21 березня Всесвітній день поезії. Наталія Бельченко переклала есе Адама Відемана про вірші.
Написання вірша є поступовим пізнаванням, які ще існують можливості вірша. Звісно, мета написання вірша – сам вірш, і він тут найважливіший, однак текст під час написання стає чимось таким, що активно продовжує народжуватися, надсилає авторові сигнали щодо себе, яким він хоче бути, а яким не хоче, і від автора залежить слідування цим бажанням і змога їм відповідати. У всьому процесі написання вірша найцікавішою є саме ця комунікація між текстом і автором, якщо вірш – потенційно добрий, якщо він наполегливий у бажанні буття собою; більшу свободу дозволяють авторові вірші потенційно слабкі, саме в них він може дозволити собі ширший діапазон пошуків, вигадати щось таке, що пізніше буде безпомилково втілено в добрих віршах. Парадоксально, але слабкі вірші більше сприяють тенденціям розвитку, ніж вірші добрі, які за своєю природою утверджують теперішній статус, є його досягненнями. Водночас слабкі вірші ми можемо розглядати тільки в зв’язку з тим, до чого вони призвели, чи виявилися потрібними, ефективними, плідними. Існує велика кількість слабких віршів, які ні до чого не призвели, подеколи ми навіть вшановуємо їх, адже могли би, але не потрапили на сприятливий ґрунт, а ґрунт в цьому випадку також важливий.
Пишучи потенційно добрий вірш, автор насправді є знерухомленим, він може тільки реалізувати текст якнайкраще в межах своїх умінь, з цього не виникає нічого поза віршем, і з останнього нічого далі не виникає. Проте автор може спробувати вміло зіпсувати вірш, і тоді з’являється слабкий твір, хоч потенційно добрий; ця ситуація дуже корисна, оскільки може призвести до виникнення добрих віршів, таких, які ширше презентують додаткові можливості, ніж добрий вірш, який мав виникнути, але був свідомо зіпсований. Звичайно, зіпсуття повинно тут виникати з наміру автора, а не з його невмілості. Невмілих авторів ми не беремо в даному випадку до уваги, навіть якщо деякі їхні вірші можуть виявитися добрими; це має значення, бо, треба визнати, кожна людина в стані зробити щось добре, однак визнаймо також, що краще, коли автору вірша властиве вміння написати твір добрий або слабкий, проте він усвідомлює різницю, яка розділяє такі тексти. Слабкі вірші займають почесне місце в книжках усіх значних авторів, у вибраному їх усувають, так ніби вони відіграли вже свою роль, але звідки відомо, що вже відіграли. Слабкий вірш видатного автора є чимось значно більш життєдайним і запліднюючим, ніж його добрі вірші, які ні розвивати, ні наслідувати неможливо. Звичайно, це робиться, але в напрямку виникнення віршів, слабших за згадані, однак веде (якщо авторові пощастить) до викристалізування власної поетики, плідної віршами добрими, та вже незалежними від обраного раніше зразка. Таким чином починають чимало авторів, розвиваючи добрі вірші та страждаючи від цього. Це втрата часу. На слабкий вірш можна одразу відповісти добрим віршем; слабкий текст – неначе порожнина, яка вимагає заповнення, така собі дірка в зубі: будьмо всі дантистами. Дантист повинен бути вмілим, інакше скоріше зіпсує хворий зуб, ніж його відремонтує; однак не про ремонтування тут йдеться, а про створення повністю нової ротової порожнини, нової посмішки, в якій зрештою з’являться нові діри, і так далі, без кінця.
Я не вірю в жодну зміну поетичних поколінь, нові поети покращують слабкі вірші поетів минулого часу, і це утворює між ними нерозривні зв’язки. Це спрямовує мене також до думки, що поетичні імпульси, які ведуть до виникнення добрих віршів, стають чимдалі слабкішими. Важко це заперечити, можна, наприклад, стверджувати, що всі «великі теми» в поезії вже зайняті або принаймні суттєво надкушені, проте вірш ніколи не є тим, про що він, не є простою функцією свого змісту; він – складна функція, яка враховує численні додаткові принади, і це призводить до того, що вірш, навіть старий, здається нам свіжим і привабливим, а вже проза – не обов’язково, особливо публіцистика.
З віршованою публіцистикою ми часто стикаємося останнім часом, слід ретельно відрізняти її від вірша; вірш головним чином говорить нам про самого себе, публіцистика використовує факт буття під виглядом вірша, чим і зловживає: «о, дивіться, я – вірш!» – кричить вона, і численні читачі в це вірять. Звичайно, не йдеться також про те, аби вірш стосувався тільки себе самого. Кожний добрий вірш має свої теми, однак він розглядає їх в інших сферах, де вони втрачають свою буквальність, стають предметом художнього змагання; наздогнала мене тут спортивна термінологія, та вона має свій сенс: у спортивному змаганні дійсно повинно йтися не тільки про результат, але й про стиль. Проте я можу помилятися. Спорт зрештою взагалі нічого вже не стосується, звідси його популярність.
Поезія мусить мати стосунок до чогось, тому я її не люблю, хоч своєю чергою нею займаюсь. Потребу в змісті я вважаю найбільшим недоліком поезії, зміст мені цілком чужий, ніколи не звертаю на нього щонайменшої уваги, хіба що в слабких віршах.
Слабким віршем я вважаю вірш, в якому тема грає не повністю другорядну роль, такий вірш може подобатися, але скоріше в залежності від теми та її актуальної ваги, однак це справляє враження, ніби тема – важливіша за сам вірш; це може бути тема з розряду «великих», може бути якась звичайна, в обох випадках складність однакова. Тему належить препарувати таким чином, щоб вона занадто не обтяжувала вірш, але часто буває, що йдеться, власне, про перенавантаження вірша темою, тоді він ламається та відкриває нові перспективи.
В доброму вірші тема підлягає анігіляції, вірш її собі привласнює і стає водночас миттю її найвищого тріумфу; хоч зникає з наших очей тема – залишається вірш. Вірш мусить мати тему, але добрі вірші – ті, в яких важко висунути її на перший план. Вони становлять предмет роздумів, для цього й створені. У доброму вірші існує низка точок напруги, відповідностей, які роблять його непорушним, майже неможливо його зіпсувати (хоч трапляються автори, які псують свої вірші, прагнучи їх із часом змінювати чи поправляти – таких я органічно терпіти не можу).
Щодо мене, я намагаюсь писати швидко, не стільки намагаюсь, скільки пишу, в мить, коли вірш тільки накльовується в голові. Тоді є висока ймовірність, що він вийде одразу добрий. Добрий вірш хоче бути написаний, стаєш, по суті, його слугою, що він винагороджує, звичайно, своєю вдатністю. Зі слабкими віршами – гірша справа, бо вони пишуться або без пристрасті, без задоволення, яке супроводжує написання добрих віршів, або над ними скнієш, тестуючи чимдалі новіші особливості теми. Виходить це подеколи краще, подеколи гірше, в будь-якому разі триває значно довше і менше задовольняє. Якщо вірш добрий, я ніколи його не поправляю (зробив це пару разів і тепер до цих поправок ставлюся як до спотворень). Над слабкими віршами – працюю, доводжу до найкращої можливої форми, яка все одно ніколи не буде остаточною, бо такої досягають виключно добрі вірші. Однак згодом і ті й інші вміщую в книжці, щоби наповнити її обсяг. Це рефлекс, тим не менше з цих слабких виростає вся подальша історія літератури. Отже, слабких віршів не треба надто боятися – на них пасуться наступні покоління. Йдеться лише про те, щоб ці слабкі не вважати добрими. І щоб добрі теж писати.
Адам Відеман, переклад Наталії Бельченко
Переклад зроблено за культурним щоквартальником «Nowy napis».
Адам Відеман народився в 1967 році в Кротошині. Поет, прозаїк, перекладач, критик літературний і музичний. Закінчив відділення польської філології Ягеллонського університету. Видав дев’ять збірок віршів. Кілька разів був номінований на літературну нагороду «Ніке» і на вроцлавську поетичну нагороду «Сілезіус». Мешкає у Варшаві.
