«Я писала «Амадоку», і Київ ставав моїм»

Софія Андрухович

Письменниця та перекладачка Софія Андрухович описувала рідне місто в попередньому романі «Фелікс Австрія» – Івано-Франківськ, за часовими мірками роману – Станиславів. 

У новій книжці «Амадока» називаються не всі міста, але постає Київ. У 2016 році Літературний центр імені Аґнона запрошує Софію Андрухович стати резиденткою містечка й написати про Бучач. Про мале місто збираються есеї, за умовами резиденції, до окремої книжки, а в новому романі з’являється місто, яке привертає увагу не назвою, але – історією. 

Київ Дейлі поговорив із Софією Андрухович про ідеї, які письменниця закладала у книжці «Амадока», про персонажів, яких не могло не бути в тексті, та про досвіди і враження Києва, які з’являлися під час роботи над романом. 

Чи «Амадока» задумувалась із наміром пояснити трагедію однієї великої групи людей через трагедію іншої великої групи, де перша є ближчою у сприйнятті, а друга – віддаленішою? 

— Справді, залежність між двома частинами – одна з головних ідей, які я закладала в тексті. Дві тоталітарні системи, два режими: радянський і нацистський німецький, для яких як великих машинерій і життя окремої людини,  і життя мільйонів людей нічого не важили. У випадку кожної з цих страшних сил відбувалися винищення або груп людей за етнічною ознакою, або ж груп людей за соціальною ознакою на вибір. Ви влучно зазначили, що поєднання цих тем в одному тексті відбувається через те, що нам, українцям, можливо, зрозуміліша і ближча трагедія з неокласиками. Через близькість цієї трагедії ми можемо відчути емпатію до, на жаль, часто забутої трагедії Голокосту, що в нас, своєю чергою, лише починає проговорюватися. 

Коли я зрозуміла, що бачу цей роман як поєднання таких різних тем, то також усвідомила, що кожну з його частин хочу робити в іншому стилі та пов’язувати їх між собою через сюжетні лінії у нелінійний і неочевидний спосіб. Можливо, це викликає у читачів збентеження. Розумію, що зв’язки, які я застосовую, розповідаючи історію, збивають з пантелику, але це один зі засобів, яким я намагаюся привернути увагу в книжці. Коли здається, що зв’язків немає, насправді, вони існують, але треба дуже пильно придивитися, пошукати. 

Цікаво, що насправді я протрактувала залежність між частинами рівно навпаки: через трагедію Голокосту розкривається трагедія неокласиків. Адже остання менш артикульована у світі. 

— Може, це також пов’язано зі стилістичними особливостями кожної частини тексту. Тому що розповідь про Голокост – це белетристика, проза з персонажами та безпосереднім перебуванням у ситуації. Тоді як текст про неокласиків тяжіє до есеїстики та має в собі начебто літературознавчий характер. Цей свій вибір я можу пояснювати, та багато в чому він інтуїтивний. 

Мене вабила можливість працювати з есеїстикою. Я люблю читати такі тексти в інших авторів, а читаючи неокласиків, познайомилась із есеями Віктора Петрова, головного персонажа цієї частини. Тоді ж прочитала його белетризовані біографії різних осіб, одні з найцікавіших текстів автора. Стало очевидно, що історію про Віктора Петрова і про його стосунки із Софією Зеровою, з Миколою Зеровим і з іншими я писатиму в такому стилі. 

Коли говорити про два великих пласти – про Голокост і про сталінські репресії інтелігенції 1930-х років – кожна з них, найперше, має різний вплив на українських читачів залежно від географії. Що нам інтимно ближче, де ми більше впізнаємо, на те ми більше реагуємо. Відповідно, кожен із тематичних пластів викликає певний спротив і відторгнення зі своїх причин. 

Софія Андрухович

Коли ми говоримо про Голокост, виникає багато різних емоцій, які не завжди усвідомлені. Ці емоції пов’язані з почуттям провини. Наприклад, із таємницями та історіями, які не були розказані, а – затаєні, через сором, який триває поколіннями. Провина навіть не обов’язково  означає, що хтось убив когось іншого власними руками. Залишається сором свідка того, що відбувалося.

Коли ми говоримо про неокласиків, зараз мені спадає на думку зовсім інше. От ви сказали про дистанцію до героїв, яка відчувається з цієї частини. Це теж те, що я відкривала для себе вже у процесі писання. Хоча перед тим проводила багато часу з матеріалом за дослідженням. Я читала їхні спогади й листи, уявляла їх, відчувала як живих людей. Але вже пишучи свій текст, переді мною раптом розверзлася трагедія їхнього життя в неймовірній повноті. Жах цієї трагедії тривав весь час, поки я писала. 

Раніше статистика – цифри і слова про розстріли – не доходили. Психічні захисти спрацьовують і людина приймає інформацію, як біографічну довідку чи частину уроку з української літератури. Аж коли я прописувала і перетворювала інформацію у власні слова, раптом усвідомлювала масштаб цієї трагедії. Мабуть, цей масштаб не був для мене таким очевидним, як із трагедією Голокосту, коли писала частину про неї. 

Якщо говорити особисто про мене, то йдеться про різні рівні емоційної підготовки. Щодо Голокосту я уже мала велике, глибоке усвідомлення того, що це була космічна катастрофа і трагедія, а з неокласиками – усвідомила аж тоді, коли писала цей текст. 

Спочатку ви працювали лише над темою неокласиків. Після поїздки до Бучача, на літературну резиденцію імені Аґнона, з’являється тема Голокосту. Що стається в малому місті за 10 днів, аж спричиняє появу книжки на 800 із лишком сторінок?

— Одразу після публікації роману «Фелікс Австрія», я почала думати над наступною книжкою. У розмовах із моїм чоловіком, Андрієм Бондарем, виникла тема неокласиків. Я розуміла, що це справді хороша тема для роману. Відчувала, що можу зробити з нею щось таке, що мені самій буде цікаве і напевно зацікавить моїх читачів, але не знаходила підходу. Досліджувала, читала тексти неокласиків і тексти літературознавців про них, а бачення власного тексту до мне не приходило. Декілька разів я відкладала цю ідею та поверталася до неї на рівні пошуків, припускала, що не буду працювати з темою та залишала її.  

Аж несподівано Мар’яна Максим’як запросила мене до Бучача, містечка близького до рідного Івано-Франківська. Я зраділа, хоча не сподівалася з короткого перебування на резиденції отримати багато вражень і відчуттів. Поєднання поганої погоди та моєї застуди, здавалося, зводять до мінімуму можливість познайомитися з містом. Попри те, кожного дня було надзвичайно багато вражень, пов’язаних із людьми, місцями, історичними місцями, зруйнованими пам’ятниками, відновленими пам’ятками – зі самою атмосферою міста. Багато різного зринало, наприклад, історія мого прапрадіда.

Наприкінці творчої зустрічі в бібліотеці Бучача, коли слухачі ставлять запитання, чоловік із села неподалік сказав, що він приїхав спеціально, бо дізнався, що буде зустріч зі мною. Він розповів, як у їхньому селі, у церкві, знайшли роботи мого прапрадіда – раптом виник особистий зв’язок. 

Зрештою, всі мотиви, з якими зустрічалася в містечку, раптом проявлялися і ставали очевидними. До прикладу, мотив єврейської спільноти, який був головним – тому що ця подорож пов’язана з Аґноном, який народився в Бучачі – слідом за ним постала вся єврейська спільнота. Будинки, вулички та сліди, які залишилися з довгих століть існування єврейської культури, дуже глибоко мене зачепили і здивували. 

З’явилося відчуття, що це тема, яка була перед очима постійно, все моє життя. Але вона була на стільки великою і так щільно оточувала мене, і насправді всіх нас оточує, що через це не завжди її помічаємо, і я не помічала її раніше так, як помітила тоді, завдяки перебуванню на резиденції в Бучачі. Одразу відчула, що цей досвід у щось виллється. Тільки не знала, що візьмуся за цю тему саме так, як зробила це згодом.

Після резиденції всі зв’язки визрівали в мені. Поверталася знову і знову до теми Голокосту, до різних авторів, які на цю тему писали: до очевидців подій, філософів і авторів художньої літератури. Пізніше, коли прийшла ідея сучасної лінії в «Амадоці», я побачила, як вона може допомогти поєднати тему неокласиків і тему Голокосту. Я зрозуміла, що одним із персонажів роману буде чоловік, який утратив пам’ять, а іншим персонажем буде жінка, яка йому переповідає його власні спогади. Тоді вже не було жодних сумнівів, що спогади будуть пов’язані з історією євреїв Бучача, а їх переповідання дасть можливість поєднати різні шматки української історії.

Проте Аґнон у книжці не фігурує, а місто Бучач не мало називатися спочатку. Чому?

— Так, я свідомо не називала ім’я Аґнона. Він присутній у тексті як своєрідний провідник до історії євреїв Бучача. Я читала його розповіді про життя євреїв, життя у Бучачі. Не знаю, чи так можна сказати: «життя євреїв», бо життя в Бучачі до кінця Другої світової війни було пов’язане насамперед із євреями – це ніби синоніми. Очевидно, що в його текстах багато фантазії, і їх абсолютно не можна сприймати за документи про життя в цьому містечку. Але попри те, атмосфера Аґнонових текстів вагомо вплинула на мене і дала багато поштовхів до написання «Амадоки». Уявлення про вулички, розмови, настрої, тисячі маленьких історійок, які кружляли у стінах будинків і відбувалися між їхніми мешканцями – все це було мною пережите, прожите, всотане і відпущене. Я мала чітке відчуття, що це мій найбільш відповідний спосіб вдячності та присутності Аґнона у цьому романі – складно пояснити, чому саме так.

Від початку я намагалась уникати і не називати містечко. В «Амадоці» оповідається про місто на Західній Україні в типовій ситуації свого часу. За Другої світової війни приблизно ті самі події відбувались на Галичині повсюдно, з невеликими локальними відмінностями, в залежності від етнічного складу населення та ще деяких конкретних особливостей. Оповідається наша історія, яка відбувалася на Західній Україні під час Другої світової. Там немає Аґнона, проте є Пінзель, який порушив мій план з утаємничення міста. У процесі писання виявилося, що я не завжди впливаю на те, що задумую робити. В якийсь момент прийшло розуміння, що Пінзеля не може не бути. 

При одному з описів Пінзеля у книжці застосовується слово «страшний», яке ніде більше не зустрічається у тексті, хоча «Амадока» розповідає численні історії жахливих подій і вчинків. Натомість означення «страшний» з’являється при описі митця за роботою. До того ж про скульптора невідомо майже нічого, крім власне його робіт і періоду життя в Бучачі та на Галичині, що тривало недовго. Чому Пінзеля не може не бути у вашому тексті? 

— Він виник у романі не сам по собі, а у зв’язку зі ще двома постатями того ж часу – Григорієм Сковородою та Баал Шем Товом. Кожна з цих постатей пов’язана з певною частиною тексту. В цьому я теж побачила об’ємний зв’язок. Ці троє людей з XVIII століття жили приблизно в той самий час. Кожен із цих мудреців, назвемо їх так, по-своєму знайшов доступ до мудрості. З одного боку, до власної мудрості, а з іншого, до єдиної мудрості. 

У випадку Баал Шем Това мудрістю була його віра і спосіб, у який він цю віру ніс до своїх людей та його зв’язок із Богом через безпосередню молитву, емоцію і радість Божественності. У випадку Григорія Сковороди – це відстороненість від мирського, світського життя і відрізання усіх зв’язків у цьому світі через нехтування світськими звичаями. 

Про Пінзеля ми справді знаємо найменше. Про нього ми взагалі нічого не знаємо, крім того, що він, вочевидь, був. Ми маємо тільки його мистецтво, яке дійшло до нас у спотвореному вигляді. Тим не менш, мистецтво вражає і промовляє – це найважливіше від чого ми відштовхуємося. Шлях Пінзеля до мудрості пролягав через максимальну експресію в мистецтві. Так, його роботи пов’язані з вірою, релігією та духовним екстазом, але вони є творчістю насамперед. 

Присутність Пінзеля, Сковороди та Баал Шем Това у романі є дуже оптимістичною та обнадійливою, тому що пов’язує і врівноважує страшну історію XX століття. Через них ми бачимо, що є зв’язки, які походять ще з раніших часів. Наприклад, зі Сковороди проростає те, що відбувається згодом – Віктор Петров із неокласиками. Навіть найжахливіші трагедії не означають повного спопеління. Все одно залишається щось, що неможливо знищити. 

Про Віктора Петрова, на противагу до Пінзеля, відомо багато інформації. Зокрема є доступ до його багаторічного листування зі Софією Зеровою. Водночас із тексту книжки стає зрозуміло, що життя письменника загадкове – не зрозуміле, пов’язане з таємницею. Здається, що вся книжка «Амадока» як велика структура написана також і як спроба пояснити одну багатогранну постать. Віктор Петров ніби озеро Амадока, справжнє існування якого складно пояснити. 

— Образ озера Амадока стосується багатьох ключових ідей роману, серед іншого, пов’язаний і з Віктором Петровим. Коли я працювала над романом, то продумувала різні рівні художніх образів, метафор, символів, які закладала у структурі – не знаю, чи можна сказати «намагалася», намагалася, звичайно, також  –  але дуже часто це відбувалося, коли я розуміла, що інакше бути не може. Ніби мені у певний момент приходило розуміння, тож я бачила подібності у різних персонажах із різних частин тексту. Такі собі рими, які постійно зустрічаються, слугували мені ключиками чи знаками, які підтверджували  – ця структура має сенс.

Озеро Амадока – це зрозуміла метафора про забуття і про пам’ять. Метафора про явища з нашого досвіду, з минулого, які мали і мають великий вплив, які існували в тій чи іншій формі, і про які сьогодні ми не можемо з певністю сказати, чим вони були і чи вони були насправді. Через свою невизначеність вони мають багато значень і сенсів. 

Таким озером Амадока ми можемо вважати єврейську культуру на території Центральної Європи. Ми можемо вважати українських інтелігентів, які загинули під час сталінських репресій. Ми можемо вважати спогади наших прадідусів і прабабусь чи дідусів і бабусь, які боялися нам їх переповідати, тож вони так і залишилися нерозказаними. Ми їх відчуваємо десь у собі. Ми звідкись знаємо певні історії, хоча ніколи про них не чули. 

Також символом є постійне занурення під землю. Амадока западається під землю. В романі весь час зустрічаються нори, тунелі, переходи, криївки, викопані в землі сховки, в яких переховувались євреї, катакомби, усипальниці й так далі. З одного боку, як символ несвідомого та глибоких сил нерозказаних спогадів, що все одно діють на нас з-під землі, і як коріння, що не відпускає та не відпустить, і як зв’язок із землею та самим життям. А також, з іншого боку, як символ археології. Віктор Петров був археологом. Один із персонажів мого роману – Богдан – також є археологом (така собі рима). 

До речі, стався ще один збіг. Про озеро Амадоку і про пошуки того, чи було воно насправді, я читала в людей, які займаються цими темами як науковці: геологів і археологів, тих, які за багатьма ознаками на місцевості та пробами ґрунту визначають, чи могло бути колись на цій території озеро. В самого Віктора Петрова я не натрапляла на згадки слова-топоніма «Амадока», але мені трапився відгук читачки вже на мій написаний роман. Вона опублікувала фотографію, де тримає книжку в руках, не «Амадоку», іншу книжку. Наприкінці відгуку читачка пише, що це книжка її дідуся, археолога, який був колегою Віктора Петрова і працював разом із ним у Інституті археології. Інша книжка – це монографія. На фотографії вона розгорнута на сторінці, де її дідусь пише про озеро Амадока. 

Софія Андрухович

Історії, про які я не могла знати усіх деталей, коли складала їх із того, що знаходила, складалися в цілість. Багато часточок пазлу ставало на свої місця, і я розуміла, що ця картина – цілість, яка складається з уламків. Поки уламки лежать десь окремо, ми абсолютно їх між собою не пов’язуємо й не бачимо, що так багато різних явищ відбувається за тими самим законами, і природа людини завжди залишається тією самою та визначає перебіг різних подій, в тому числі, трагічних. 

В романі з любов’ю описаний модний Київ. Раніше це місто не фігурувало у ваших текстах. Також один із наслідків дослідження столиці як місця життя неколасиків?

— Таке сприйняття Києва прийшло разом із дослідженням неокласиків, з одного боку. З іншого, описи Києва уможливила сучасна лінія в тексті. Частина подій роману відбувається в Києві та в околицях, тож упізнавані місця мали з’являтись. 

В «Амадоці» є Київ за текстами неокласиків, дуже київських авторів, письменників, митців. Вони відрізнялися від багатьох колег того часу, що тяжіли до сільської культури. Традиція української літератури здебільшого рустикальна, але неокласики належали до урбаністичної культури. Любили Київ і гарно його описували, оспівували, оповідали та згадували. 

Коли я читала чи їхні чи листи, чи вірші, чи то спогади, саме місця, пов’язані з Києвом, були особливо атмосферними. Упізнавала їх із власних прогулянок, а пізніше вже, після прочитаного, свідомо гуляла «місцями неокласиків». Дивилася на конкретні вулиці: де хто мешкав, де стояв будинок. Зараз немає дому, де жили Зерови, але тією вулицею я ходила і могла собі уявити, який був вигляд довкола. Приходила на вуличку, де один час мешкав Віктор Петров. Бачила будинок, де жив критик Якубський, один із їхніх друзів та колег, в чиєму домі вони збиралися. Його будинок стояв біля Сінного ринку, і він досі зберігся. 

Література доповнювала мої власні досвіди і враження Києва. Я писала «Амадоку», і Київ ставав моїм. Живу тут понад 15 років, хоча в самому місті близько трьох, але тільки останнім часом, завдяки роботі над романом, я прийняла місто в себе. 

Текст: Марта Коник

Фото: Ольга Закревська

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *