12 березня в Vere Music Hub пройде камерний концерт з творами Моцарта та Шуберта, гратиме Антоній Кедровський (скрипка) та Паола Прокопенко (фортепіано). Диригент і скрипаль розповів КД  що і кого він слухає, яка музика цікава йому (як виконавцю  та диригенту) та як звучатиме в Києві Моцарт і Шуберт.

Що сформувало та формує вас як музиканта?

— Першою чергою, зустрічі з людьми. З тими, хто відкрили мені музику в тому значенні, в якому я її розумію і намагаюся впроваджувати у своїй творчості. Моя людська та музикантська сутності – абсолютно сполучені. Тому, коли мене запитують «Що сформувало мене як музиканта?», я відповідаю: «Теж саме, що формувало мене як людину». Себто це — дві абсолютно нероздільні складові.

Що необхідно знати, щоб зрозуміти музичну постать – Антонія Кедровського?

— Не можу бути тут об’єктивним. Я знаю себе не так, як ті, хто знають мене. Якщо казати про музику та виконавство, значно легше зрозуміти мої задуми та інтрепретацію, знаючи орієнтири та авторитети, на які я спираюсь. Напевно, слухати ті ж записи, мати схоже відношення до музики. 

Що ви слухаєте?

— В навушниках — нічого. Я ніколи не слухаю музику, займаючись побутовими речами, мені ії дуже складно сприймати. А слухаю митців романтичного покоління. Це для мене — якісь корифеї, якась вершина, якої я мрію досягти, яка (на сьогоднішній день) суперечлива в сприйнятті сучасними виконавцями, музикантами. Це якийсь наш камінь спотикання. Але це те, куди я прагну. Просто для мене це – певна істинна правда. Тому тут – саме такі виконавці.

А які саме романтики? Німецькі?

— Передусім, німецькі. Власне як і німецька музика, яка для мене має найглибший зміст, який можна розкривати безкінечно. З романтиків-диригентів це, звичайно, Фуртвенглер,Челібідаке, вся плеяда –  Отто Клемперер, Бруно Вальтер, навіть Артуро Тосканіні (хоча це інша школа), а також багато тих диригентів, що знаходяться «в тіні» цих корифеїв. Звичайно, це скрипалі: в першу чергу – Фріц Крейслер, Йожеф Сігеті, Жак Тібо і вибірково –ті , що ближче до нас. Із піаністів, мабуть, найулюбленіші Софроницький, Корто(це просто любов), Шнабель, Ґізекінґ, Конрад Гансен – маловідомий(його запис другої частини четвертого концерту Бетховена – це просто для мене було якесь відкриття (зараз у мене мурахи по шкірі йдуть): драматизм, величина недосяжна. Буквально днями відкрив для себе запис його з «Амадеус-квартетом» квінтета Дворжака. Геніально! Тобто багато людей є десь в тіні. І звісно, В’ячеслав Новіков – наш, київський піаніст (він зараз у Фінлядії живе). Взагалі, всіх людей, які мене сформували і продовжують формувати, я називаю своїми педагогами. Це і живі люди, яких я зустрів і яким безмежно вдячний, так і не менш живі виконавці, яких ми можемо почути хочаб в записі. Це – люди, що мене сформували і формують як музиканта і як людину.

Як війна впливає тут і зараз на українську музику, українських музикантів?

—  Дуже багато розрізів і значень цього питання. Перш за все ми почали значно активніше, зі значним сплеском відкривати та грати нашу, українську музику, і це дуже природньо та правильно. Але, в той самий час, ми зараз дуже обмежені можливостями. Дуже багато людей поїхало. Багато хто зараз працює одночасно у трьох, чотирьох колективах. Це надто складно. 

Для мене за цей рік змінилася якість драматичних творів. Наприклад, диригуючи «Коріолана» Бетховена і «Манфреда» Шумана, зрозумів, що зараз це — моя музика. Розумів, що те, що коїться навкруги, насичує все драматизмом. 

А музика взагалі здатна допомагати розуміти те, що відбувається, змінити життя?

— Для мене музика – це і є життя, а все інше – існування. Тобто життя навкруги музики – це вимушеність, неначе те саме, що треба ходити до магазину, треба готувати їжу, треба спати, відпочивати, радіти і так далі, але все це доходить до основної точки, коли починаєш займатися, коли починаєш слухати, коли починаєш чути, що тобі ця музика (не вся, а висока) пропонує, відкриває, куди вона тебе підносить. 

Чи необхідно розмовляти про музику? Чи можливо це?

— Дуже часто, граючи якийсь твір, питаю себе: «Чи розумію я, про що ця музика?» Апріорно для мене це розуміння є дуже важливим, адже додає внутрішню впевненність в правдивості виконання. Але, в той самий час, я розумію, що якщо я скажу собі: «Так, я розумію», мене спитають: «А про що вона?», і я почну відповідати словами, то це вже буде не розуміння того самого, справжнього і найважливішого сенсу, а якийсь переклад, дуже асимільований до нашої мови. Музика для мене, першочергово, і є мовою, просто іншого рівня та іншої якості, яка говорить сама за себе — коли вона говорить. Саме тому для мене настільки цінні романтики минулого сторіччя. Особливо оркестрові диригенти – це найскладніше. Тобто на скрипці, на роялі можна розмовляти звуками, а промовляти оркестром – майже недосяжно, адже у диригента немає прямого фізичного зв’язку зі звуком. Але це можливо, і дійсно існує. А якщо воно існує, значить, до нього треба прагнути. Проте, це не виключає того факту, що про музику, якісь її проблеми виконавські, інтерпретаційні потрібно розмовляти, особливо з людьми, які дійсно тямлять більше, ніж тільки про технічне виконавство. Розуміють, як це грати, про що грати, яка вона є, який в неї характер. Інколи дуже складно користуватись простими словами. Але ключове – «простими». Правда музики, як мені здається, в простоті, в тому, щоб якимись простими словами сказати: «Давайте зіграємо, по-дитячому, про любов, про матір» Щось дуже-дуже просте, але в той же час живе. І воно працює.

По-дитячому – це природньо?

— Навіть примітивно – тобто воно сприймається як якась дурість, дурниця, але воно живе, і воно справжнє.

Чи сперечаються всередині вас диригент і скрипаль?

— Ні, не сперечаються,  скоріше, доповнюють і десь вчать одне одного. Більшою мірою допомагають одне одному. Не в тому значенні, що я, як скрипаль, розумію як грати на цьому інструменті, а в тому, що коли я диригую, то дуже часто собі уявляю, як би я це грав, тому що, як я вже казав, промовляти музику на скрипці і на роялі – це значно легше, ніж промовляти диригуючи. Тому я собі уявляю це звучання і ніби фізичний дотик до звуку. В той самий час, коли я граю на скрипці, часто уявляю, що я сам собою диригую, тобто намагаюся сам себе надихати. 

Коли-небудь ви як диригент були на межі: «Зараз я буду щось вимагати від оркестру», і це була помилка?

— Мабуть, так. Але помилка була не в тому, що я щось вимагав, а в тому, що на якусь мить я був на межі вимагання заради вимагання, а не заради музики. Честно кажучи, я радий, що встигаю помічати за собою такі моменти. Таким чином я маю можливість робити правильний вибір. Взагалі, мені здається, що вимагати чогось треба в першу чергу від себе самого. Для мене диригент – це частина оркестру, а не якась окрема постать. Я ніколи не кажу на репетиціях: «Я хотів би, щоб це звучало…», завжди використовую форму «Ми». І в цьому немає ніякою психологічної хитрощі – я дійсно відчуваю себе частиною цього організму. Звісно, кожна частина має свої функції і диригент не виключення. Але найголовніше пам’ятати про ієрархію: передусім є музика – те, чим ми займаємося, а потім – засоби, якими ми досягаємо її. Я вважаю, що диригентська так звана влада, – це тільки засіб. 

В реальності, звичайно, все значно складніше, кожного разу кожна ситуація – дуже індивідуальна, дуже конкретна. Тобто щоразу ти повинен бути напоготові. Адже ми постійно знаходимося в реакції, це теж треба контролювати. Кожна реакція може перетворитись на рефлексію і перебір повсякчас. А правда завжи складна і дуже тонка. Принаймні в музиці. Тобто критерієм є сама музика: ти чуєш, якщо воно десь збігається. Дуже гарно сказав про диригування Челібідаке: «Ми, як скульптори, повинні спочатку все розчистити». От тут – прибрати зайве це, це і це і тільки потім (в кращому випадку) залишиться саме те, що й повинно бути, в гіршому випадку треба ще й додати, запропонувати. Але повсякчас, якщо є життя, якщо є якийсь музичний зміст, то навіть прибрати зайве і надихати, що дуже складно (але це першочергове завдання диригента) – цього вже доволі достатньо.

Музика пов’язана з ідеологією?

— Скоріше, вона може використовуватися в ідеології (як ми це часто бачимо). Звісно, є якась музика, що має в собі ідеологію. Мені здається, що музика – це, все ж таки, в якомусь сенсі значно більш особисте, і в той же час надособисте, навіть надсуспільне. Наприклад, якщо взяти Фуртвенглера, то можна відчути в його творчості такий термін, як «світова скорбота»(Weltschmerz). У нього це доведено до якогось такого апофеозу, що незрозуміло, чи може воно належати до якоїсь ідеології. Для мене ідеологія – це значно щось вужче, щось від світу цього, а справжня музика каже про щось, що є над усім цим мирським. 

Що для вас означає актуальна музика і чи може вона бути справжньою?

—  Знову ж таки, є різне розуміння актуальності. Для мене, в першу чергу, актуальна музика – це та музика, яка мене кудись підіймає, тобто щось відкриває, показує якийсь світ, що дуже відрізняється від нашого, буденного. Це власне те, заради чого я музикою і займаюсь. Всі інші значення актуальності – вони дійсно мають право і повинні бути. Але для мене вони є менш важливими. Тобто це передусім щось особисте. Це просто саме життя, саме справжне буття. 

Певною мірою я людина з обмеженими можливостями та підвищеними потребами: тому розумію, що якщо я буду займатися всім, починаючи від всієї музики, закінчуючи менеджментом та рекламою, можливо, я досягну якогось зовнішнього успіху. Але для того щоб досягнути тієї якості, яку я шукаю, я розумію, що цим всім займатись я не можу собі дозволити. Тому – все дуже-дуже обмежено.

Вам як скрипалю і як диригенту цікава різна музика?

— Ні. Абсолютно та сама. Як скрипаль я не цікавлюсь музикою із зовнішніми ефектами (якоюсь акробатикою, технічним удосконаленням). Так само і в диригуванні: я неохоче витрачаю час і сили на складні твори з надскладним ритмом і  фактурою, що технічно найважче для диригування, якщо такі твори не мають глибокого змісту. Для мене диригувати «Симфонію» Шуберта  – це значно більша подія. Тобто – передусім зміст як у грі на скрипці, так і в диригуванні.

 А вам доводилося в ролі скрипаля сперечатися з іншим диригентом?

— Не такий великий мій досвід стосунків з диригентами, і як соліста і як оркестранта. Ні, не доводилось. Інколи я був не згоден з якимись ідеями, зауваженнями тих диригентів, з якими працював. Це, мені здається, дуже важливо: я розумію, що у кожного в оркестрі є своя функція. Якщо я оркестрант, якщо навіть я концертмейстер групи, то моя функція – по-перше, відповідати за групу, по-друге, відповідати за ансамбль між концертмейстерами і, звісно, зчитувати, реагувати, передавати інформацію від диригента, якщо він передає її (бо різні випадки бувають).

Так, щоби сперечатися – я ніколи собі такого не дозволяв, хоча внутрішньо міг бути не згодним з диригентом. Я думаю, всі музиканти в якомусь відсотковому співвідношенні дуже часто не згодні з диригентом, ба більше, вони це якось показують. Але, як диригенту, для мене велика радість і досягнення, якщо мені вдається щось запропонувати музикантам настільки переконливо і переконливе, що вони забувають, що були не згодні, і грають з натхненням. Для мене це найбільша похвала.

Розкажіть про програму, яку будете грати в Vere Music Hub в неділю?

—  Це буде мі-бемоль мажорна соната Моцарта і «Grand Duо» Шуберта,  ля мажорна соната. Це наш дебют, перший наш концерт разом із моєю дружиною. Я давно не грав сольно, у мене була велика перерва. Взагалі, деякий час я не грав на скрипці. Вибирали цю програму ми якось просто. Особливо Моцарта: просто відкрили – ця, беремо. 

Яким буде ваш концерт?

— Хотілося б щоб і Шуберт і Моцарт були.. Яким буде концерт, не знаю. Але хочу, щоб, насамперед, це все було живим виконанням, живою музикою, яка про щось говорить. Зіграти Шуберта – моя давня мрія. Тут, можливо, впливає ще й те, що якщо є небагато записів Моцарта, які якось вражають, то виконання Крейслером та Сігеті «Grand Duо» Шуберта дивовижні. Почувши ці виконання, хотілося наблизитися, торкнутися і стати частиною цієї музики. Так що, сподіваюсь, що це буде жива музика в усіх значеннях цього слова.

Спілкувалася Віка Федоріна