На початку грудня британський театр Фінбороу (Finborough Theatre) показав у Києві виставу Pussycat in the Memory of Darkness («Кицька на спогад про темінь») Неди Нежданої у перекладі англійською Джона Фарндона, показ вистави у Києві організовано ProEnglishTheatre of Ukraine. Про те, як створювався незалежний професійний англомовний театр України Kyiv Daily розповив режисер Алекс Боровенський. Зустрічаємося, Алекс починає

— Мене звати Алекс Боровенський. Я театральний режисер і художній керівник єдиного англомовного театру України, який так і називається ‒ ProEnglishTheatre of Ukraine.

Як і навіщо ви його створили?

—У мене є декілька відповідей, я часто розказую цю історію. Мені завжди подобався театр. Я йому не навчався класично, але завжди цікавився як глядач. Коли я приїхав жити до Києва в 2004 році, почав ходити на різні вистави. Передивився репертуар Театру на Лівому Березі (на той час Митницького), потім передивився все, що  було у Театрі Франка, тоді передивився все, що було в театрі «Колесо». Ходив дивитися на кожен театр по півроку ‒ був собі таким активним глядачем. Ніколи не хотів займатися театром. А потім мене покликали в народний театр, зіграти на сцені. Я прийшов. Зіграв ‒ дуже кайфонув, але зрозумів, що так грати не можна. Пішов учитися ‒ вже в достатньо зрілому віці ‒ в театральну стадію й роки три навчався в різних інституціях. І після цього зрозумів, що можу не тільки вчити, а й ділитися досвідом, все своє життя я займався англійською мовою ‒ за першою освітою я викладач англійської. А за покликанням і за любов’ю ‒ це театр, і, відповідно, у мене і не було іншого вибору, як того, який театр засновувати. Лише англомовний.

Тобто тут поєднується синтез і аналіз?

—  Так. Є ще дуже ідейна історія: мені дуже хочеться, щоб Україна ставала більш відкритою до світу, в ту сторону, там, де Захід, а не в ту сторону, де в нас Росія. Англійська мова ‒ це ключ, який відкриває певні двері до всіх-всіх країн. Я багато подорожував, і з англійською мовою я можу практично скрізь розібратися, навіть в Угорщині. Тобто це ‒ та універсальна мова, яка дозволяє зі світом говорити паритетно, на рівних, і театр ‒ це в принципі універсальна мова, яка дозволяє говорити на рівних. А якщо ти робиш театр англійською мовою ‒ це, відповідно, подвійний ключ, така універсальна відмичка.

Але можна робити пластичні вистави, адже там теж універсальна мова?

— Можна, можна. Але оскільки я все рівно людина слова, викладач, у виставах я не ставив ще жодної чисто пластичної вистави, але там було слово, і мені цікаво зі словом працювати ‒ це якась особистісна штука.

Які види театру вам ще цікаві?

—  Ми ж починали з театральної студії. То ми досліджували багато чого: і соціальний театр Агушто Боала, і психологічний театр, тільки не Станіславського, а Лі Страсберга і «method acting», оці всі штуки. Це все безумно цікаве, бо воно все різне. Та Кастелуччі всього я передивився у свій час ‒ також дуже цікаво, хоча неможливо сказати, чи це театр-опера, чи щось інше. Мене цікавить усе, що говорить з глядачем, все, що глядача зачіпає, все, де немає так багато его Творця, а є ця чесна розмова з глядачем. Причому по формі це може бути абсолютно різний театр. Але я якось для себе відчуваю, що глядач бере це до уваги, глядача поважають, з глядачем говорять ‒ ну, діалог. Отакий театр мене завжди цікавить. І в Україні є такий театр ‒ і мені цікаво на нього ходити, цікаво його дивитися, цікаво його створювати.

Приклади, будь ласка.

— Багато з того, що робив Стас Жирков, на початку своєї кар’єри, коли він з «Золотих» почав робити ці вистави сучасні, які там багато відштовхувалися від нової драми російської. Це була розмова. Достатньо сучасна розмова, чесна ‒ практично все, що робить Малий театр. Це розмова достатньо специфічна, з відштовхуванням від наших українських традицій, усього, але мені вона якось дуже подобається: там багато вистав саме актори ставлять. Я люблю таку штуку, бо режисер ‒ він дивиться зверху, над сценою, актор ‒ зі сцени. І вистави, що в Малому театрі поставлені, вони ‒ зі сцени, і вони дивляться прямо на глядача, очі в очі.

Що думаєте про переваги, технології та інші інструменти плейбек-театру, документального театру і театру, який схожий на стендап?

— Це ви про «Чорний квадрат»? (посміхається). Зараз театр дуже розширюється. Залучення всіх цих методів ‒ я вважаю, що воно може бути в будь-якій виставі. Немає зараз єдиної стильової вистави, і я не вважаю, що вона не повинна бути, оскільки у виставах зараз є елементи стендапу: тут людині видають мікрофон і вона якийсь монолог розказує в мікрофон. Тобто залучення різноманітних елементів, розширення тих прийомів, які використовує театр, ‒ зараз це просто маст хев. Це перша штука.

По-друге, мені цікаво досліджувати плейбек-театр. Ми ним займалися, ми його відвідували ‒ зараз ми використовуємо елементи в роботі з постравматичним синдромом. Для себе особисто я не беру його в театр ‒ це трішки не моя історія. Але це особистісне, в принципі воно має повне право на існування.

Театр ‒ зараз він використовує все, починаючи з газетної замітки і закінчуючи якоюсь виставковою історією, коли ти ходиш і дивишся на предмети, на різні об’єкти, бачиш, що немає акторів, як це було у виставі «Black, або 60 способів підперти голову». І всі актори, виставкові елементи ‒ це також театр. Зараз театр ‒ це все, що завгодно. Це хто казав — «Назви це театром, і це театр»? От якась така штука. Головне, щоб це була розмова з глядачем, щоб ти робив це для чогось. От мені важливо щось тормошити в душі глядача, щоб вона якось після цього мінялася. Але тормошити не насильницьким методом, а якимось таким: «Хочеш ‒ бери, не хочеш ‒ не бери. Що ти з цього винесеш, з нашої вистави ‒ це твоя справа». І дуже круто, коли глядачі виносять зовсім не те, що ти туди закладав. І дуже круто, коли ти не закладаєш напряму. Ну, тобто ти у виставі робиш не диктатуру, а ти закладаєш туди широкий сенс, який можуть трактувати так, так і так.

Коли я питала про стендап,  мала на увазі Тамару Трунову з її циклом стендапів, які потім коментував антрополог, чи психолог.

— Я, на жаль, не бачив їх. Я знаю про цю історію ‒ театральний стендап. Мені здається, це був експеримент. Я не думаю, що це вона прямо хотіла з цього робити виставу. Це, скоріше за все, було розширення репертуарних можливостей Лівого Берега, та й акторам потрібна була практика. Бо тоді ж було багато що з репертуаром, що спинялося. Крута штука як елемент! В чистому вигляді ‒ я не бачу. Для цього є професійні стендапери. Все-таки театральні актори ‒ вони трішки по-іншому працюють і стендап-актори трішки по-іншому працюють. У нас ProEnglish Theatre, англомовний театр. Ми часто запрошували до себе стендаперів професійних, англомовних, і я бачив, як вони працюють з публікою. Це зовсім інша робота. Наші актори театральні ‒ вони так не вміють, і вони так не мусять уміти ‒ вони актори універсальні: у одного щось виходить драматичне, в іншого ‒ щось таке.

Що має зробити український театр саме зараз, щоб змінити світову уяву про український театр? Всім відоме ім’я — Кирило Серебреніков. Він ставить “Вія”, він замазує все не однією фарбою, яка доводить, що на війні не буває ані правих, ані винних ‒ всі погані. Це  погана для нас річ.

— Я більше скажу: це дуже погана вистава, судячи з того, що я про неї читав, судячи з того, що я бачив візуально про неї. На жаль, якихось відео про цю виставу немає, але мені здається, що вона ще дуже погано зроблема, незважаючи на весь пієтет Серебренікова. Що нам треба зробити? Нам треба максимально швидко робити велику кількість гарних вистав. Я маю на увазі вистав, які будуть будити міфологічні сенси, корені українські, корені праазійські, корені цього, де ми виникли, бо це ‒ центр, колиска цивілізації. Зараз до України дуже велика увага, звичайно. І за рахунок цієї уваги у нас є можливість говорити зі світом, а світ слухає Але якщо ми вічно будемо стукати в світ виставами про війну і текстами про війну (а багато з них написані по-живому), ‒ це ще не та якість.

Це буде не та рефлексія.

— Це буде не та рефлексія, і просто Україна тоді почне сприйматися як країна війни. Нам воно треба? Нам воно не треба. Я вважаю, що треба використати цю увагу і максимально швидко створювати якісний продукт, але це дуже важко, бо ми всі знаходимося у війні, ми всі знаходимося в розваленій економіці, ми всі знаходимося у відсутності фінансування театрів. Тобто це якась утопічна історія, це те, що треба зробити. Як це зробити, я не знаю. 

Стрибанути просто на іншу еволюційну полицю ‒ а це можливо з допомогою ProEnglish Theatre, тому що репертуар пов’язаний. А як ви поєднуєте всередині себе українські міфи та ProEnglish Theatre?

— Наприклад, у нас ‒ третя вистава. У нас репертуар розділився на до повномасштабного вторгнення і після. І після ми створили 6 вистав ‒ за ці 9 місяців це нереально для невеличкого театру нашого розміру. І третя вистава, що ми зробили, називається “Bloom in Violence” (“Квіти в насиллі”). Вона зроблена англійською мовою, але на базі перекладу українського тексту Тамари Горіха Зерня “Доця” ‒ книги, що отримала “Коронацію слова”, багато що іншого. Ви знаєте цю історію: дівчина, яка живе в Донецьку; захоплення Донецька; ці всі штуки. Сама книга ‒ дуже міфологічна. Чого ми її взяли? Там міф на міфі, хоча це сучасна урбанізована історія, і ми використали її. Ми використали українські ритуали (відьмацтво, привороження) ‒ там було це. І там були рефлексії акторки з її особистих історій, бо це в принципі ‒ про насилля над жінкою в будь-який період її становлення. І вийшла універсальна історія. Не вийшла історія про Донбас, не вийшла навіть, по великому рахунку, історія про Україну. Вийшла історія про жінку в маскулінному насильницькому світі: коли тобі в дитинстві хлопець ставить фінгал під оком, а в дорослому віці у тобі відбуваються більш страшні речі. І вийшла достатньо класна, універсальна історія. Я знаю, чого ми її возили. Ми її возили до Італії, де італійці дивились зі свого боку. Бо в них інша історія з жінкою, але вона є дуже дотична. Ми возили її в Польщу. Вони побачили через призму театру Гротовського (бо там дуже фізично все), через свої історії вони відчули. І десь отакий театр треба робити, наскільки це вдається. 

Зараз буде проходити вистава, яка не напряму пов’язана з вашими магістральними темами. “Віч-на-вічність” на вірші Юрія Іздрика. Взагалі, як ви визначаєте жанр, у якому він пише?

— Це — трішки окрема історія. У мене є два театри. Перший ‒ “ProEnglish Theatre”. Там ‒ англійська мова, там ‒ виведення України на європейський, світовий рівень театру, залучення кращих технологій театру. Оскільки я великий фанат поезії, то в мене є політична спільнота “DSP”. Це поетичний театр. Наразі це четверта прем’єра, до цього у нас була “Стусанина” на вірші Василя Стуса, під музику Rammstein, були «Ко:ліна»на вірші Ліни Костенко і «Від(ро)дження» за поезією 30-х років (Семенко, Зеров, Хвильовий). Зараз ми взяли Іздрика. Тут мені важко казати, бо це перша вистава “DSP”, яку не я ставлю. Там ‒ режисерка Наталка Пономарьова, це її режисерський дебют. Вона дуже хотіла Іздрика. Я б за Іздрика особисто ніколи не брався ‒ він для мене занадто філософський. Наталка дуже хотіла взяти ці сенси.

Філософський — це Олег Лишега.

— Ну… для мене навіть Іздрик. Тобто я давно вже ставлю. Мені потрібна дія у текстах. Я давно хочу поставити виставу за поезією Жадана ‒ я дуже люблю його вірші, але я не знаю, як це робити. От усіх інших знаю, а з Жаданом до сих пір не розібрався. У мене немає направленої акторської дії у його віршах, але є історії ‒ їх також можна і треба розказувати. Коли я знайду ключик (а я це точно зроблю, бо я про це вже марю 2 роки), у мене все вийде. З Іздриком вийшла історія: Наталка хотіла філософські вірші, Наталка хотіла вірші про стосунки, і відібрала саме ліричну поезію ‒ вона там щось з нею натворила. Я сьогодні очікую дуже багато дивних фізичних пристосувань, бо я вже був на репетиціях і бачив. Вона обіцяла нам епізод сьогодні зі Щекавиці. Я не знаю, що це означає, але я прям очікую. Ну, Іздрика ж треба якось подати.

Еротизм?

Еротизм ‒ у нього у текстах таке є.

Театральна спільнота “DSP” ‒ вона зовсім по інших принципах будується: там завжди вистави українською мовою, ще більше уваги до того, звідки ми йдемо, до коріння, до дослідження цих історій, дуже багато фізичного. Перша штука, що ми зрозуміли: коли ти береш виставу і будуєш її по віршах ‒ це не може бути якийсь утрєннік, коли ти встав, розказав вірш ‒ “Наступний”. Треба його зв’язувати. Треба зв’язувати фізично і тілесно історії. Зазвичай там дуже мало реквізиту або його немає і зазвичай там немає прямої біографічної чи що історії, там є алюзія, як у театрі Курбаса: коли театр кидає тобі різні впливи і ти на них реагуєш, скорше, душею, ніж раціо. І ось так театральна спільно “DSP” і будується.

А просто слем створити ‒ для вас це занадто просто?

— Ами робимо. В театральній спільноті “DSP” є 3 напрямки. Перший ‒ поетичні вечори. У нас буквально позавчора був поетичний вечір латиноамериканської поезії, і ми збилися з ніг, поки знайшли в українських перекладах. Але ми читали і вірші Алехандри Пісарнік, і Антоніо Мачадо, балакали про культури ‒ був дуже задушевний поетвечір. Це був чистий слем.

Треба підписатися на це.

— Приходьте, це дуже цікава штука.

Друга історія ‒ це відеопоезії. Театр має закрити кількість глядачів, а ми робимо відеопоезії з гарною якістю, записуємо ‒ дуже багато сучасної поезії, що з’явилася після початку повномасштабного вторгнення. І ми робимо прямо відеокліпи. У нас достатньо популярна YouTube-сторінка, і ми це все викладаємо, поширюємо на весь світ. Там є і англійською мовою ‒ для закордонної аудиторії, і українською ‒ для наших. Це прямо виходять поетичні відеокліпи.

А що думаєте про вірші Павла Коробчука?

— Я не читав їх.

У них є рух, у них є дії, у них є майже готови вистави.

— З задоволенням почитаю, тому що я шукаю свого автора.

Боже, я точно знаю це прізвище, але не читав! Мені соромно. У мене така штука, оскільки це вже професійна річ: я десь раз на місяць купую книгу поезії. Минулого місяця я купив Юрка Позаяка. Я настільки отримав задоволення! Я знав якісь його вірші, але хотілося побачити, який він перекладач, побачити, що він робить зі словом. Оце десь мій автор, хоча він дуже короткий для того, щоб щось із ним говорити. Але я його реально читаю другий тиждень і не можу відірватися від нього.

По суботах, в «Купідоні» не так далеко від Центру Леся Курбаса проходить Поетична Перша кава. Головною темою минулого разу був аргентинський поет, цієї суботи буде Адам Міцкевич. Тобто це, скоріше за все, ваши майбутни друзи. Це — ваші люди.

— Тобто вони не свої вірші читають?

Читають свої/не свої, читають будь-які, а переможець отримає Першу каву.

—Клас! Ми якраз і хотіли цікаво читати вірші. Була одна з історій “DSP” ‒ показати пересічному глядачеві, що вірш ‒ це цікаво, що це не шкільна історія: ти там зазубрив, по комах розказав, ямб і хорей виділив. Ми з віршами таке робимо: там є стендап, там є елементи, коли вірш розбивається мало не на якісь смислові енергетичні шматочки. Ну, там багато чого є. Подивимося, що сьогодні Наталка дасть нам. Але принцип “DSP” ‒ зробити з віршем.., деконструювати, а потім зібрати заново з новими сенсами. Така штука.