«Художній текст – не юриспруденція»

«Амадока»

Письменниця Софія Андрухович пояснює, чому не відносить до категорій та не показує у тексті власної оцінки персонажів її нового роману «Амадока», а також розповідає, для чого використовує у книжці сучасну лінію стосунків, означену агресивною еротичністю. Інтерв’ю зі Софією Андрухович, частина друга.

У тексті «Амадоки» описується небажання однієї з героїнь роману – Зої – дізнаватися про своє справжнє походження. Чому вона не може собі дозволити?

— Пам’ять і забування – це теми-рушії написання «Амадоки». З одного боку, ми знаємо, що краще довідатись і знати. Навіть те, чи особливо те, що є болючим, неприємним, що відкриває некрасиву правду про нас самих – краще це підняти назовні, оприявнити, проговорити, виплакати, вистраждати, ніж залишати згустком десь усередині. Це давно відомо з психології людини та роботи з людською травмою. 

Водночас не менш важливо усвідомлювати, розуміти й приймати забуття і незнання. Недарма їх називають природніми механізмами, які захищають людину від надмірного знання. Амнезії і витіснені спогади часто присутні, тому що ми, не усвідомлюючи їхньої закономірності найвищими рівнями своєї свідомості, десь глибоко всередині знаємо, що нам може нашкодити саме пам’ять. Іноді знання болісної правди може стати руйнівним. Якщо спогади були витіснені, це було потрібно для того, щоби людина зберігалася, щоби вона жила далі так, як їй уже виходить жити.

Зоя боїться спогадів про вбивство, якщо говорити категоріями національностей, то спогадів про вбивство українкою єврея. 

— Так, вона робить вибір не знати. Насправді, Зоя уже глибоко в собі все знає і знає дуже давно. Ціле життя вона шукала відповідей і не могла заспокоїтись. Вона не знала, звідки походить і якою була історія її мами. Зоя шукала цих відповідей різними правильними-неправильними, болісними способами, насправді їх знаючи. Врешті, коли вона наблизилась до цих відповідей, раптом вибирала не знати. Вона вирішила зберегти себе такою, якою себе зробила, якою навчилася, якою є. Зоя прожила так життя, і за це її варто поважати, цим вона цінна.

Ще один персонаж книжки – Василь Фрасуляк, який певною мірою перегукується з Віктором Петровим у ролі свідка, бо теж, незрозуміло, поводив себе неправомірно чи навпаки – рятував своєю роботою себе й інших. Я не хочу засуджувати, і текст роману закликає не давати їм однозначних оцінок.

— Мені було надзвичайно важливо змогти подати історії та обставини цих персонажів і їхні дії таким чином, аби не давати однозначних оцінок і не відносити до певних категорій. Іноді це легше зробити, іноді – набагато складніше. Я намагаюся уникати чітких відповідей на запитання і розумію творення літератури як ставлення запитань і промовляння, формулювання різних можливостей і варіантів, які можуть бути, та зв’язків між цими можливостями і варіантами. 

Пишеться для того, щоб якомога ближче підійти до суті життя, до того, що відбувається в житті, до розуміння, як люди чинять і чому вони так чинять. Звичайно, життя настільки складне, що людина несвідомо мусить спрощувати свій досвід. Вона мусить його називати чорно-білим для того, щоби краще орієнтуватись. Але тяжіння до спрощення знищує відтінки і заважає широкому розумінню всього багатства життєвого досвіду. І от мені йдеться про балансування на межі, але щоби багатство і правда про життя відчувались у тексті. 

Як відомо з багатьох різних історій Другої світової війни, з теперішньої війни на Донбасі і з дуже-дуже багатьох різних приватних ситуацій із життя – люди поводяться по-різному і не завжди самі впливають на свою поведінку. Чинників впливу надто багато. Одні з них походять з дитинства, з далеких часів. Інші виникають просто тут, зараз. Тому судити дуже складно, оскільки художній текст – не юриспруденція, не щось пов’язане із законом і правом, коли справді потрібне покарання для злочинця. 

У випадку художньої літератури йдеться про можливість зрозуміти тих, хто чинив злочини, що не означає виправдати їх, але побачити різні обставини та впливи, крихкість людини і слабкість. Тобто по-своєму потрактувати і зробити власні висновки з прочитаного.

«Амадока»
 «Амадока» 

Для мене Василь Фрасуляк якраз є одним із найбільш амбівалентних і по-своєму складних персонажів. З одного боку, ми бачимо в ньому доброго, зворушливого чоловіка, але з іншого боку, навіть до власних доньок, до кожної з них, він ставиться по-різному. Ми бачимо його одним у побутовій ситуації, домашній, і зовсім іншим з далекими людьми. Іноді нам здається, що він стає кращою людиною, коли спілкується з чужими, але вже стає гіршою людиною, коли спілкується зі своїми найближчими. Подібно він поводиться у ситуації, коли починаються переслідування й убивства євреїв.

З якоїсь причини Василь Фрасуляк стає поліцаєм, іде служити німецьким нацистам. Як часто звичайні побутові обставини були рушієм того, шо людина робила етичний вибір. Страх за побутову невлаштованість міг послужити поштовхом для людини – стати вбивцею, почати вбивати інших людей, або арештовувати їх і приводити на місце вбивства. Меркантильні інтереси змушували зраджувати своїх сусідів. 

Василь Фрасуляк демонструє різні, дуже добрі, зворушливі, чисті риси в одних випадках  –  ризикує власним життям і життям своїх найближчих. В інших випадках він поводиться сумнівно і навіть негарно. Свідчить про ірраціональну природу людини і те, що за самих себе ніколи не можна знати точно: як ми поведемося в тій чи іншій ситуації, поки ця ситуація не станеться. Ірраціональність людини – це тема всіх митців і художників. У своїй творчості – і в художніх романах, і в літературознавчих розвідках – Віктор Петров наголошує на ірраціональності людської природи.

Ще з прологу «Амадока» приваблює смачними описами еротичних стосунків, які мають тісний зв’язок із насильством. Саме зараз це популярна тема в українських соціальних мережах. З одного боку, як сексуальної культури, з іншого – як домашнього насильства. 

— Ця тема не є тільки засобом у собі. Спосіб еротичних стосунків Романи й Богдана переноситься на багато інших тем у цій книжці. Це тема стосунків між людьми. Також це метафора емоційності. Метафора різних ролей, зокрема, насильства, бажання цього насильства і сумнівів, хто насправді чинить насильство. Спочатку може видатися, що головним агресором є Богдан, але коли ми читаємо далі, можемо змінити свою думку. Такий спосіб опису еротичних сцен був для мене очевидним. Я не сумнівалася, що в цієї пари саме так має відбуватись близькість.   

Тепер коли ви це проговорили, я зразу згада сцену Пінхаса з Уляною, яка, власне, здійснила насильство над ним, до того ж у ліжку, але те насильство, яке реальне, не імітоване в сексуальній грі.

— Знову ж таки, йдеться про універсальну тему людської ірраціональності. Велика любов може спричинитися до насильства над об’єктом цієї любові або як запитання – не є відповіддю – можливо, буває так, що насильство над об’єктом любові є виявом цієї любові. Все залежить від того, або як ми на це дивимося, або все залежить від кожного окремого випадку. 

Історія Уляни й Пінхаса дивовижна і сумна. Трагічна тим, що ми стаємо свідками найніжніших найчистіших стосунків, які не могли мати свого продовження. Через несумісність традиції та незлагодженість між представниками різних культур, які начебто і жили разом, але водночас мало знали одне про одного. Зближення між представниками цих культур здавалося чимось жахливим і забороненим.

Ось це незнання і заборона призводять до хаосу в головах і свідомостях людей, а згодом, коли узагальнювати, – до Голокосту. Весь жах того, що відбувається під час Другої світової війни, того, що Уляна на щодень спостерігає в житті, того, що не вкладається в жодну логічну систему розуміння, в жодні орієнтири в цьому світі, призводить до ламання самої людської суті. Коли відбувається це ламання, людина робить абсолютно протилежні, неправильні висновки. Наприклад, як той висновок, що робить Уляна перед вирішальним кроком до Пінхаса. 

Текст: Марта Коник

Фото: Ольга Закревська

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *