже це така гусарська рулетка. Ми всі перебуваємо у стані повної невизначеності.

Ну так, але я знаю, що з Києва поети, письменники, митці їздять до Львова. Зі Львова їздять до Києва. Вони їздять скрізь, у тому числі дуже небезпечними прифронтовими регіонами, часто ризикуючи життям… Але я не знаю, хто куди їздить з Одеси таким чином. Ось Андрій Хаєцький їздить, і він презентував свої тексти і на останньому Київському Арсеналі, і, на мою думку, зараз у Львові, але взагалі одесити не схильні виїжджати з міста. І цікаво, із чим це взагалі пов’язано?

Ну це правда питання цікаве, я на нього відповіді не знаю. Можливо, це пов’язано з… чомусь… я не можу точно сказати, мені здається, що це занижена самооцінка, це перше: «ну що я поїду, що я такого можу сказати?», і по друге ось цей розслаблений спосіб життя, нерозуміння, можливо, своєї цінності, яку можна продемонструвати, проявити десь окрім Одеси… я не беруся зараз сказати точно. Але у нас, наприклад, чудовий Оперний театр, вони виїжджали на передову і давали концентри. Журналісти їздять, ось Тая Найденко їздила, ще по-моєму до повномасштабного вторгнення, але так…

Взагалі, це дуже цікаве питання — чому, воно пов’язане по-моєму з іншим, ще більш глобальним питанням для Одеси. Що Одеса взагалі таке закапсульоване місто.

Так. Я про це думаю, і його, на мою думку, треба розкапсулювати. Повертаючись, якщо можна, до одеського міфу. Я весь час теж думаю про цей одеський міф, що всі вже змучені ним, і треба створювати новий, створювати новий, створювати новий, і так далі. Мені здається, що у нас чудова культурна спадщина. Чому вона прекрасна? Бо наші одеські класики писали про свою сучасність. Ми намагаємося жити з повернутими головами у їхній бік. А треба дивитися на те, що зараз перед тобою, взаємодіяти з цим світом та описувати цей світ. Якщо це буде щирим, якщо це буде талановитим, це й буде новий міф. Тому що зараз страшний, приголомшливий по речах, що відбуваються, але унікальний за можливостями час … Зрештою всі твори, на які ми оглядаємося, вони писалися в такий же важкий, страшний час. Але люди там знаходили нагоду сміятися, створювати нову мову.

У страшний час сміються багато. Сміх – захист від страху. Ми бачимо скільки мемів виникає, кумедні меми, як вони генеруються, з якою швидкістю вони поширюються. Сміх – це дуже сильна зброя. І сильна підпора психологічна.

Так, ну ось. У мене теж дуже багато питань із цього приводу, і я поки що не готова відповісти.

Окей. Я думаю, на цьому ми закінчимо, але я хотіла б, щоб ви представилися своїм повним статусом, не знаю, як сказати…

Я очолюю офіс «Одеса – місто літератури ЮНЕСКО». У мене завжди якісь довгі назви — чи на посаді, чи в організації.

Зрозуміла. Але саме це звучить дуже гарно.

З Майєю Дімерлі розмовляла Марія Галіна