«Мені залишилася лише мова, мова єднання…»

Олександр Авербух

Олександр Авербух не вперше піднімає тему свого переходу з російської мови на українську. Але вона невичерпна, як ті психологічні глибини та реальні події, звідки виросла ця метаморфоза.

Наскільки писання українською для вас – свідомий крок? Що стало поштовхом? 

– Це доволі свідомий крок, викликаний початком війни на Сході України, звідки я родом. Коли там почалися події, я відчув, що не можу більше писати російською. Це була майже фізіологічна потреба відсторонення від цієї мови, бо вона в моїй свідомості тоді ототожнювалася з ворогом, свавіллям, несправедливістю, бідою, небезпекою. Був досить довгий період, коли я не міг її вживати, писати нею. Це був час образ, обурень, зневіри. Мова була чимось дуже хворим, болючим, із чим треба було щось конче робити, але я не знав напевно, що. Тому писалися вірші якоюсь зруйнованою російською. Мова одночасно була моїм ворогом і єдиною зброєю, вона самознищувала себе, і від цього ставало легше. Пізніше пішли гібридні тексти, українська ніби виштовхувала російську, навіть у межах одного вірша. Тільки українською я міг співчувати, протестувати проти того, що діялося на Луганщині. Оця боротьба обумовлювала архітектоніку тексту. Тому, повертаючись до вашого питання про усвідомлення, розумію, що не все було свідомо. Є ще один нюанс: мова для поета в еміграції стає ледве не єдиною формою вираження цього збентеження та фізичним простором єднання з тим, що відбувається на батьківщині. Я розумів, що повернутися в Україну та втілювати свою «кабінетну» підтримку в реальності – уже неможливий крок. Мені залишилася лише мова, мова єднання: з людьми моїх поглядів, місцями мого дитинства, спогадами. На той час цією мовою російська бути не могла. Розумію, що це дуже відірване від реальності уявлення проблеми. Але ж і еміграція – це завжди відірваність, яка викривляє усвідомлення того, що відбувається там. Тому я й писав про те, що діялося в моїй внутрішній Україні, у моєму знищеному Луганську, який я сам руйнував і будував знову. Останніми роками я намагаюся якомога більше їздити в Україну. Відчуваю потребу ходити по цій землі, торкатися речей, розмовляти з людьми. 2019 року був на Сході. Це було дуже важко. Я ще не знаю, як про цю подорож говорити або писати.   

Поетка з Донецька, Анна Грувер, представниця наймолодшого поетичного покоління, про свій перехід на українську каже: «Українська мова мене звільнила, я зрозуміла, що раніше така внутрішня свобода, чесність та відвертість були неможливі». А що відчували ви?

– Я не відчував потреби у звільненні, бо ніколи у «в’язниці» будь-якої мови не перебував. Російська в 2014–2015 роках була чимось небажаним і неадекватним ситуаціям і стану, про який я писав. Чесність і відвертість у моєму випадку не є функцією окремої мови. У поезії нема чесних або нечесних мов, є щирість висловлювання й більш нічого. Так, був час, коли я відчував, що писати російською проти нападу Росії на Сході для мене незручно, але ця позиція була не проти мови, а проти рівня відвертості, якого я був здатний досягти тієї миті тією мовою. Згодом я зрозумів, що антимовна позиція обумовлена першим шоком: «На тебе нападає держава, а ти продовжуєш писати літературу її мовою? Та це ж зрада!» Але, коли шок минає, усвідомлюєш, що російська не належить Росії, вона належить тим, хто її вживає, нею пише, розмовляє. Позбуватися її силоміць – це саморуйнування, знищення ідентичності, набування небажаних і безглуздих конфліктів. Це «позбавлення» має дуже кон’юнктурний вигляд. Це мій власний досвід, я пройшов через це, та я можу зрозуміти людей, які й досі так вважають. Щирість для мене – це саме оця двомовність, заперечування якої виглядає доволі театрально. Тому мені б дуже хотілося, щоб російська в Україні не усвідомлювалася як «в’язниця», з якої треба конче звільнитися, або ототожнювалася із ворогом. В Україні є багато російськомовних поетів, вони пишуть російською, яка належить Україні, це інша російська, ніж в Росії, та це цілком українська література, яка, до речі, багатомовна, і це те, що її збагачує, робить унікальною та відкритою. 

Станіслав Львовський у передмові до московської книжки «Свидетельство чевтертого лица», де ви, крім сучасної російської, висловлюєтеся то архаїчною книжною мовою, то ніби від осіб, які листуються або пишуть спогади в середині минулого століття, то українською, вважає всі ці мовні регістри рівноправними. Тепер це спостереження втратило актуальність для вас як для українського поета?

– Ні, це дуже актуально, бо всі ці мови – вони мої. Я їх створюю й пишу ними. Мова для мене – це функція часу, місця й теми. Є події, відчуття, про які зручніше висловлюватися в кокретному регістрі в певному місці в певний час. Це ніби дуже механічно, і все залежить від цієї невигадливої констеляції. Я перебуваю в невпинному пошуку нових мов і нових місць, бо тем мені не бракує. Може, тому я так багато переїжджаю – з країни в країну, з міста в місто, з квартири на квартиру. Розділи книжки, яку ви згадали, я починав писати в Ізраїлі, продовжував, подорожуючи Європою, закінчив уже в Канаді. У мене немає домінантної мови. Є мить у просторі, коли доречно говорити конкретною мовою, а іншими мовчати. 

Досвід російськомовного поета… Ви його якось використовуєте чи українська мова диктує спосіб висловлювання?

– Я не розумію, що таке «досвід поета». Кожний вірш я починаю писати в стані розпачу й безнадії, бо це останнє, що залишається, аби подолати мить. Таким досвідом не дуже прагнеш користуватися. Якщо ви мали на увазі техніку, то мені здається, що вона інша. Я взагалі, коли пишу, технікою не дуже переймаюся.  Єдине, що мене турбує цієї хвилини – це як позбутися тексту найскоріше, яким чином його закінчити так, щоб у тобі не залишилося тієї «решти», яка турбуватиме й зупинятиме тебе в пошуку до наступної можливості висловитися, до того збігу обставин, коли можливо буде позбутися ще одної частини себе.

Тому поезія в моєму випадку – це не про досвід і його накопичування, а навпаки – про незграбність та втрачання, марнування та розчинення – себе – як цілісності, суб’єкта, автора. 

Не було відчуття, що ви вже маєте в російській поезії певне місце, а в українській – треба починати все спочатку, завойовувати місце під сонцем? 

– Не було враження, що я починаю все спочатку, бо я не мав на меті видратися на Парнас української поезії. Я писав текст за текстом, публікував на фейсбуці. Коли віршів було достатньо на добірку, я надіслав її на Літцентр, там це відразу надрукували. Так було й далі. Тексти накопичувалися, я їх друкував. Не прагнув зайняти чиєсь місце або завоювати чиюсь прихильність. Просто тому, що я геть не знайомий з літературними інституціями в Україні, видавництвами, журналами, критиками, я навіть майже нікого не знав з українських сучасних поетів. Уже в Торонто я почав багато читати з того, що видається друком сьогодні. Професор Максим Тарнавський викладав на моєму першому році в аспірантурі в Торонто курс по сучукрліту. Я був вражений кількістю чудових авторів. Я кляв себе за те, що всі ці роки майже нікого з них не читав. Адже мову я знаю і ніби ніщо мені не заважало. Зараз у мене багато знайомих і друзів-поетів, які пишуть українською. Мені надзвичайно цікаво спілкуватися з ними, я почуваюся в цьому середовищі зручніше, ніж у російській літературній тусовці. До певної міри я пишу українською й тому, що повноцінний поетичний діалог із україномовними друзями-поетами можливий тільки українською. І він мене дуже вабить. 

Чи відносите ви себе до якогось літературного покоління в українській літературі?

– Відносити себе до якогось літературного покоління в українській літературі було б занадто претензійно. Я ще не досить зробив для української літератури, щоб обирати покоління, або щоб покоління обирали мене. Я спілкуюсь із поетами свого віку більш-менш. Усе це люди зі схожим досвідом життя в пострадянській Україні, схожим дитинством. Такої спорідненості та близькості я ніколи не відчував до ровесників-росіян або ізраїльтян.    

Хто із сучасних українських поетів вам близький? А когось, можливо, назвете як учителя? Чи відчуваєте спадкоємність?

– Я не відчуваю спадкоємності. Можливо, вона існує, але я її не бачу, не усвідомлюю. Того, хто мені подобається, я перекладаю. 

Ви перекладаєте поезію, зокрема на іврит. Ви писали власні вірші цією мовою? Що для вас переклад? Чи впливає він на власні вірші? 

– Ні, я ніколи не писав івритом. Декілька разів робив автопереклад, але це був насправді не переклад. Я переписав тексти іншою мовою. Вони схожі, але перекладом назвати це неможливо. Я не відчуваю іврит настільки, щоб ним писати поезію, попри те, що в повсякденному житті, удома, із друзями івритом мені спілкуватися зручніше, ніж українською, російською або англійською. До від’їзду в Канаду в мене майже не було україномовних або російськомовних друзів, колег. То ці мови були десь у пасиві, я багато читав, писав, але дуже мало розмовляв. Коли прийшов у магістратуру в Єрусалимі, де на славістиці викладали виключно російською, я не міг висловитися, це мене дуже дратувало, бо навіть банальні думки було важко формулювати. Я брав уроки російської та української по скайпу. Це дуже пригнічувало, бо я розумів, як швидко втрачаєш мову, а разом з мовою й себе.

Щодо перекладу – то для мене це такий спосіб дуже повільного заглиблення в тексти, які мені до вподоби. Перекладаючи, я ніби пояснюю собі, чому цей текст настільки близький мені, що в ньому мене приваблює, спонукає на співпрацю, на поєднання. Та мені відразу хочеться розповісти про це тим, які не можуть прочитати це іншою мовою. Таке дуже дитяче відчуття – розповісти всьому світові про свою знахідку якомога швидше. Я зараз складаю антологію перекладів української поезії на іврит. Дещо я вже друкував окремими добірками й можу сказати, що багато івритських поетів мені писали про свої глибокі враження від цих текстів. Редактори журналів просять у мене ще добірок, і я робитиму все, аби уможливити знайомство ізраїльського читача з тим, що відбувається зараз в літературі України. Тим паче, що він так цього прагне.

Розмовляла Наталія Бельченко

ФОТО: Лена Самойленко

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *