Про Ґарета Джонса знаємо мало, а до останнього часу і того менше. Валлійський журналіст, впливовий на початку 1930-х.
Перша людина, яка оприлюднила відомості про Голодомор, через що його дискредитувала журналістська спільнота, активована політиками. Автор дуже відомої репліки: перебуваючи на одному літаку з Геббельсом і Гітлером, він написав, що одна авіакатастрофа могла б змінити хід історії. Це, либонь, і все. Хіба що хтось уважно дивився документалку «Живі» Буковського, де про Джонса розказали трішки глибше. Час дізнаватися про цю людину якнайбільше – і в цьому допоможе книжка польського репортажиста Мірослава Влеклого «Людина, яка забагато знала». Влеклий розповідає про чотири роки з життя Джонса, від 1930-го до 1934-го, чотири останні роки життя Джонса, убитого, коли йому ще й тридцяти не було, очевидно, знищеного з подачі КДБ, і на ці роки припадають гучні розслідування Джонса, його поїздки до Німеччини та СРСР, його резонансні розвідки про встановлення і розквіт диктатур в цих країнах.
Джонс отримав добру освіту, знався на німецький, російській і французькій. Мати змалечку його зачарувала Росією, бо провела найкращі свої молоді роки на Донбасі. Німецьку він визнавав за мову політичної Європи. А французьку просто любив. Кмітливого юнака примітили і запропонували роботу секретарем у екс-прем’єра Ллойда Джорджа. Фактично Джонс стає його консультантом з питань Росії і Німеччини. В це час відбувається кілька доленосних подорожей Джонса, зокрема і до СРСР. Він отримує пропозиції від провідної англомовної преси, де друкує свої матеріали, часом анонімно. Надходить пропозиція від провідної PR-агенції в США, Джонс змінює роботодавця (ним стає легендарний Айві Лі), але не характер роботи, він є провідним аналітиком у питаннях міжнародної політики. Все міняється, коли Джонс, повернувшись з СРСР у 1933 році оприлюднює інформацію про штучний голод. Від нього відмовляються його сановиті роботодавці, починається відверте цькування і масована дискредитація журналіста. Після цього він практично зникає з політичної арени, працює дописувачем-новинарем, аж поки не випадає нагода зайнятися вивченням Далекий Сходу. Його увагу привертає Японія, що нарощує вплив на тлі конфлікту «коричневих» і «червоних». Робоча подорож на схід стала для Джонса останньою.
Мірослав Влеклий майстерно тримає саспенс, що зробити в історії, фінал якої відомий, ой як нелегко. Чи не в кожній сцені буде прозорий натяк на наступні події, точніше – на катастрофи, що прослідують за цією сценою. Влеклий пише: вони стали навіки друзями, навіки – це значить на чотири роки. І от ми уже переживаємо наглу смерть Джонса, про яку ще нічого не знаємо. Раз на століття припадає велика війна, – він пише. І от ми уже в 1930-у поринаємо в події Другої світової. Волл-стріт нарощує свою владу, якої колись доведеться позбутися, – читаємо речення. І от ми уже опиняємося на протестах початку 2000-х і фіксуємо соціальну кризу початку ХХІ ст. Ще одна ремарка: за кожним рогом лежить тіло убитого гангстера. І от ми уже бачимо повоєнну політику виходу з фінансової кризи США. Якщо Джонс заходить на борт «Аквітанії», то тут же вирине згадка, що судно проєктовано як альтернатива «Титаніку». Таких «ефектів передбачення минулих катастроф» в книжці чимало, вони тримають увагу читача. Зрештою, сам Джонс у Влеклого має дар передбачення (дієслово «передбачив» таки в книжці вживається дуже часто), постає таким собі вісником Апокаліпсису, бо де він – там бути біді, тож і читачу автор радо делегує цю властивість.
Джонса вабили диктатури. Він був сильно захоплений сталінською політикою, поки не побачив на власні очі її наслідки. Так само він був зачарований Гітлером, аж раз по раз виникають звинувачення, що Джонс підтримував нацистів. З цією темою Влеклий працює переконливо і тонко. Вся його книжка – про необхідність обирати в ситуації, коли вибору немає. Зґрубша, кожен його персонаж – людина і держава – вирішує для себе питання: Гітлер чи Сталін? І якщо від вибору, який між цими двома робить Ллойд Джордж залежить історія, то і вибір здавалося б пересічного валлійського юнака, виявляється не менш доленосним. Ідея Влеклого – в індивідуальній відповідальності за колективну дію. І ця ідея напрочуд сильна і приваблива. Два політичні проєкти – комуністичний і нацистський – починають між собою конкуренцію. І от Джонс, а за ним і Влеклий кажуть: політичний проєкт – це не сліпа персоніфікована сила, а дія, конкретна дія кожної конкретної людини. В історії Джонса, суто людській історії, яку розповів Влеклий, важить якраз його готовність взяти на себе відповідальність за кожне людське життя, що стало «розхідним матеріалом» в конфлікті великий політичних проєктів.
«Людина, яка забагато знала» – таке собі Одкровення Іоанна, який знає кожну жертву поіменно і оплакує кожного.
Попри те, що Мірослав Влеклий, згадає, що мав доступ до архіву Джонса, бачив його приватні листи і робочі щоденники, джерелами його книжки вони не є. В своїх біографії він посилається на дві роботи – «Більше, ніж зерно правди» Маргарет Келлі і «Червоний голод» Енн Епплбом; Влеклий щедро цитує ці книжки (завжди з посиланнями) і не менш щедро користується оприлюдненою в них інформацією (не завжди посилаючись). Перед польським публіцистом не стоїть завдання створити оригінальну біографію Ґарета Джонса. Мета його книжки інакша.
Глянемо побіжно на два цілком оригінальні фрагменти.
Перший пов’язаний із тим, що порівняння книжки Влеклого з минулорічним кіно Агнешки Холанд про Ґарета Джонса не уникнути. Влеклий діє на випередження і робить сценаристку фільму (Андреа Халупу) однією зі своїх героїнь. Андреа розповідає, що натрапила на українське видання «Колгоспу тварин», яке містило передмову Орвела про дискредитацію журналістів, що готові говорити правду про диктаторські режими. Напевно, може бути, цілком ймовірно, що виступи Джонса і протидія їм нечистоплотних, але іменитих журналістів таки стала поштовхом до «Колгоспу тварин». Хоча скоріше за все йшлося про протистояння пропагандиста-совєтолога Дюранте і теж не білого лицаря русиста Маґеріджа, який задній числом приписав собі сміливе викриття політики Сталіна (цю історію Влеклий розкаже детально, вона того варта). Зрештою в своїх розслідуваннях сценаристка наткнулася на ім’я Ґарета Джонса, надійно уже забуте, і так його історія почала повертатися до європейського читача та глядача. Одинокі репліки Халупи в книжці Влеклого показують ту глибину проникнення в тему, якої самому автору часом бракує. Скажімо, вона дає йому пораду: коли будеш гуляти коліями від села до села, то треба співати валлійських пісень, Ґарет співав бо охоче, хоча й фальшиво. І тільки після цієї її репліки Джонс насправді оживає. А книжка Влеклого добровільно стає підвантаженими субтитрами до кіна Холанд.
Другий цілком оригінальний фрагмент «Людини, яка забагато знала» – суто репортажний розділ в біографічній книжці. В листопаді 2018 року Влеклий відтворює пішу подорож Джонса Слобожанщиною. Для того йому і треба була порада про співи Джонса, до речі. Заручившись допомогою харківського історика, Влеклий рушає прикордонними селами, де питає мешканців, чи знають ті щось про Голодомор і чи пам’ятають про нього. З репортером відмовляються говорити, на нього нацьковують поліцію, йому відверто брешуть і потай зізнаються, що хочуть втекти на заробітки в Польщу. «Тут ще тривають сталінські порядки», – пояснюю поляку український історик. Експеримент, коротше кажучи, не вдався.
У Джонса перед Влеклим була колосальна перевага: в якій би країні не працював цей репортер – в США, в Німеччині, в СРСР чи на Далекому сході, він говорив до людей їхньої мовою. Джонс був унікально лінгвістично обдарованою людиною, це так. Але важить не тільки це. Навіть якщо переглянути суто аналітичні матеріали Джонса, їм ніколи не притаманна позиція «вищої інстанції», він збирає розмови і враження, ретельно уникає бути «зайдою» і «суддею», віддає перевагу інтимним щоденниковим інтонаціям. Скажімо, одна зі статей Джонса про голод називалася «А суп буде?»; з цим питанням до продавчинь звертаються люди в чергах по продукти. Суп має включити в ситуацію англійського читача, для якого суп – одночасно і найдешевша їжа, і обов’язкова протягом дня. Чи насправді таке питання звучало у черзі, стає неважливим (а таки звучало, судячи з усього), важливо, що автор через це питання ідентифікував і героя, і себе, і читача. Реконструкція Влеклого має іншу мету, він міркує про те, коли інформація має потенціал перейти в пропаганду. В його випадку питання було б таке: «А з чого буде суп?».
Хороша новина? Ми отримали не одну книжку, а три книжки в одній. Біографія Джонса. Те, як нині його приватна історія відлунює у світовій культурі. Те, як написане журналістами у 1930-х формує нині актуальну політику. І треба сказати, всі три книжки Влеклого таки цікавезні.
«У серпні 1930 року він вирушає.
У вагоні-ресторані експреса з Берліна до совєтського кордону Саул Брон, совєтський торговельний представник у Великій Британії, їсть, як кінь, все тарабанить ножем по тарілці, то пирхає, то чмихає, і весь час між стравами курить — на думку Ґарета, це найнеприємніша людина, яку тільки можна зустріти.
Джонс невпинно спостерігає за іншими пасажирами й робить нотатки. Американський інженер, який будує водогін у Баку, нахвалює російську нафтову промисловість. Модно одягнений росіянин переймається тим, що на кордоні в нього заберуть другу пару черевиків, бо дозволено перевозити лише одну. Невисокий чоловік, який працює у Юзівці, а колись вивчав нафтову інженерію у Сполучених Штатах Америки, і собі нарікає, що п’ятирічний план втілюється надто швидко. «Що, к бісу, має означати те, що уряд експортує продукти харчування, щоб купувати машини, коли людям не вистачає їжі?», — запитує він. Однак уже невдовзі Ґарет почує від однієї робітниці в Москві: «Старі люди вважають, що п’ятирічний план втілюють надто швидко, але на думку молоді, це відбувається надто повільно».
Текст: Ганна Улюра
