Боротьба з епідемією уряду Скоропадського.

29 квітня є важливою датою в історії українського державотворення, адже саме в цей день 1918 року було проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Але наше сьогодення з буремними роками Громадянської війни пов’язує не лише ця річниця — саме на час правління Гетьманату припала пандемія грипу під назвою «іспанка» та інших інфекційних захворювань, які разом з війною полонили Європу, а згодом і весь світ. Сьогодні ми так само захоплені коронавірусом і часто звертаємось по відповіді до часу розповсюдження «іспанки», порівнюючи ці два лиха.

Чому є таке непереборне бажання повернутися на століття назад і згадати ці трагічні переживання? Щоб переконатися у щасливому завершенні. Свого часу Україна так само не лишилась осторонь жахливих епідемій, які супроводжували Першу світову війну. Тоді Європа помирала як на військовому фронті, так і в тилу, адже тотальна антисанітарія, голод, ослаблений імунітет солдат і безконтрольний рух людей розносили хвороби по всьому світу. Станом на 1918 рік, коли спалахнула «іспанка», в Україні, як і в Європі загалом, населення страждало ще й від тифу, холери і віспи. Ситуація була схожа на апокаліпсис, особливо для України, де йшла громадянська війна і відбувалась постійна зміна влади. Пандемія нового грипу та навала інфекційних хвороб припала на час правління Павла Скоропадського.

Перед урядом Гетьманату постала надважка ситуація: неефективна санітарна система, населення, хворе на холеру, тиф та віспу, присутність окупаційної влади Австро-Угорщини та Німеччини і новоспечена «іспанка». І крім цього необхідно було затвердити владу та ефективне правління. Неможливий для здійснення челендж. Нова влада мала діяти невідкладно і паралельно з формуванням Міністерства здоров’я, проводила невідкладні заходи боротьби з пандемією. Важливо також зазначити, що паралельно з Гетьманатом на території Української Держави діяли санітарні структури окупаційної влади. Життя в умовах війни та нестабільної політичної ситуації сформувала нігілістичне ставлення до нововведень, що лише погіршувало ситуацію. 

Першочерговим завданням було формування правового поля для ефективних протиепідемічних заходів, яке буде узгоджене між місцевими та окупаційними органами влади. При новоствореному Міністерстві були організовані спеціальні комісії та департаменти для вирішення окремих питань. Особлива увага приділялась профілактичним засобам боротьби — видання спеціалізованої літератури та проведення лекцій, створення тематичних музеїв та пересувних виставок медичного спрямування. Були створені спеціальні інфекційні лікарні-бараки, для яких часто використовували обладнання з розформованих військових шпиталів, карети швидкої допомоги та «епідемічні загони» — пересувні лікарні з 10-15 ліжками, які могли швидко дістатись до віддалених районів і ліквідувати потенційні епіцентри нових спалахів. 

Для боротьби з віспою було обов’язковим проведення масових щеплень, проте населення відмовлялось від них через необізнаність. З цієї причини почали видаватись брошури та друкуватись статті про розповсюджені на той час інфекційні хвороби та методи їхнього лікування, що зрештою дало свій результат. Задля подолання холери кожна губернія розробила свої плани заходів, які були ухвалені на різних державних рівнях. До загальногубернських завдань належали створення у повітах медико-санітарних рад, забезпечення земських лікарів коштами і транспортом, підняття плати медичним працівникам, проведення щеплень, організація інфекційних бараків.  

Щодня в санітарний департамент МОЗ необхідно було надсилати телеграми про поширення холери та кількість хворих, після обробки яких інформація видавалась населенню у вигляді щоденних брошур. Для ефективного поширення інформації група одеських лікарів заснувала спеціалізоване видавництво «Гігієна». В містах активно впроваджувались заходи для контролю якості води, вивозом сміття та дезінфекції базарних площ і вулиць. У Харкові навіть видавали безкоштовні квитки у лазні. 

З поширенням «іспанки» місцеві органи влади впроваджували ті ж методи боротьби та профілактики, що і з інфекціями, проте додатково ще й були закриті навчальні заклади та організовані цілодобові чергування лікарів. Проте головною проблемою була нестача медикаментів, основна частина яких дісталась з розформованих військових шпиталів, а нові надходження були припинені. Тому велика увага приділялась профілактичним і просвітницьким заходам, які інформували населення про шляхи зараження, симптоми та методи запобігання. 

Додаткових складнощів створювала загальна міграція та реевакуація біженців після завершення Першої світової війни, що створило неконтрольований рух людей по території Української Держави та спалахи заражень на кордоні та вузлових транспортних центрах. Більшість з них була вимушена жити в окопах і лісах, адже їхні будинки були зруйновані, що лише підвищувало антисанітарію і голод. Для контролю над цим процесом були створені спеціальні пропускні пункти на кордонах, де прибулі проходили медогляд та санітарну обробку. Для цього були облаштовані спеціальні лазні та дезінфікуючі камери для одягу. Хоча навіть такі заходи не могли дати повний контроль, адже певна частина біженців хотіла якомога швидше повернутись домів і тому оминала КПП. 

Загалом, на всі заходи, спрямовані на подолання «іспанки», тифу, холери і віспи до кінця 1918 з державної казки було виділено більше 9 млн. карбованців, що складало левову частку загального держбюджету. Швидка реакція та ефективні профілактичні методи разом і з щепленням допомогли значно скоротити захворюваність на тиф і віспу Смертність від холери на час її розповсюдження складала близько 40% від загальної кількості хворих. Реакцією на таке становище було різке підвищення виготовлення протихолерної вакцини, кількість якої зросла до 2 тис. щодня. А кількість «епідемічних загонів» складала, залежно від губернії, від 10 до 30 одиниць. На прикордонних пропускних пунктах діяли спеціальні табори, які вміщували до 2 тис. біженців. «Іспанка» розповсюджувалась дуже швидко і з моменту першого випадку у липні станом на жовтень лікарні різних губерній стверджували, що захворюваність складає в середньому 50% населення, а смертність серед заражених місцями доходила до 10%. У Києві з 700 тис. населення перехворіли 500 тис. жителів, що вказує на особливо активне поширення хвороби у великих містах.

Сказати, що ситуація була складна — не сказати нічого. Вся Європа страждала через війну і хвороби, які потім заполонили й інші континенти. Великою проблемою була післявоєнна антисанітарія та непроінформованість широких верств населення про причини і наслідки ситуації, яка склалася. Задля подолання катастрофи були мобілізовані усі доступні ресурси, а влада намагалась діяти невідкладно. Але, подолати нашестя цих хвороб Гетьманату повністю не вдалося через ряд об’єктивних причин, до яких належали: завершення війни і пов’язані з цим фінансові труднощі, голод і біженці, нестабільна політична ситуація, присутність окупаційних військ. Як і війна, пандемія «іспанки» зайняла свою нішу в історії та мистецтві, нагадуючи про те, що людству завжди потрібно бути готовим до нових випробувань, але не втрачати надії і діяти безвідкладно. 

Текст: Анастасія Уразбаєва

Фото: Іван Владіміров «Випадок біля холерного барака».

Джерела:

• «Історична правда» 
• Жванко Л.М. Внутрішня політика Української держави у галузі охорони здоров’я та соціального захисту населення (квітень-грудень 1918 рр.): Дис… канд. іст. наук. – Полтава, 2002. – 305 с.