Візуальний образ вистави «Цар Едіп», яка йде у Театрі на Подолі — лаконічний і багатошаровий водночас. Сценографія влучно фокусується на темі прозріння у грі світла. Художник-постановник та художник з костюмів вистави Анна Шкрогаль, для якої це — перша вистава у театрі. Kyiv Daily поговорив з Анною про цей досвід, українську сценографію і нову прем’єру у Національній опереті.
Якщо загуглити ваше імя, то інформації вкрай мало, тому що ви тільки напрацьовуєте портфоліо. Розкажіть трохи про себе, у кого вчилися?
— Коли я вступала до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, то напевно, не до кінця усвідомлювала специфіку професії. Вчилася на курсі Андрія Александровича-Дочевського, який раніше був головним художником в театрі ім.І.Франка. Магістратуру закінчила у Сергія Маслобойщикова, який вів мою дипломну роботу.
Тільки в процесі навчання вже прийшла справжня зацікавленість професії, сценографія дає змогу втілити цілі світи. Навчальний процес відрізняється від інших кафедр. Сценографи у художній академії, так би мовити, окрема група.
Чому?
— Буває, що люди приходять на відкриті перегляди, це показ курсових робіт наприкінці семестру, і не всі розуміють, що таке макети до вистав, якісь зменшені в розмірах деталі. Якщо людина не дотична до театру, інколи досить важко зрозуміти специфіку професії театрального художника, але всі з цікавістю розглядають макети та ескізи, багато питають, це буває досить весело і ми завжди залюбки пояснюємо.
Які стилі чи епоха вам більш імпонують?
— У кожній епосі можна знайти щось унікальне. Всюди є якась своя родзинка, за яку можна зачепитися потягнути і віднайти щось звідти цікаве. Якщо говорити про український театр, то це, звісно Лесь Курбас, українське Відродження: хотілось би зазирнути в той період – як тоді відбувалися репетиції.
А що відбувається зараз в українській сценографії?
— На мою думку, певний застій спостерігається. В цілому, у театрі.
Чому?
— Можливо, це пов’язано з війною, що всі повиїжджали. Мало цікавих проектів. Хочу подивитися нову виставу Давида Петросяна «Візит», бо судячи з фото, виглядає просто чудово. Художниця Даніїла Колот дуже талановита.
Чи бачите ви конкуренцію між сценографами, художниками зараз?
— Ні. Гадаю, що між режисерами набагато більше конкуренції ніж між сценографами. Навіть коли ми навчалися, ми відчували себе більш як сім’я. Якоїсь конкуренції ніколи не було.
У шоу-бізнесі трапляються ситуації так би мовити, «запозичення ідей» у кліпах, наприклад. А чи у нас Ви помічаєте, коли один художник підгледів цікаву ідею у колеги і використав у своєму проекті н театральному просторі?
— Серед моїх близьких сценографів, такого не помічала. Часто це може бути ненавмисне або підсвідоме запозичення: людина може надихатися чимось і навіть того не усвідомлювати. Ми все навкруги в себе вбираємо.
Поговоримо про виставу «Цар Едіп». Як створювали образ вистави?
— Це була моя дипломна робота, яку я створювала ще пару років тому. Давид Петросян прийшов тоді на захист, в мене були вже готові ескізи та макет до вистави, він побачив і сказав: «Ого, круто!». Через півроку зателефонував з пропозицією поставити в театрі. Звісно, я дуже зраділа тому дзвінку, бо це було можливістю втілити мрію в реальність.
«Цар Едіп» — складний, багатошаровий твір з величезною історією, постановок в театрах в тому числі. Саме тому я й обрала його для дипломної роботи. Це був виклик — чи зможу осилити таку драматургію.
Для мене це історія про людину, яка постійно знаходиться в процесі пошуків, Едіп прагне побачити, побачити у широкому сенсі цього слова.
У творі є вираз: «Хоч зрячий, а своїх нещасть не бачиш ти» — саме ці слова стали провідною у створенні сценографії, я хотіла побудувати ії саме на баченні, шляхом до прозріння.
Тому й було обрано мовою сценографії гру зі світлом. Сценографічний простір у виставі — це світ пошуків самого Едіпа, а саме світло повноцінний герой історії. Коли спалахує якийсь прилад, Едіп починає щось для себе розуміти, поступово викриваючи правду: вибухи наштовхують його і таким чином герой йде до того, щоб осягнути, побачити. І вже в момент самоосліплення, герой вже достеменно усвідомлює ким він є.
Всі костюми — це частина середовища, вони невід’ємно пов’язані з процесом пошуку. У костюмах присутні елементи віддзеркалення, які через гру зі світлом взаємодіють з героями та власне з Едіпом.
А як цей образ співвідноситься з нашою сьогоднішню реальністю —прозріння народу?
— Шлях Едіпа — це шлях прийняття відповідальності за свої вчинки через самоосліплення і разом з тим прозріння. У нас як влада, так і багато людей не вміють нести відповідальність. Едіп проходить через усвідомлення себе і як людини, так і як царя, бути відповідальним не лише за своє особисте життя, а й за життя свого народу, — це тяжка ноша.
Але це його ноша, від якої він не може відмовитись або втекти, у фіналі Едіп приймає рішення — нести відповідальність.
Якщо співвідносити, то ми маємо мати сміливість бути відповідальними за свої вчинки, за це те що ми робили або не робили упродовж всіх років незалежності, переосмислити поведінку щодо внутрішньої і зовнішньої політики, щодо того, що кожен з нас несе свою ношу відповідальності за нашу спільну країну, і ніхто не може бути осторонь.
Це була перша для Вас вистава у театрі. Як працювалося з акторами?
— З акторами у нас склалося просто чудові відносини, як і з режисером. Ми дуже добре один одного розуміли. Думаю, ми одразу зійшлися на якомусь спільному розумінні естетики вистави. Давид ще на захисті побачив в ескізах та макеті хід моїх думок, гадаю, у нас досить схоже бачення світу. Він дуже освічена людина, цікавий співрозмовник. Багато ідей Давид привніс у виставу: наприклад, вибухи світлових приладів, проекції тощо.
Якщо сценограф придумує світ, то режисер разом з акторами вдихає в нього життя. Це дуже цікаво спостерігати, як картинки, які ти малюєш, потім оживають у реальності.
Іноді було складно через відключення світла, але цю проблеми якомога швидше вирішили у театрі.
Розкажіть, над чим зараз працюєте у Театрі оперети?
— Вистава «Тигролови», яку ставить Сергій Павлюк, художник-постановник Олександр Білозуб, я — художник по костюмам. Цікавий для мене досвід, бо це інша специфіка. Тут треба орієнтуватись на сценографію іншого художника і вписати в це середовище персонажів.
Не всі українські театри мають потужні технічні можливості для втілення складних ідей сценографічного простору, як, наприклад Театр на Подолі. А що вас дратує у сучасній сценографії?
— Є технічні нюанси — коли неможливо втілити ідею на 100%. Це не дратує, а скоріш засмучує. А з іншої сторони, це певний виклик, і потреба вигадати, як втілити все так, щоб не постраждав задум.
У контексті останніх трендів технологій — штучний інтелект, який теж вже починають використовувати у театральних формах На вашу думку, чи не уніфікує це людське світосприйняття?
— Я не проти нових технологій, бо штучний інтелект — це теж інструмент для втілення задуму. Та я певна, що ШІ не зможе створити свій власний унікальний світ, або вигадати концептуальну афішу без митця, який вже закладає певні сенси, власні переживання, емоції.
Це може бути просто гарна картинка, але вона пуста, не має розвитку у просторі і часі, що вкрай важливо для театру. Митець, команда, якби це пафосно не звучало, вкладають душу, емоційно переживають та проживають все у собі, і саме тому їхня робота й чіпляє серця глядачів, викликає емпатію.
Текст: Ірина Голіздра
