Що читають в укриттях під час повітряних тривог?

під час повітряних тривог

Розмовляю з жінкою, яка 15 днів провела в укритті. Вона каже: «Здавалося б, у тебе  є інтернет і світло, то лежи, роби щось, читай щось. Але це неможливо. Перебуваєш в стані постійного очікування, воно тебе поглинає всю». Концентруватися настільки, щоби читати щось, окрім новин, насправді складно. А перестати читати новини і скролити френдстрічку здається неможливим. Моє питання: «А що ви читаєте під час повітряних тривог?» нерідко наражалося на збентеження і навіть на біль тих, до кого я адресувалася: «Я не маю часу читати, поки помирають люди!». Все так. 

Але читання, сам процес читання — то ритуальна практика: ми звільняємо час і простір, щоби залишитися наодинці з книжкою, ми відключаємося від зовнішніх звуків, ми забезпечуємо собі базові потреби в мінімальному комфорті, ми обираємо книжку, виходячи з якихось критеріїв, ми вимикаємо прив’язані до позакнижкової реальності подразники, це часто називають «ми перестаємо думати», в сенсі притлумлюємо перманентну (а так уже знається, що й іманентну) тривогу.

Ритуали в екстремальних ситуаціях — це те, чим рятується наша психіка. Чистити зуби під обстрілами. Мити голову між повітряними тривогами. Читати в укриттях. Не добре, не погано — а так, наче за нормального життя. 

Я розпитувала людей, як і про що вони читають в укриттях, мені розказали стільки цікавого! З кількома співрозмовниками поговорила більш детально, дякую ще раз їм за їхній час і силу. Хочу, щоби ви теж почули голоси запійних книжниць і книжників та побачили, як просто на наших очах постає нова оптика читання і прочитання, як міняються змісти здавалося б давно уже відчитаних книжок. І які ж ми все таки достобіса сильні!

Книжки і люди. Ні, не так: люди і книжки. Бо це завжди про щось людське в людині, а уже потім про щось літературне в літературі.  

Інна Стащук «Життя Марії» Сергія Жадана.

Що читають в укриттях під час повітряних тривог?

Коли пакуєш тривожний рюкзак, книжкам в ньому зазвичай не місце. Але «Життя Марії» зручно носити з собою навіть у кишені.

В мирний час ця збірка лежала в мене біля комп’ютера, з часів котрогось з локдаунів. Я читала вірші у випадковому порядку, як ото гадають на книжках, в моменти, коли чогось було занадто: страху, любові, самотності, безсоння. По одному. Це не терапія поезією — скоріше, синхронізація болю. Тож одного за раз було достатньо.

У першу нічну повітряну тривогу захопила її з собою. Тоді в нашому підвалі панельної багатоповерхівки зібрались з півтора десятки людей. Я вперше читала ці вірші поспіль: повільно, чіпляючись за кожний рядок, намагаючись зосередитись на чомусь, крім тривоги й відчуття нудоти. Така собі медитація. Тоді я подумала: якщо доведеться сидіти до ранку — вчитиму вірші напам’ять. Це мало б заспокоювати.

Так і повелось: спускаємось у підвал чи ховаємось у тамбурі — беру з собою «Життя Марії». Читаю, коли думки стрибають і не дають зосередитись на чому іншому. Виїжджаю в місто зі свого мікрорайону — пакую збірку разом з документами й грошима. Це трохи смішно: окуляри лишаю вдома, а книжку беру. 

Зараз ця книжка звучить і відчувається інакше. Я взагалі не певна, навіщо так забобонно тягаю її з собою. В ній же кожний рядок болить — отим самим болем, що не заживає, що навіть ще не сповна виболів. І все ж в цих віршах стільки любові, людяності й надії, що за них просто хочеться триматись.

Я просто хочу, щоб по війні лишилось все це: любов, людяність, надія, зболені й чесні вірші, мова ніжності, мова, пам’ять, ми. Тому, мабуть, і ношу її за собою. А вірша жодного досі не вивчила.

«Життя Марії» вважається найкращою нашою поетичною збіркою про війну. І цілком справедливо такою вважається. Саме в «Житті Марії» вперше і дуже чітко наша війна постала як трагедія біблійного масштабу. Жадан вміє мислить міфом. 60 оригінальних віршів Сергія Жадана і 20 перекладених, один із перекладів (з Рільке) дав назву книжці «Життя Марії». В момент Благої Звістки Марія не налякана чи зачарована, вона обурена, чому Янгол обрав образ ніжного юнака, щоб провістити їй Звістку. Хіба так мають виглядати ті, хто оголошує волю Бога? Це перекладений вірш. В оригінальних віршах Жадан якраз пише історії тих юнаків «невідповідного лику», яким випало стати вісниками. І звістка звучить не про приход Спасителя, а про мученицьку смерть ще ненародженої дитини.

Віра Карасьова «Амадока» Софії Андрухович. 

Що читають в укриттях під час повітряних тривог?

Читаю зараз, бо після перемоги буде не до читання, треба буде все відновлювати і працювати, працювати.

Читаю зараз, бо не можу зосередитися нормально на роботі, не можу зрозуміти, в чому є сенс, який сенс є. А книжки зараз можуть бути таким собі інформаційним волонтерством. Маю все дочитати, чого не читала і не знала з української літератури, бо тільки після Майдану перейшла на українську і відкрила для себе укрліт. Дійшла до «Амадоки». Не певна, що купила би її (зараз вона доступна безплатно) — занадто замудрили книжку в анотації, на жаль. Це не про якусь там абстрактну пам’ять чи абстрактне озеро, це просто про асболютно нас всіх — про останні наші три-чотири покоління. Як наші ставилися наші діди-баби до євреїв, як ставилися до українців, коли існувала НКВС, як переїздили країною, бо чи когось виселили чи самі втекли, що ігнорували з того, що бачили… Книжка дуже страшна, дуже складна емоційно, але дуже важлива. Треба щоби її дочитали-договорили. Це ж половина нашого закопаного гівна, якими би ми здоровими стали, аби його відкопали в собі. Та не знаю, чи змогла б я її в мирний час читати, а зараз — між двома вогнями — читаєш і уже не так страшно від тих сирен. Та і здається, що поки читаєш хорошу книжку, нічого з тобою поганого і не станеться. 

Роман Софії Андрухович «Амадока» має складну структуру, де накладаються кілька сюжетів і є щонайменше чотири часові шари.  2010-і: боєць АТО отримує важке поранення, в результаті якого втрачає памʼять. Жінка, яка називається його дружиною, піклується про пораненого і розказує йому історії про його родину. 1970-і: батько бійця – відомий за радянських часів пластичний хірург – зустрічає жінку, яка виховувалася в родині впливово кдб’шника, між ним спалахує виснажливе нелегітимне кохання. 1940-і: бабця бійця за часів Другої світової переховує від нацистів хлопця-єврея, в якого змалечку була закохана. Є щось, що ми не можемо пам’ятати, бо подія значно перевищує наш ресурс терпіння. Забуте продовжує повертатися фантомними болями. У теоріях пам’яті в такому випадку говорять про прекарність. Про людей, які ходом історії «призначені» на роль жертв і про те, яку етичну силу має момент усвідомлення своєї приналежності до прекарних чи добровільної причетності до них. 18 століття: Пінзель, Сковорода і Баал Шем Това обмірковують (у практиках) ідею причетності і відпускають гріхи нащадкам. 

Альона Бичковська«Танго смерті» Юрія Винничука.

Що читають в укриттях під час повітряних тривог?

Завжди читала багато, в метро багато читала, їду кудись і читаю, постійно. До війни почала читати «Амадоку», на чотирнадцятий день до неї повернулася, але за порадою сестри взялася раптом до «Танго смерті» Винничука.

«Танго» і стало для мене першою прочитаною на війні книжкою. Читаю щовечора перед сном, щоби налаштуватися на сон і спокійно заснути. Тут інколи буває шумно. Від 24 лютого, коли побачила у вікно, як повз летять ракети на Васильків, я жодної ночі не ночувала дома. Живу в метро. Тут вдень працюю, а перед сном читаю. «Танго смерті» днів за п’ять прочитала. Читання дає мені можливість відключитися від нав’язливих думок. Хоча сам сюжет Винничука – дежавю на дежавю за дежавю. Забагато відгукується сьогодні. Я просто не усвідомила, що покинула одну книжку про війну, а натомість взяла іншу книжку про війну; а анотації я не читаю. Мене вибила одна фраза там, з пам’яті перекажу: «Наступного дня визволителі почали визволяти нас від наших квартир і речей. А ті, хто не погоджувався віддавати речі, їх відводили вбік і тихенько розстрілювали». Мене ця фраза просто таки… але книжку я все одне дочитала. Чула, що в романі щось таке там суперечливе з історичного погляду, але він мені в принципі зайшов за правдивий: на фоні того, що я зараз бачу навколо, ті безчинства, які у нас зараз відбуваються, вони шокують більше за вигадку. І тут ця книжка, і бам,  і повний збіг. А історія з переселенням душ в романі, я і сама в щось схоже вірю. Моя «чуєчка» мене теж рятувала і рятує: прокидаюся за кількадесять хвилин до бомбардувань.         

«Танго смерті» Юрія Винничука Голокост-роман, якому небезпідставно закидали вільне поводження з історичними фактами та котрий небезпідставно хвалили за психологічну достовірність. Два часові простори. В 1940-х четверо львів’ян, друзів з дитинства вступають до війська, в одній із криївок УПА троє з них гине. Орест, Ясь, Вольф і Йося українець, поляк, німець, єврей сини батьків, що загинули 1921-го під Базаром. У 1990-х Ярош досліджує історію Янівського концтабору і виявляє комплекс містичних східних вірувань через уцілілого в Шоа Йосипа, котрий марить переселенням душ за допомоги музики. Мелодію під назвою «Танго смерті» грали в Янівському концтаборі. 

Анна Дубенець Жерар де Кортанз, «Фріда Кало».

Що читають в укриттях під час повітряних тривог?

Може, замахнусь на щось велике і нереальне, але скажу. Відколи познайомилась із творчістю та біографією цієї надзвичайної жінки, зрозуміла, що у нас із нею є чимало спільного. Однак, і відмінного.

Фріда стала такою в результаті хвороби, я ж — такою народилась, кульгавою. Кожен її крок, як і мій — це біль. Вона — саме життя і пристрасть. Я ж — якась в’яла амеба, яка лиш під час повномасштабної війни зрозуміла, що нічого путнього в своєму 33-річному житті зробити не змогла. Я не стала відомою. Я не стала багатою. Я не розкрила свої чесноти, не врятувала жодного життя, не… Кажуть, треба концентруватись на позитиві. Для того й веду щоденник, щоб розуміти, що я не тільки «не», але чогось-таки і варта. 

Фріда відчайдушно хотіла стати матір’ю, а я цього не прагнула, і вперше від цього відмовилась свідомо, вдруге ж виконала той святий обов’язок. Але не стала щасливою. Читаю витяги з щоденників Фріди, й розумію що й вона щасливою не була. Мене це трішки втішає, бо розумію, що кожен прагне щастя і всім чогось для того не вистачає. А за кожною творчою людиною стоїть особиста трагедія. Не полишаю надію, що в мене все попереду: всесвітня слава, визнання й багатство.

Я взяла цю книжку в бібліотеці за тиждень до війни. І прочитала на 23.02 рівно половину. 25.02 в мене мав бути вихідний, я планувала ніжитися в гарячій ванній із ароматною піною й дочитувати. Але все перевернулося в одну мить. Три дні я кочувала з клунками між сховищем та квартирою. А потім захворів син і ми перестали спускатися. Сиділи в коридорі. Потім захворіла я, і ми стали спати в ліжках… Бо «He that is born to be hanged shall never be drowned». Тепер кочую з клунками поміж кухнею (тут не чутно сирени повітряної тривоги) та дитячою кімнатою (тут не чутно вибухів артилерії). Повернутись до читання змогла аж на 20-й день  війни. 

Паралелі з нашим сьогоденням? Я не знаю. Мабуть, та, що йде червоною ниткою через мої записи й Фрідині: я відчайдушно самотня. Навіть маючи сім’ю. Особливо маючи сім’ю. Щоранку роблю комплекс вправ і думаю про те, як мені пощастило. Я можу їх робити. А Фріда витримала 35 пекельних операцій і була якийсь час прикута до ліжка. Ось і друга паралель знайшлася — щоденник як ода життю. Бо воно продовжується, не зважаючи ні на що.

Жерар де Кортанз передусім журналіст, уже потім літератор. Біографію Фріди Кало він пише як репортаж з місця природної катастрофи. Доста відома з популярної культури, від того не менш приголомшуюча біографія геніальної художниці стає ще тривожнішою, ще пристраснішою.  

Євгенія Завалій «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко

Що читають в укриттях під час повітряних тривог?

Багато років відклала цю книжку, а після того як почалася війна зрозуміла — саме час. Довгий роман для вечорів в укритті й режимі світломаскування. Бо він про людей, які в різні часи переживали те, що ми зараз.

У Львові під час Другої світової, в криївках УПА після війни, в Києві наприкінці 90-х — початку 2000-х. Це роман про українців, які виборюють своє, коли здається немає шансів на перемогу. Це історія боротьби людини з фашизмом, радянською системою і навіть новітньою спокусою — забути хто ми є і розчинитися в чужій культурі. Роман про цілі покоління, які ламали і нищили, про те, як Росія у всі часи намагалась нас підкорити й зруйнувати. Про історичні травми, прошиті в наших генах, наші страхи і тривоги. І власне я зараз згадую цей страх перших годин цієї війни, коли я не могла взяти себе в руки, внутрішній жах, що передався від моїх рідних, яких Друга Світова застала також в Одесі. Оксана Забужко дуже добре пояснює всі ці травми, наприклад, чому так хочеться закопати щось цінне перед війною — бо так робили всі наші пращури.  Врешті ця книга відповідає на запитання, чому попри все українці вижили. Ми є, ми будемо і обов‘язково переможемо.

«Музей покинутих секретів» один із наших великих програмних романів. Такі романи хочемо ми вірити – містять відповідь на питання «Хто ми є?». На щастя, такі романи не претендують на відповіді, але таки уміють ставити правильні питання: «Ким ми є?». Момент, коли ідентичність збігається з автентичністю, – якраз той фактор, що вабить героїв Забужко. Вони ці миті збирають по українській історії й колекціонують, достолиха болісна колекція складається. Епіграфом до роману є напис на стіні камери львівської в’язниці КҐБ і гестапо: «Хоч  знати, що з нами? Чекай на нас». Повстанці-упівці Олена й Андріан у 1940-х. Журналістка Дарина і антиквар Андріян в 2000-х. Ці люди пов’язані між собою біографічно і містично. Нащадки відтворюють фрагменти з життя предків, так ліквідуючи розриви в колективній пам’яті.

Євген Твердохліб Міленко Єрґович, «Сараєвські Мальборо»

Що читають в укриттях під час повітряних тривог?

В передмісті Харкова не чути повітряної тривоги. Треба слухати радіо, тв, а краще небо, щоб не проґавити атаку з неба. На другий день обстрілів я взяв з собою в укриття «Сараєвські Мальборо», книгу про боснійську війну 1992-96рр.

Фото Наталі Ковальчук

Чому саме її? Не знаю. Книга про війну та облогу, навряд чи заспокоїть коли сам знаходишся в центрі війни. Але дивним чином вона спрацювала саме як заспокійливе. Тривога, страх та паніка нікуди, звісно, не зникли, трішки притупилися, стали не такими вбивчо критичними для психіки.

Короткі 29 історій книги, прочитуються, зчитуються, сприймаються зовсім по-іншому, читаючи їх відчуваєш абсолютно синхронізацію з тим що пережив автор і що переживаєш зараз сам як читач, як учасник війни. Спорідненість доль, спорідненість війни її тяглість та нескінченність, що протяглася крізь часи, покоління та народи. Це зовсім інший рівень сприйняття, який не зрозуміє людина з ніколи не бачила війни. Наче підключився до мережі чужого досвіду війни і додаєш та порівнюєш зі своїм свіжо набутим. Воно не те, щоб заспокоює чи лякає, але коли над головою гупають вибухи, а ти в цей час читаєш про когось, хто сидить в підвалі під вибухами, досить дивне відчуття виникає, саме так, спорідненості.

29 історій. Всі вони починаються з мирного життя, переходять в жах війни і закінчуються смертю або життям. Вони сповнені відчаєм, надією, страхом та радістю. Вони написані після війни. Але читати їх треба під час війни, щоб зрозуміти що і як, і не тішити себе ілюзіями, що такого більше не буде, відчути, що воно вже є і доповниться чимось новим, новим життям, новою смертю. Новою надією для тих, хто колись читатиме «Харківські Мальборо» чи «Київські Мальборо».

Єрґович написав важку книгу, але читаючи її під час війни не йдеш на дно, а залишаєшся на плаву і чітко бачиш горизонт і знаєш куди гребти, щоб дістатися берега. 

«Сараєвські Мальборо» книжка оповідань, які були написані невдовзі після облоги Сараєво та по війні в БіГ (1994), а українською в перекладі Катерини Калитко в складі книжки «Про людей і тварин» вийшла в світ буквально напередодні нашої війни (2013). Єрґович наголошує чимдалі, тим більше: «Література, в якій би письменник обрав якусь зі сторін конфлікту, вже не була б літературою. Мене цікавить індивідуум, його обґрунтування та аргументи. Мене не цікавить колективне». На щастя, його проза чутливіша і розумніша за автора. Одне з оповідань. Чіпо поселяється в порожній квартирі і, рятуючись від самотності, пускає до себе жити біженку Мієсиру. Вона відчуває його відразу і злобу, він же насправді – надію, яку дає кохання до дівчини, і відчай, бо це все невчасно і недоречно. Але коли жінка за кілька днів помирає від ран, Чіпо кричить під вікнами лікарні до неї: «Ханумиця!». Відтак це слово закріплюється за ним як прізвисько. Мертва мусульманка навіки позичає своє ім’я згорьованому католику тепер все як годиться, вони разом. 

Ганна Улюра

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.