«КРІМ КОБЗАРЯ». МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809–1852)

Микола Гоголь

Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

Присутність Гоголя в цій антології суто символічна. Якби можна було б необмежено розширювати обсяг книжки, до неї неодмінно увійшли б принаймні «Ночь перед Рождеством», «Страшная месть», «Старосветские помещики», «Вий» та «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем». Втім, їх-то всі точно читали. Проблеми не з текстами, а з інтерпретаціями.

Тому – лише кілька тез, що здаються мені самоочевидними.

Що б там не твердили Сергій Єфремов і Євген Маланюк, Гоголь не розривався між двома душами – російською та українською. Відомі (і досить пізні) слова «[…] сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская» означають лише, що ця душа – не велико- і не малоросійська, а руська, котра виникає з їх злиття: як у Вальтера Скотта англійці – з саксів та норманів, а британці – з англійців та шотландців і т. д. Втім, сама можливість питання про нацприналежність душі насправді означає, що той, хто запитує, не вірить ні в який синтез, а лише в можливість вибору з двох варіантів. Гоголь старанно уникнув цієї пастки.

Листам Гоголя взагалі довіряти не можна: він завжди чудово розумів, до кого і нащо пише, тому «Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину» – це до Максимовича і тільки до Максимовича, а єдиний лист густо стилізованою українською мовою – до поляка-українофіла Богдана Залєського. З усіх цитованих і перецитованих висловлювань Гоголя на національну тему, мабуть, найбільш показовий – якраз той, на який уваги практично не звертали: лист до матері від 24 липня 1831 р. із Павловська. «Лето у нас чрезвычайно сухое, местами загораются леса даже. […] Какое здесь лето! Нет и сравнения с вашим. Вот уже и осень. Зелень правда ярка, как никогда у нас весною; но зато воздух ничего не имеет в себе летнего» (курсив мій). У нас – у вас – у нас: не лише між двох просторів, але й між двома ідентичностями, які має «зняти» всезагальний руський синтез.

Тому й питання, до якої літератури належить Гоголь, для нього і для його аудиторії не мало сенсу: звісно, до малоруської гілки руської літератури, так само, як і Котляревський. Ледь не першим протиставив цих двох авторів у 1832 році критик Андрій Стороженко, якому етнографічно недостовірна «Диканька» вкрай не сподобалась: «[…] пародия Энеиды, перелицеванной почтенным г. Котляревским, как торжество малороссийского слова, написана природным малороссийским наречием; а гг. Загоскин, Погодин, Сомов и сам Рудый-Панько пишут по-русски; следовательно, сии писатели никак не подлежат одной категории […]».

Це і є точка розходження культур, тоді навряд чи кимось помічена. Зверніть увагу: мовний критерій стає не просто першорядним, а єдиним, і росіянин Заґоскін опиняється поруч із межовими Гоголем і Сомовим. Минає ще сто вісімдесят років, і критерій культурної тяглості виходить на перший план: зараз для нас очевидно, що Джойс – ірландський письменник, а ніяк не англійський. Втім, від одного українського літературознавця довелося чути протилежне. Дуже хотілося порадити йому сказати те ж саме посеред Дубліна.

Безумовно, Гоголя годі зрозуміти поза контекстом українського бароко. Проповідницький струмінь, який врешті вбив і письменника, і людину, – звідси ж. (Не забуваймо, до речі, що саме гоголівська упевненість у великому, святому призначенні красного письменства знищила карамзінсько-пушкінську «секуляризацію» російської літератури і врешті породила теорію, ніби «поэт в России больше, чем поэт».)

Достатньо подивитись на обкладинку «Мертвих душ», виконану самим Гоголем, аби побачити розгорнуту барокову емблему vanitas, марноти, що призводить до духовної та тілесної смерті. Дослідники відзначають і західноєвропейський вплив на цей малюнок – так само, як і на українські повісті Гоголя.

Микола Гоголь. Мертвые души

В «Диканьці» та «Миргороді» західні сюжети переносяться на український ґрунт так, що їх чужоземне походження лишається майже непомітним: «Вечір на Івана Купала» – це Людвіґ Тік, «Тарас Бульба» – Проспер Меріме на тлі «Іліади», «Вій» гібридизує баладу Роберта Сауті з українськими переказами, в жодному з яких, втім, немає істоти на ім’я Вій. Сама назва «Вечера на хуторе близь Диканьки» поєднує вечорниці (це слово Рудий Панько теж вживає), «Мои вечера в Малороссии» Антонія Поґорєльського, «Вечори Вальтера Скотта в Парижі» (1829) Поля Жакоба і примітки до пушкінської «Полтави» («Хутор – загородный дом», Диканька – «деревня Кочубея»). Нарешті, давно вже показано, що багаторівнева організація оповіді у «Диканьці» («гороховий панич», дячок Хома Григорович, Рудий Панько як збирач і видавець) напряму походить від циклу Скотта «Оповіді мого лендлорда», який, своєю чергу, відкривається посиланням на «Дон Кіхота».

От скільки, виявляється, можна зібрати на одному хуторі провінційної Малоросії; от із чим Гоголь приїхав до Петербурга. Один із перших рецензентів «Диканьки» комічно вигукнув: «Вы, сударь, москаль, да еще и горожанин»: малоруська література не могла, не мала права бути настільки ускладненою стилістично й інтертекстуально. Котляревський і котляревщина в гоголівському вантажі також присутні (сама інтонація Рудого Панька – це значно вдосконалена балаканина прози Гулака-Артемовського). Присутні – але не є визначальними.

Вже двічі згаданий Орест Сомов – наочний доказ того, що Гоголь тоді не був ані єдиним, ані першим (так само, як за десять років не буде єдиним і першим Тарас Шевченко). Наприкінці 1820-х років, коли Гоголь прибув до столиці, Сомов уже був автором трактату «О романтической поэзии» (адаптації мадам де Сталь для російського читача), незакінченого роману «Гайдамак» і кількох оповідань, заснованих на велико- та малоруському фольклорі – переважно на другому, але показово, що особливої різниці він не бачив. Сомов став попередником Рудого Панька (аж до того, що перше ж речення передмови до «Вечорів на хуторі…» – це трохи змінений початок сомовської новели «Оборотень»), а згодом – першим його епігоном. Чому Сомов – не Гоголь, зрозуміло, якщо відкрити будь-яке з його оповідань: там, де Гоголь вибудовує власні стильові норми, Сомов наслідує російські «казкові повісті» XVIII століття. Порівняймо хоча б русалок:

«Брось напрасный страх и опустись к нам на дно Днепра. Там весело! там легко! там все молодеют и становятся так же резвы, как струйки водяные, так же игривы и беззаботны, как молодые рыбки».

«Он видел, как из-за осоки выплывала русалка, мелькала спина и нога, выпуклая, упругая, вся созданная из блеска и трепета. Она оборотилась к нему – и вот ее лицо, с глазами светлыми, сверкающими, острыми, с пеньем вторгавшимися в душу, уже приближалось к нему, уже было на поверхности и, задрожа сверкающим смехом, удалялось…»

І не лише стиль. Коли Сомов пише «Сказки о кладах» (1830), він на благеньку фабулу (герой втрачає глузд на пошуках скарбів) нанизує нові й нові перекази, присвячені тій же темі. Гоголю ж вистачає однієї історії – неважливо, про червону свитку чи про заклятого мерця, – аби вибудувати міф. Розрізнені, різножанрові та різностильові оповіді Рудого Панька та його друзів стають одним цілим, бо всі вони – різні аспекти українського міфу. (Ні, Сомов теж вмів бути по-своєму переконливим: його замовляння з «Оборотня» до сьогодні фігурує в деяких фольклористичних працях.)

Міф не вимагає внутрішньої узгодженості, навпаки – його варіанти неодмінно суперечать один одному. Міф не повинен точно відповідати так званій «реальності» – це реальність має відповідати йому. Тому будь-яка критика Гоголя з етнографічного боку, від Стороженка до Куліша, б’є в «молоко»: автор «Вечорів…» справді знав український побут значно гірше, ніж його молодші сучасники, і «Сорочинський ярмарок» справді недостовірний від першого до останнього рядка… Але, по-перше, дослідники встановили, що принаймні деякі з «помилок» цілком свідомі – у записниках Гоголя є точні нотатки. І, по-друге, – це взагалі не важливо. Геній не відтворює, а творить. З російською дійсністю Гоголь чинив так само.

Тому зрозуміло, що задум «Історії Малоросії» – як й інших історичних праць початку 1830-х років, про міру готовності яких Гоголь говорив із такою хлєстаковською певністю, – задум цей був приречений з самого початку. Гоголь і факти просто несумісні. Недивно, що один із небагатьох хоч скількись завершених фрагментів тієї «Історії…» – це психологічна реконструкція, яку друкують під назвою «Размышления Мазепы».

Що Гоголь був саме міфографом, проникливі читачі зрозуміли вже на межі ХІХ–ХХ століть. Але в чому ж полягає сутність цього міфу, яка його структура – про це сперечаються і досі.

Мені видаються найважливішими два моменти.

Перший – гностичний. Неважливо, чи був Гоголь знайомий з античними джерелами цієї філософії (або єресі, якщо завгодно): він точно знав її відгомони в українському фольклорі, в оповіді про те, як Бог і диявол разом творили світ. Тож світ від початку обтяжено злом, і перемогою над ним може бути сміх (переконаність у цьому Гоголь вважав рисою саме українського характеру). Але зрештою, як сказано в останній з диканських повістей, – «захочет обморочить дьявольская сила, то обморочит; ей-богу, обморочит!» Навіть у раннього Гоголя, не кажучи вже про пізнього, хрест і молитва лишаються єдиними справді надійними засобами боротьби з нечистим. Комічне їх цілком може доповнювати – як те зображення чорта, що його зробив Вакула на стіні церкви.

Друге: за Гоголем, Україна існує лише в минулому. Сьогодення – це світ навіть не старосвітських дідичів, а напівмертвих Івана Івановича з Іваном Никифоровичем («Скучно на этом свете, господа!»). Вакула попросив не про збереження Запорозької Січі, а про черевички – і саме це, на символічному рівні, визначило подальшу долю України. (Тут приходить Донцов і починає розводитись про гречкосіїв та аристократів, але ми його не слухаємо.) Майбутнє України існує лише у пророцтві Тараса Бульби з другої редакції повісті – «подымается из русской земли свой царь…» – і, власне кажучи, не є українським майбутнім. Як точно сказав Михайло Грушевський – Гоголь «не припускав переходу з етноґрафічної статики в національну динаміку».

Порівняйте з «Кобзарем» у виданні 1840 року та «Гайдамаками»: і для Шевченка Україна лежить у старих могилах, і для Шевченка все залишилось у минулому, але, як ми пам’ятаємо, «наш завзятий Головатий / не вмре, не загине», а головне – сам факт втілення того ж змісту українською мовою заперечував остаточність цієї загибелі. Звідси – те неймовірне враження, яке «Кобзар» справив на сучасників; і звідси – прямий шлях до поезій зі збірки «Три літа» (1843–1845), які й вибудовують перспективу – звісно, метафізичну, а не політичну. Гоголь не міг не читати хоча б опубліковані твори Шевченка, але як їх оцінював – щодо цього збереглися прямо протилежні свідчення.

Надзвичайна, магічна сила письма ледь не зробила Україну тим і тільки тим, що в ній бачив Гоголь. Але ні: Україна була іншою і стала іншою, включивши гоголівський міф у зовсім інші контексти. Шевченко у досить моторошному вірші «Гоголю» (1844), фактично заперечуючи «диканський» світ, тим не менш називає його творця «великий мій друже». Фільми «Вечір на Івана Купала» (1968) і «Пропала грамота» (1972) потрапляють під заборону, бо трансформовані гоголівські сюжети вміщають і антиколоніальні сенси. У 1970–80-ті Валерій Шевчук актуалізує майже забуте (тоді!) українське бароко, не просто відштовхуючись від Гоголя, але заперечуючи його. У фільмі «Кіборги» (2017) через двісті років після народження Гоголя люто сперечаються, зрадник він чи ні. До чого б там не прийшли (а суперечка в кінострічці є підкреслено незавершеною), автор «Диканьки» лишається невід’ємною і живою частиною сучасної української культури.

«Гоголь до тої міри буде нашим, до якої ми будемо добре про нього писати», – зауважив Григорій Грабович чверть століття тому. А це означає – наскільки ми його будемо розуміти.


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *