Рецензія Варела Лозового на двотомник «Архітектура незалежного Києва» Бориса Єрофалова-Пилипчака.
Щиро ґратулюю шляхетне фахове товариство! Ще дві грубезні, цупкі цеглини закладені у підмурок вітчизняного архітектурознавства. Моцні, посинілі у палітурках, як вспілі баклажани серед банальної зелепухи гудиння, як то і належить справжнім засадничим трудам чи релігійним канонам. Однозначно попи з дяками зодчого мистецтва можуть класти їх, немов «Біблію» чи «Куран», на жертовний вівтар України та виспівувати їх тексти, наче літургійні псалми та акафісти. Або сури чи сутри. Карочі, хвала та осанна цій знаменній події!
Але… цілий парад «але»! «Архітектура незалежного Києва» — праця підсумкова, бо їй передували хронологічно ще два епохальні видання — «Архитектура имперского Киева» 2000-го року та «Архитектура советского Киева» року 2010-го. Тобто, що не десять літ – то на хрестини обід! Ще й до того треба додати окремими іменинами енциклопедичний за формою, квітнучий різнобарв’ям «Архітектурний атлас Києва» та наробивший галасу «Римський Київ», та виділити їх окремо, винісши за дужки.
І об’єм книжок серії зростав у карколомній прогресії. Вони пухли просто на очах, обумовленні співвідношенням кількості інформації та віддаленністю у часі. Якщо «Імперський Київ» мав лише 192 сторінки, то «Совітський» — вже всі 640. А «Незалежний» взагалі розперізався на два томи з загальною кількістю у 1670 сторінок! Колір їх палітурок також мінявся критично, відповідно духу доби. «Імперський» – кольору болота немощених вулиць. «Совітський» — кров на клінкерній цеглі. І нарешті «Незалежний» — синій, наче небо над квітучим полем ріпака.
Та й структура й стиль зібрання помітно трансформувався у поетапному ускладненні. «Імперський» – два корпуси хронологічно послідовних розділів-персоналій. Перша частина – персоналії російських самодержців та самодержиць. Друга, за хронологією паралельна першій – персоналії власне зодчих. І доста. Вдало, ясно і просто.
«Совітський» вже значно складніш нагромаджений. Тут і «формула міста» зі змінами стильових напрямків та класичними персоналіями на кшталт Татліна, Весніних та Фоміна, і інтерв’ю та спогади з ще живими класиками жанру та педагогами, епохальні проекти, знову персоналії видатних «каменярів СРСР», вже легендарних Альошина, Каракіса, Добровольського, Мілецького тощо, і окремий звід біографічних довідок про «20 архітекторів плюс Хаустов» та ще і ще. Так ніби перший том тетралогії – суворий класицистичний плац з статуями самодержців та пантеоном героїв. А другий том вже розростається площею, де окрім пантеонів та монументів, є ще й музей, і бібліотека з каталогом, і пінакотека з синематографом, і павільйон з панорамою та зали для презентацій з усією супровідною інфраструктурою.
Ну, а третій-четвертий том, охопивший тридцять останніх років – то вже східний майдан. Де, окрім всього що було у попередніх, є ще й критий базар, і гладіаторський цирк, і стадіон для змагання колісниць, і підземне водосховище з колонадами, і… багатоярусний паркінг з гелікоптерними летовищами. Справді, було таке первісне враження, що потрапив у лабіринт Кноського палацу ще за життя Мінотавра. Але ніт! Бо при пильнішому дослідженні перед очима постала каскадом біфуркацій ясна, структурна ялинка з шашличних шампурів, де на кожний відгалужений шампурик послідовно нахромлено геометрично нарізаними кусниками все що до шмиги і гурманам, і веганам одночасно. Де не відкриєш, там і завис та завтикав до смерку.
Та щоби рецензувати цей ще не залежаний двотомник, спробувавши осягнути майже неосяжне, доведеться таки вдатися до вівісекції та аналізувати вміст томів послідовно окремими шматками.
«Переднє слово» в ньому поштиво надано голові НСАУ В. Гусакову, з констатацією епохальної зміни радянського підрядника девелопером-забудовником і всіх від того наслідків, та інтригуючим запрошенням зануритись в зміст видання, де розкриті «деякі секрети та утаємничені сторони» зодчого фаху. За цим суне власне передмова автора, де він у своєму фірмовому дотепно-метафоричному стилі коротенько пояснює що-як-чому-і-навіщо, не втомлюючись дякувати підлеглому взводові редакійних співавторів та авторитетним вчителям, що ще більш спонукує вдатися до розчлененки. Та ще й роздивляти тільки ті кавалки, які собі цікаві.
Отже, том І, розділ І. ДОБА ПОСТ-ПОСТ, яка подається, за визначенням автора, «ідеографічно», тобто на рівні духу, ідей та концепцій, її «пролегоменами і проблемами». І тут треба зазначити, що сама «Архітектура незалежного Києва» і являє собою еталонний зразок цього самого пост-компост-модернізму, коли під одну палітурку, як в шабатуру провізора, накладені, скомпільовані у єдине ціле всі мислимі евентуальні письмові жанри – від академічних оглядів, наукових статтей та фахових анотацій до нарисів, есеїв, інтерв’ю, п’єс та навіть анекдотів з віршами. Ну і звичайно ж – живі, високохудожні світлини, малюночки, схеми, діаграми, кольорові розвороти-складні, фото макетів і, найкоштовніше для фахівців, власне проекти у планшетній подачі. Достоту, цікавою книжка без картинок не буває. Це всі діти знають – і малі, і дорослі.
В певному сенсі це розлогий дайджест свіжих новин у царині архітектури протягом останньої чверті століття «від розпаду СРСР до окупації Криму» та шоколадного відродження з зеленими віниками. Але не дерта, плагіатна компіляція, насмикана з купи чужих видань, а свій власний, ріднесенький часопис А.С.С, що свого часу перехрестився на А+С, позбувшись зайвого вуглецю та аскорбінки, який протягом всієї доби був постійно на пульсі подій, цупко тримаючи тесане з мармуру зап’ястя музи зодчого мистецтва.
Тільки тепер вже матеріали, розпорошені в числах часопису, котрих побачило світ десь біля сотні, були систематизовані під певну рубрику, тему та ідею. І накопичений компендіум набув форму структурного огранення кристалу, що увібрав в себе всі вершки та вижимки багаторічної редакційної праці. Така собі сім’яна витяжка цілої книжкової полиці, щільно упакованої журнальними корінчиками, сяюча різнобарв’ям веселки. Вийшов, в певному сенсі, концентрований звіт, звід-синопсис діяльності провідного архітектурного часопису України по відношенню до її столиці.
1.1 «Головний архітектор». Опісля передня перейшла з ґанку в сіни, де розгорнулись плеядою на зоряному небі головні архітектори в «истории одного города» – Ю.Пісковський, С.Бабушкін, В.Присяжнюк, С.Целовальник– з короткими біографічними довідками та толерантно партикулярними інтерв’ю «по ділу» і офіційною поздравухою в бік НСАУ нині діючого О.Свистунова.
Потім за боляче риторичними питаннями в сенсі «Чи потрібен місту головний архітектор?» слідує дотепно-сатирична відповідь автора у режимі «Если бы директором был я», де він максималістично пропонує серед інших 36-ти директив «чиновников-мздимцев определять в дворники», «в пределах города Ярослава строить не выше второго креста Св.Софии», запровадити будівельну поліцію и «открыть-таки публичный дом на Андреевском спуске». Звісно, що змучена душа патріота рідного міста може відгукнутись на ці пропозиції виключно абсолютною згодою. Про мене, з такою програмою критичних заходів головреду «А+С» вже давно пора опосісти фотель головархітектора столиці, щоби нарешті врятувати її від остаточної анігіляції та звиродніння.
1.2 «Пострадянське місто». Тут впадають в око сентенції культового метра сучасної архітектурної теорії та містобудіної практики В’ячесла Глазичева. Також тут таки викладені всі перипетії бюрократичного узгодження ділянки під забудову – анатомія з жахаючою схемою поневіряння нещасного йона водню в страхітливих нутрощах чиновного Левіафана. Километрові кишки корумпованих «шняг»… Нудно, огидно і страшно!
Та на розраду лунає соло, присвячене «портрету современного горожанина», про соціально-етнічні трансформації міського населення протягом повоєнного періоду, ядучо саркастичне, де автор ховається під псевдо Соломон Кац. Так-так, не може не зневажати «карєнной кієвлянінъ» усієї цієї суржачної жлобні та рагульні, що заполонила його коханий, дівочо цнотливий Київ, осередок і форпост рафінованої міської культури!
Дістається тваринно вмотивованим «чертям и кугутам» і від відомого маршакознавця Мирона Петровського, але м’яко, інтелігентно та іронічно. «Как может милиционер, этот крестьянин со свистком, быть защитником горожанина?» Та наш селюк, «відірваний від плуга по партєйной лінії» все може! Навіть вибитись по головах у перші президенти незалежної України, спочатку пропхавшись хитрим рилом у кнури районого масштабу. Або «Суржик – это как смесь мыла с мороженным: ни съесть, ни умыться». Авжеж, але ж на соковитому гною суржа викохався цілий пласт «пост-Подерев’янської» сатиричної літератури та блоґерства, справжня регітна втіха для вуха. І Іван Семесюк, якого автор з задоволенням цитує, належить саме до цієї категорії сміхунів.
Ще по ходу про мову видання. Окрім латини заяложеної до мозолів словосполуки «genius lоci» воно, звичайно, українсько-російський білінгв, fifty-fifty. І нашим, і ненашим. Urbi et orbi. «Петрик зранку брав до школи, окрім сухпаю, дві цукерки. Одну – собі, другу – не собі».
Зрозуміло, що українізація фахових інженерно-технічних галузей, на відміну від освіти, культури чи медіа, відбувається значно більш повільно та інертно за визначенням. Тому українська мова двотомника, окрім деяких статтей, здебільш фасадна, майже як у супермаркеті, але якісна та доречна. І цілком може бути взірцем у надії на цілковитий перехід вітчизняного архітектурознавства «з собачої на солов’їну».
Особливо показові тут передмова та післямова, які демонструють, що автор, як уся просунута патріотична шляхта, володіє українською не менш неупередженно та різнобарвно, ніж російською. Мені ж звісно, як перодряпові красного письменства, не можуть не імпонувати його лексичні козацькі вольності щодо висловлення слушної думки. Бо кандовий сірий полішинель офіційного архітектурного тексту, ше й недолуго нашкрябаний мертвотною «мовою ворога», вже давно та безнадійно заколивав до нудоти. Бо супровідні анотації деяких авторів проектів читати просто не вистачало сил. Най їх студіозуси читають!
До речі, про мене, саме для студентів «Архітектура незалежного Києва» – чиста, бездонна криниця для спраглих. Бо ще за років навчання пам’ятаю, що вільне пурахання архітектурної думки при проектуванні виникає лишень тоді, коли до мерехтіння в очах надившся взірців сучасної архітектури по всіляких там «Л’аршітектюр д’южорд’ї». А їх тут, у книжках, по вінця, з верхом та ще трошки! Усіх історичних стилів та модерних напрямків. Просто скарб! Тому, абсолютно певен, архітектурний студентик мусить до дюр мусолити томища «Незалежного», постійно тримаючи їх на учбовому столі, край кульмана та під подушкою.
Ґрунтовно протупцяні «Площади Ерофалова». Про мене, абсолютно виправдані долорозні ламентації з приводу того, що площі Києва, майже без винятку, не є вільним простором для шпаціру пішоходів і форумом для спілкування та релаксу, а перетворені на смердючі транспортні каракатиці. Видно, що авторові це особисто болить.
Особливо влучна тут метафора «хазарско-большевицкий город», що на протилегу сучасному західном місту, яке має висотний даунтаун та понижену решту, є хаосне, абияк натикане згуртування юрт та кибиток номадів-кочівників, котрим «насрать на неустроенность ежедневного обихода и окоёма». «Дикое поле, разгул нищеты и жаднности в одном стакане». А я от взагалі переохрестив рідне місто на Даунтаун, маючи на увазі відомий в психіатрії олігофренічний синдром. І як тебе не толерувати, аби любити, Києве мій?
1.3 «Постмодерн». Тут і маніфести на обох мовах «візіонерів на марші» та проголошенням «неотектонізму», і соціофілософські путні мудрагелії та історичні екскурси з виясненням, шо воно ото таке. Цікаво та поживно для мізків. Воно й зрозуміло, адже постмодернізм як явище та напрямок з’явився та визначився початково саме в архітектурі, а потім вже в мистецтві, літературі, філософії та… манікюрних салонах з їх «архітектурою та архітектуристикою нігтів». У культурного загалу вже давно накопичилась певна зневага до його споживацької безпринципності та сумнівних здобутків у стилі дикого декадансу. Та сам я люблю постмодернізм, бо плоть від плоті його, хоча і крайньої, та ще досі не стомився по краплі видушувати з себе Піранезі. Але мені більш імпонує переклад цього розхристаного поняття на ідиш – «поцмодернізм».
1.4 «Революції-пост». Щонайперше, ґрунтовний опис обох Майданів – Помаранчевого та Революції Гідності. Лебединна пісня авторової душі з безліччю подробиць та особистих рефлексій. Видно, що все пережито за безпосередньої участі на боці «воїнів Світла» з критичним зашкваром емоцій, але прозекторський аналіз «площади имени старичка-наркомана Калинина» з «полицейской функцией города» та архітектоніка висновків понад усе. До того, як наслідок, архітектурний аспект світових революцій, від Великої Французької, з неймовірним для свого часу авангардизмом зодчих Булле і Леду, і до революції «русской», з епохальним конкурсом більшовицького урядового форуму в Києві, та української – з новітнім проектом Музею Небесної Сотні.
1.5 «Майстерня А.С.С/А+С» Цей підрозділ за змістом саме різноманітно постмодерняцький. Бо в ньому йдеться не тільки про архітектуру, а й до холери інших тем. Він відображає найпервніш аперцепцію його концепції та внутрішню кухню журналу з усіма кризами жанру та розквітом відроджень. Але найцікавіше тут дихотомічне зіткнення латинки та кирилиці з віддаванням переваги першій. І як шрифта, і як абетки. «Кириллический шрифт стоит, как забор, насмерть». І тому геть його на злам! А натомість подається проєкт введення української латинки, що вирішіть щонайперше політичну проблему відокремлення України від Педерації на мовному рівні. Про мене, цікава кастальська гра для українських інтелектуалів ще з часів «Русалки Дністрової», але мало ефективна за вжитком. Бо кирилиця – вона насправді мефодиця, бо справжня абетка Кирила – то глаголиця, що більше нагадує лаоські чи ацтекські літери, ніж грецькі. Вона й почила в бозі, протягнувши недовго. А от Мефодій методично розробив слов’янську абетку на базі грецької саме для зручності, щоби надати шиплячим, свистячим та дзижчачим звукам, рясним у мовах слов’ян, статусу окремих літер. Он поляки, що завдяки покатоличенню перейняли від чехів латинку, як парадокс, найбільш шипиляві серед слов’ян, ще й досі потерпають від того, хоча й не усвідомлено. От я й пропоную, задля жарту, авторське «Гжегож Бженчищчикевич» написати запропонованою для вжитку «українською латинкою» – Gzhegosh Bzhenchyschchikjivich. Файно? Я нарахував, як курчат по троє, аж 27 літер натомісь 18-ти! Тобто рівно на третину більше.
Далі розкішний «Вид на город с горы Щекавицы» – з вікон редакції А+С, де на декількох світлинах та розвороті дестеменно визначені нумерованим списком з зазначенням адреси, архітектора та часу побудови, всі-всі будівлі, видимі до овиду – від Андріївського узвозу до Лук’янівки. Майже сотня! Окремий смаколик особисто для мене, бо довелося милуватися цією ж панорамою з вікон сусіднього будинка, де мешкав десяток літ. Улюблена балконна гра «шо-де-стирчить» з відкритим виднокраєм, на жаль приречена хронічним затулянням тицового видосу нахабними багатоповерхівками.
Том І, розділ ІІ. Ну, ДУЖЕ ВЕЛИКІ ПРОЕКТИ! Треба зазначити, що переважна більшість проектів, відбражених на сторінках двотомника, дотримуючись певної ієрархії фокусу читацької уваги, так і лишилися «паперовою архітектурою» в ліпшому разі на ватмані чи в макетному картоні. Та все частіш у хисткому цифровому форматі. Тим це видання й цінне для фахового цеху, щонайперше, для аналізу і вивчення студенством. І тут варто зацитувати окрему книженцію «Слов-арик»: «Не всё то золото, что блестит – не всё то архитектура, что стоит». А «Слов-арик» – то такий середньоазіатський арик слів, що наповнив по вінця сам автор під позивним «Ираклий Богобоязов», який я буду з задоволенням цитувати і надалі.
2.1. «Андріївський узвіз». Історичний діагноз, анамнез та катамнез найкоханішої вулиці киян під гаслом відомого дотепника Маркмана «Не дадим Андреевскому спуску!» Біля десятка проектів загальної реконструкції та модернізації в цілому та окремих кавалків, починаючи від легендарного Ави Мілецького до нинішніх гармонізаторів, «склодувів» та «уфологів», серед котрих і наробивший галасу в масах «Театр на Подолі» Дроздова, фейсбучний «черный камень предкновения Эль-Кааба», і конкурсна епопея з офісно-торгівельним комплексом «Андріївський» натомість швейної фабрики та безжально зруйнованої частини Узвозу, де особливо відзначилась акваріумна стікляшка іноземця Фотіадіса. На мою думку, найбільш доречним тут був би адекватний духу та середовищу «Київський Монмартр» Вадима Заплатнікова та Лариси Меркулової. Але мріялося та, на жаль, не судилося.
2.2 «Гончари-Кожум’яки». Як відомо, тут на місці вигублених до ноги, включно з будинком уродин та дитинства Булгакова, історичних кварталів древніх ремісницьких урочищ постав казковою декорацією новенький «город-пряник», заповітна мрія провінційних принцес та їх папіків-нуворишів. Для цього стрічково-фасадного різнобарв’я під орудую архітектора Шкрогаля було розроблено пів дюжини нео-стилів «в историческом вкусе». Повний апофеоз еклектики. Але наш любий піпл хаває, бо це саме його смак. Цоци-гоци геніус лоці! І, відверто зізнатись, моїй внутрішній дитині тут теж подобається, хоча знав достеменно ще старі «ладо-кецхавелі» змалку. Та ще надибав у проектних розгортках вишукану ренесансну квадратову кампанілу. Справжню красуню італійських п’яцет! Та баглося, але, шкода, не збулося. Перемогли купецькі вежки зі шпилями та інші кондитерські кремові нашарування, достойні доби цукрового буму.
2.3 «Бессарабський квадрат». Багатолітня проектна епопея навколо дореволюційного кварталу архітектора Краусса, яка стартувала ще в темні радянські віки, пряму та діагональну вісь якої протягом десятиліть тримав культовий Янош Віг. До цієї яскравої та тягомотної прожекції періодично приєднувались і канадці, і південні корейці, а також інші архонти зодчого цеху на кшталт Бабушкіна та Смирнова. То був розквіт моди на хмарочоси у часи економічного злету нульових. Бо страшенно свербіло й собі встругнути по небошкрябу з обох кінців кілометрового Хреста. Карочі, марив гуцул за хмари під плотом кошари.Та дався взнаки синдром вавілонського стовпотворіння і в результаті маємо реалізований скромний задум Вадима Жежеріна. А то натомість нікчемної «Мандарин-плази» дюравив би твердь небесну стоповерховий красень-голіаф.
2.4 «Мистецький Арсенал». Ще один квадрат у творчості небесного Малевича. Солідні архітектурні мрії у декілька етапів, до яких приєднався і президент Ющенко з дотаціями з держбуджету, з престижним міжнародним конкурсом, які лишилися, на жаль, майже чистою футурологією. Хоча, безумовно, каре будівлі бувшого арсеналу Київської фортеці поступово переконливо переконструюється під найбільший, найкрутіший в країні центр мистецтв, де на пристойному рівні в 2012 році прогуркотіла світова Бієнале. На жаль, дякуючи Путіну за розв’язану війну проти України, поки що тільки одна.
2.5 «Набережна». Камінна, пролітна Набрежневна під здичавілою дніпровською кручею просто сама просить оживлення своїх схилів. Але щонайперше постала реконструкція її форпосту, Поштової площі, ще на початку 80-х з проектом, до якого приклав руку молодий Юрій Серьогін. Далі проекти набережної Александровича та Кухаренка, з дельфінячими стрибками безкінечної аркади поздовж Дніпра, та Смирнова, з ластівками помпезного ар-деко, де улюблений елемент – колонадна ротонда. Розкішній кольоровий розворот-складень концепції розвитку міського силуета Книша та Гнатієнка. За ним – стьобна хуліганка Петі Маркмана. Безкінечна Кремлівська стіна з вежами поздовж берега попід Лавруню та Бабу Галю – з висоти польоту папуги. «Мост Батона. Река кефира». (Слов-арик)
Далі суне «Крайка» Зотова, що по верхах хапає печерський схил, та всіляки розв’язки, мости та місточки, серед яких переможно височить над Володимирським узвозом реалізований «Скляний міст» Миргородського, краса та гордість мера Кличка. Та найцікавішим, як на мене, тут виглядає «Путь паломников» самого автора, реконструкція траєкторії руху прочан з давноминулих часів від Вознесенського узвозу до Лаври, геніально прокладений по 160-й горизонталі висоти над рівнем моря. Ідеальний готовий цікавезний екскурсійний маршрут на десять зупинок. Просто халявна знахідка для чічероне, ласих на місцеву екзотику.
2.6 «Рибальський острів». Найбільш слушна ідея спорудити діловий центр міста, «Київський Манхеттен», на постіндустральному некрополі «Ленкузні» та доку – у фактично геометричному центрі мегаполіса, у ажурному плетиві стратегічної транспортної розв’язки північно-східного «Гордіїва вузла». Спочатку самотній хмарочосний салютний жмутик Свистунова. Потім він розрісся у справжні камінні джунглі Валерія Книша. Вірніше, каркасно-залізобетонно-скляні. Та так, що, бідний Нью-Йорик, не плач!
Але не забуваймо, що «Хрущёвка – такой себе горизонтальный небоскреб, где подтоплением нижние зависят от верхних». (Слов-арик).
2.7 «Нова Оболонь». Оц-тоц-первертоц дертий коц! Генеза від стратегічно розпланованих «рязановских клонированных брежневок» Юрія Паскевича до оаз, вітрил та дрімтаунів Валентина Ісака у найбільш гармонійному, з містобудівної точки зору, районі столиці. Як співали наші пацани ще у середині 70-х: «Ні магу женіца – Їболонь мне сніца!»
2.8 «Майдан». Щонайперше тут майорить дотепами, натяками та
відвертими кпинами невеличка сатирична п’єска кінця 90-х, де фігурують «площадь Чумайдан», «проектировщики Кот Базилио и Лиса Алиса», «бургомистр Дуремар», «Жлоболонь», «ГлавПУПУ» та іншподібне. Автора п’єси знаю особисто та зобов’язався свого часу мовчати. Далі критична репліка Петровського та відомий проект реконструкції Майдану на порубіжжі тисячоліть, а також підземний «жлобус України» та колонна Незалежності з втіленою у бронзі пірнатою дочкою скульптора.
2.9 «Європейська площа». Схожа «битва за врожай» на Бесарабському квадраті. Міжнародно-конкурсна епопея у три тури в часи найциклопічніших мрійних марень – з небочосом готелю «Дніпро», що мусив урівноважити хмародряп на Бесарабці на обох і так змучених раменах Хрещатика. «Все побывали тут!» І свої, але «от имени Чикагской школы», і свої з німцями, французами чи британцями, і просто свої, і турки з ізраїльтянами, і словенці з поляками… Проте, на щастя, бардзо хтілося та не вельми втілилося.
2.10 «Висотна концепція». Така собі мрія про світле майбуття, коли столиця, беззаперечно підлегла єдиному містобудівному плану, прикрашена по транспортному колу намистом з десяти висотних комплексів, своєрідних воріт міста, його районних сіті. Ідеальна радіально-кільцева корона з хмарочосних острівців-зубців. Нестримний лет архітектурних прожекцій, гідний може вже і 22-го століття. На жаль, за сучасних умов абсолютно нездійсненна.
Бо, даруйте за каламбур, незалежний Київ насправді є наркотично залежний від булімії чистогану, коли бабло безжально перемагає саме добро. Місто хворе на урбоцид. Діагноз, описаний в Америці ще на початку 60-х. Основні його симптоми-синдроми: «Здійснення варварської забудови міст з метою отримання надприбутку за рахунок добробуту мешканців. Знищення історичного образу міст і їх історичних пам’яток. Знищення і перевантаження екосистеми міст. В результаті такої діяльності в містах виникає перенаселеність, відсутність інфраструктури, відсутність робочих місць, тотальна деестетизація міського середовища, нестерпні психологічні умови, транспортні проблеми у вигляді пробок, екологічність і ландшафтність міст замінюється висотними кам’яними джунглями. В основі політики урбоцида завжди лежить масштабна змова будівельної мафії і корумпованої державної влади».
Як визначив Юрій Лосицький: «Сучасний Київ це пісня про жадібність». І це не просто паритетне протистояння «охоронців» та «модерністів», Кухаренко vs Бабушкін, а безприділ вавілонського стовпотворіння. Сценарій відомий. Видерти-викупити клапоть в історичній забудові, згноїти-заморити старий будинок чи осібняк, довівши до аврійного стану, знести його під корінь, а натомість вигнати одоробло під хмари. А безпринципні реміснички зодчого цеху зліплять вам будь-який проєкт на ваш купецький смак та апетит. «За ваші гроші – що завгодно, мої хороші!»
«Где бы угнездиться? Советую — между зрелым Ариосто и юным Тассо». (Слов-арик). От і стирчать хаосно по всьому місту тяжкі фройдистські фалічні витіснення у бік самоствердження мачо, затоплюючи суцільною тінню усіх довколишніх сусідів. «Масштаб. Мы не великаны, просто они на нашем фоне карлики». (Слов-арик).
Та не йде з мислі дума про крадене сонце. Бо нас ще студентами вчили, що інсоляція, «освітлення приміщення прямим сонячним світлом» – обов’язкова умова проектуванння житла. «Місце під сонцем» буквально. І як практик китайської йоги, цигун та ушу, чудово розумію це на власній шкірі та дупі. Нутром легенів та живота. Якщо твоя оселя не доотримує сонячних променів, живеш ти менше та хворієш більше. І крапка. Божий закон.
І тут дуже кортить потикати пальцем в обітовану Європу.
Приклад Афін. Суцільно соціальне місто з Акрополю виглядає як коров’ячий корж, рівнесенький від Гліфади до Елевсіну. Забудова не вище 5-6 поверхів. Жоден плутяга-прутняга не стирчить, не вичублюється! Бо сонце мусить належити всім. І це місто фактично у субтропіках, де сонця, на відміну від нас, і так хоч завалися!
Або Париж. Висотні бізнесові чи житлові осередки винесені окремо від історичного міста – в Дюфанс та Нантер. Хочеш хмари чесати? То чеши, пензлюй на висілки і там собі городи хоч до стратосфери!
І нарешті том ІІ, розділ ІІІ. МАЙСТРИ БЕТОНУ ТА ГІПСОКАРТОНУ.
Добре, що хоч не «гівна і палок»! Перші три підрозділи тут описують архітектурний доробок Києва у різних стильових напрямках.
3.1 «Київський модернізм». Архітектурні зразки тут вибудовані хронологічно. Зізнатися чесно, футурологічні пурхання завше авангардних ой-леле-корбюз’янців, артистів-райтистів та прочіх танкістів-кензотангістів мені завжди були до серця. Таке вже отримав виховання з юних студентських років.
3.2 «Архітектурне ретро» Далі, на контрасті з модернюгами, прекрасні, як сон сплячої красуні, ретрогради. Стиловики-тиловики. Всілякі там готи, емму та нанду. Українське бароко як турків, так і козаків. Бравий майор Бідермайер. Віденський ренесанс та ренесанс матриці Нео. Ар-нуво, ар-старо та ар-деко. І нарешті вічно не занюшена Еллада, трохи зкурвлена римськими арками та ротондами.
3.3 «Сакральна архітектура». Просто біда з цими християнами східного обряду! Особливо, котрі під п’ятою московського пархіату. Неймовірна обмеженість та однотипність форм імперської православної архітектури, що завершила свою еволюцію ще на початку ХІХ століття і більше не рипалася ані на крок, заклякши як блошка у бурштині. Як не крути, як не проектуй, все одно… вийде цибулина зверху! Собор Санта-Чіполіно. Най би та цибуля й була нових сортів та мутацій. «Господи, спаси православных от бусурман и Храм от металлочерепицы!» (Слов-арик).
Інше діло – томосна ПЦУ, а ще ліпше грекокатолики. Ті вже дозволяють ту нещасну цибулю, спухлу від горілки та маковиння, трансформувати в напівсферу чи навіть у піраміду. Та ще й пустити крізь ребра сонячне повітря вітражів.
Взагалі-то, оці два останні підрозділи дуже корисні та споживні для правильного виховання зодчої молоді. Щоби показати гідні взірці, щоби запобігти розгулові «поцмодерняцької рахітектури» недоуків, де процвітає навіть не еклектика, а блювотний мікс сакрального з профанним, гібрид хот-дога з носорогом, коли ґенеруються потворні покручні у апофеозі брутального, вульгарного несмаку. Стисло кажучи, «украинская архитектура – это что-то вроде… ну, как музыка Поплавского, застывшая в камне». (Слов-арик).
Далі наступні вісімнадцять підрозділів – виключно персоналії місцевих корифеїв загуслої музики у абетковій послідовності. Переважна більшість з них – представники мого покоління. Тому тихо тішуся та пишаюсь, що наша генерація виявилась – щодо набутої архітектурної освіти в alma mater – напрочуд рентабельною, і багато хто з однокашників таки вибився в люди. Тільки не просто однокурсників, а лише одногрупників, що потрапили у анали з власними персоналіями та виокремлені як провідні проектувальники, я нарахував аж шістьох. Та то таке. Може й тому, що вже вік наш цілком генеральський. І свою статтю, присвячену одному знакомитому осередку, тут зустрів та, перечитавши, порадів, що не кепсько зліплена.
Адже дехто з «зіркових» мені близький друг, декотрі – добрі приятелі та при нагоді цікавезні співбесідники, а дехто так і лишився обожнюваним кумиром студенської молодості. Хоча і з певною кореляцією на досвід. Чого варті тут, до приміру, одні тільки одкровення родинних спогадів Вадима Жежеріна? Смакота та й годі!
Та не буду я колупати кожного окремо. Хай читач сам тішиться свіжістю сприйняття без сполерства. Є тут і традиціоналісти, і прогресисти поряд. І стилісти, і модерністи пліч-о-пліч. І «бісексуали»-універсали – на будь-який вишуканий смак! Дехто, на жаль, вже подався за боцюнами у вирій, як непотомний наш Валера Книш. Талантище і наша гордість. Най йому хмари пухом! Так реготів, коли надибав у книжці його хмарочоси у формі шурупів та цвяхів…
Є гумор тут, є! Не тільки сатира, іронія та сардонікс. «Архігум» Віті Кудіна та інших он чого вартий! Або, коли милуєшся світлиною, де Олег Слєпцов, ще молодюнім красенем хвацько виграває на гітарі. А чарівна юна муза, до пояса оголена топлес, торсає його за руку типу: «Облиш, любий, фігнею страждати та біжи хутко займися проектуванням!»
При нагоді цитую «Слов-арик». «Слєпцов і ахітектура. Вона це його ж таки музика, але пороблена гіпсокартоном та металочерепицею». Саме пороблена. Певно на пристріт. Жарт, бо насправді архітектура Слєпцова дуже крута та якісна. Він таки справжній «ренесансний майстер»! І швець, і жрець, і на кобзі гравець…
Карочі, цей паперовий лабіринт можна гортати без кінця. Отже самі читайте і дивіть, та будете щедро потішені! Та ще не полишає відчуття, що тримаєш у руках підручник. Саме підручник, тобто те, що завше повинно бути під рукою.
Варел Лозовий
Замовити тут.
