«Місія видавця — бути мостом»

Армен Мартиросян

Армен Мартіросян видає книги, присвячені Сергію Параджанову — «Листи із зони», альбом «Маестро», факсимільне видання рукопису сценарію «Intermezzo», і в планах — видання сценаріїв незнятих фільмів Параджанова. Про це (і не тільки) ми поговорили з видавцем у Києві.

Вашому видавництву 29 років, 90-ті — не найкращий час для бізнесу. Як виникло ваше видавництво і за якими принципами воно працює?

— Четверо чотирикурсників виконували прохання викладачів: набирали на комп’ютері збірник задач з математики. Програмне забезпечення тоді не давало можливості писати математичні формули, інтеграли і т.д. (я за освітою — математик). Ми старалися виконати цю роботу і так захопилися, що заявили про себе як про видавництво. Вірменська національна фільмотека повірила в це навіть більше, ніж ми, і замовила нам книги «Азнавур у кіно» вірменською і російською мовами. Це були наші перші книжки — «Азнавур» і Збірник задач з математики.

Як ви сформулювали план, політику видавництва?

— Усе відбувалося спонтанно. Ми навряд чи будемо відповідати класичному розумінню «серйозного видавництва», бо у Вірменії для цього є дуже багато позитивних та негативних передумов. Якщо «Маленький принц» Екзюпері продавався по 300-500 примірників на рік, а книги філософа Карена Свасьяна або книги першого президента Вірменії Левона Тер-Петросяна — по два-три екземпляри, то в середньому виходило на продаж кілька десятків книг. Зараз це десь 200 примірників. Але треба врахувати, що населення Вірменії — це половина Києва. Можливо, ці цифри не такі страшні, якщо поглянути на них в іншому вимірі.

Є ще одна особливість — книжка в нас була надто сакралізована. Ось приклад: коли гість приїжджає до Вірменії і потрапляє в Матенадаран (Інститут стародавніх рукописів імені св. Месропа Маштоца), з вуст гіда він чує розповідь про двох жінок і величезну книгу — «Мушський гомелярій» («Мшо Чаринтір»), вагою 28 кілограмів. Книгу розділили на дві частини і так врятували під час Геноциду. Через 50 років дві частини книги зустріли одна одну. Жінки рятували не якісь домашні предмети, не щось інше — а книгу. Вірмени дуже трепетно ​​ставляться до книжок. У цьому теж, припускаю, криється причина наших проблем читання. Бо ж до богинь не відчувають любові — ними захоплюються. А люблять простих жінок.

Чому видавництво називається «Антарес»?

— Один із моїх партнерів народився під сузір’ям Скорпіона. Він запропонував, щоб ми назвали видавництво на честь Антареса — альфа-зірки сузір’я Скорпіона. Згодом ми дізналися, що на нічному небі Антарес має таке ж яскраве світло, як і планета Марс (Арес, бог війни), і є його суперником. Думаю, назву «Антарес» (Анти-Арес) можна тлумачити також і як «миролюбна зірка».

Якими книгами ви пишаєтесь?

— Ми вже підписали договір і розпочинаємо великий проект, щоб видати нову версію епосу про Давида Сасунського. Я відчув, що в нашому епосі відсутні дуже важливі державні мотиви, і почав досліджувати це питання. Потім мені сказали вчені, що цей епос 1938 року був виданий за рішенням політбюро ЦК Компартії Радянського Союзу. Там вирішили, що вірмени повинні мати зведене видання епосу. Зібрали такий пазл російською і потім сказали: «Можете скомпонувати аналогічний текст вірменською». І вийшла, на мою думку, абсолютно безхребетна версія. Ми маємо 160 версій епосу в академічному виданні. У світі не так багато зведених видань епосів, коли текст взятий із різних оповідей і поєднаний у такій збірці. В основному вибирається найпопулярніша оповідь. А ось така зведена — це єдине у світі видання епосу, на основі рішення політбюро… Напевно, через п’ять років пишатимуся тим, що я це роблю.

Ми продовжуємо роботу над виданням книг про Параджанов. Параджанов казав: «Я син трьох народів», і сьогодні на зустрічі в Українському інституті книги я пропонував, щоб ми зробили проект із промоції Параджанова разом: Україна, Грузія, Вірменія.

Він народився у Тбілісі, жив у Києві, помер у Єревані.

— Важливо не лише це. Він творив і тут, і там, і там. «Тіні забутих предків» — в Україні, «Колір граната» — у Вірменії, «Ашик-Керіб» — на кіностудії Грузія-фільм, і так далі. На мою думку, це дуже важлива об’єднавча візитна картка.

У нас є серія «Книги нобелівських лауреатів», серія «Заборонені книги» — твори, які були з тих чи інших причин заборонені або відкинуті. Серію «Вавилонська бібліотека», в якій представлена ​​світова та вірменська класика, ми назвали, відштовхуючись від твору Борхеса з точністю до навпаки: наші книги мають різні характеристики і вони сповнені сенсу.

Є серія важливих книг, в якій і «Фауст» та «Подорож до Італії» Ґете, і «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі, «Дракула» Брема Стокера, «Опис світу. Книга чудес» Марко Поло, «Самвел» Раффі, «Рани Вірменії» Хачатура Абовяна, «Останній день засудженого до смерті» Віктора Гюґо.

Серія «ԳԱՄ» (абревіатура з трьох слів: наука, мистецтво, культура; також перекладається як «цвях»), куди ввійшли книги видатних філософів, культурологів, літературознавців, мистецтвознавців та інших вчених — це книги-ключі до розуміння світу та літератури.

У серії іноземної літератури «Отар Гір» виходять переклади з 29 мов світу — це найкращі книги найкращих авторів: Фолкнер і Кортасар, Маркес і Кафка, Ніцше і Платон, Гессе і Муракамі, Фірдоусі й Ґете, Шекспір ​​і Нассім Талеб.

Ми робимо сучасні або навіть суперсучасні підручники, в яких для покращення сприйняття тексту та понять можна використовувати технології віртуальної реальності, технології доповненої реальності, нові методи навчання. Цим теж дуже пишаюся. Цей великий пласт дає можливість досягнути легшого сприйняття у різних груп учнів, з різними навичками.

Ви досліджуєте, як до вас ставляться читачі? Ви — успішне видавництво?

— Ми — найбільше видавництво у Вірменії, за кількістю виданих найменувань. Безперечно, ми у відриві від інших видавництв. На жаль, у моїй країні лише за останні 15 років почали розуміти, що таке «видавництво». До цього видавництва працювали як редакції: приходив замовник, треба було зробити редактуру, коректуру, дизайн. Але ж видавець, він як продюсер — повинен знайти автора сенсу і донести цей сенс до читача, споживача, сприймача. Це його місія як у моста чи човняра. Для цього видавцеві потрібні кошти. І він має підтримувати економіку видавництва і зробити так, щоб залишалася можливість робити наступний проект. Ось це у світі називають «бути видавцем». А ті, хто робить роботу за чужі гроші — тобто не ризикуючи, — просто хороші хлопці, хороші дизайнери, хороші поліграфісти.

У видавництві «Антарес» ми включені в усі етапи трансформації книги. У вірменській мові є слово «бан», яке означає те саме, що й давньогрецьке «логос»: «слово» (висловлювання) і «поняття» (сенс). «Бан» має той відтінок «слова», як і в «Слові о полку Ігоревім». Але воно ширше, тому що ми можемо сказати «бан» на безліч понять — на смисли, речення, текст, слова, ідеї. «На початку було Слово» — як у Євангелії від Іоанна. Це слово просто потрібно донести до людини. Для цього всі трансформації прийнятні. Одними з перших трансформацій були, мабуть, петрогліфи. Потім виникали театр і кіно, різні види графіки, тепер у нас є аудіокниги, комп’ютерні ігри, відеокниги. За допомогою різних технологій ти просто доносиш слово, вони — човен човняра.

Що робить човняра успішним — добрі автори, розумні критики?

— Мабуть, робота над собою. У тому сенсі, що треба розуміти: ти не керівник, а координатор тих великих людей, які творять. Ти їх обслуговуєш, ти — їхній імпресаріо. Тоді тобі під силу захоплюватись їхньою роботою, розуміти їхні людські слабкості, намагатися це компенсувати, щоб команда була сильнішою. Друга важлива умова успішного видавця — створити читача. На жаль, у моїй країні треба було створювати читача майже з нуля. Ми запозичили досвід Німеччини — однієї з країн, де найвищий рівень читання. Взяли за основу їхній конкурс читання (у нас він називається «Олімпіада читання»), який з 1959 року відбувається в них у школах. Тепер усі школи Вірменії проводять олімпіаду читання серед шестикласників. Якщо першого року в олімпіаді брало участь менше 1%, то позаминулого — вже 36,5% усіх шестикласників. Нашим першим олімпійцям уже 25-26 років. Через 14-15 років понад 36% громадян Вірменії віком до 40 років будуть читати.

Так, і до вас прийдуть їхні діти.

— Або й батьки. Через дітей ми намагаємося навчати також батьків. Я не говорю про тих людей, які вчаться все життя. Але, на жаль, більшість дорослих перестають вчитися і лише через дитину готові пізнавати нове… У нашій мові, як і у вашій, до речі, слово «вчити» теж має не завжди позитивний сенс. «Ти що, будеш мене вчити?» Це індикатор, коли таке чуєш — треба бити на сполох. Олімпіада читання багато що змінила. Це позначилося і на купівельних уподобаннях. У Вірменії довгий час говорили, що книжки багато коштують. У нашому видавництві з понад 1050 найменувань лише 30 книжок покрили свої витрати, а решта для нас — не бізнес.

Видавнича місія — це те, що ви вважаєте необхідним?

— Так, і це, мабуть, нескладно. Те, що у світі цінують і вважають важливим, ми перекладаємо на нашу мову. Книжки з 28 мов наше видавництво вже видало. Зараз триває переклад із 29-ї мови. До початку нашого проекту перекладали тільки з семи мов. 95% всіх перекладів робили за допомогою російської мови, 3% — через англійську, 2% — через інші мови. Тепер кількість струмків, які течуть і вливаються в нашу велику ріку, збільшилася. Думаю, це море знань та навичок буде багате змістом.

Ваша мета — внутрішній читач чи зовнішній читач? Ви поширюєте знання про вірменських авторів у світ назовні?

— Так, але це не основна наша діяльність. Ми створюємо такі можливості, щоб у Вірменії кожен громадянин хотів зрозуміти, перейняти знання та навички, досвід людства. У цьому наша місія. А якщо в тебе є талант, який може освітити ще й іншу людину, то чому б цього не зробити? Параджанов — один із таких. Інший геній — Григор Нарекаці, великий син мого народу. Єгіше Чаренц, життя якого обірвалося 1937 року. Мабуть, такі великі генії з’являються раз на тисячоліття. 1002 року Григор Нарекаці написав «Книгу скорботних піснеспівів». Узагалі, його твори — одні з перших проявів Ренесансу, які на 300 років передують європейському Відродженню. Це — розмова з Богом про людей і про Бога.

Світло, яке в тебе є, ти повинен показати світові — може, воно освітить цей світ. Те саме стосується і вчених, які були на передовій у своїй стезі (астрономи, хіміки, фізики, математики).

Ви видаєте книжки про них чи їхні книжки?

— І про них, і їхні. Напевно, одна з головних місій книжок на вірменській — дати можливість у тій чи іншій галузі діяльності людини висловлювати думки вірменською мовою. Якщо зерня в цій мові загине, то з цієї мови нічого не зійде. Я математик і в різних вузах складав іспити з фізики. Принаймні три-чотири рази мені траплялася тема інерції. Я відповідав на іспитах, отримував відмінні оцінки. Я знав, що таке інерція, але, мабуть, не засвоїв. Якось, читаючи латинсько-російський словник, я побачив, що «інерція» перекладається як «лінь». І зразу все стало на свої місця. Дуже важливо відчувати термін рідною мовою — це дає можливість дійти повного сприйняття поняття. Було б чудово, якби мій вчитель фізики у 6-му класі, пояснивши, що таке інерція, додав: «А ще інерція з латини перекладається як “лінь”». Я хочу, щоб усі учні Вірменії мали можливість читати текст своєю рідною мовою. Нехай це буде вірменська, англійська, російська чи якась інша, але рідна — щоб вони зрозуміли, щоб це ввійшло в душу й тіло.

Зараз українська література переживає розквіт. Що відбувається в цьому сенсі у Вірменії? Мені здається, що в Україні це сталося не останньою чергою завдяки Майдану та через усі події після нього. Тобто важливо віддрейфувати від того, що було спільною історією.

— Сучасна вірменська література дуже цікава. Але вона нагадувала ріку, яка текла сама собою, а ріки науки та інших видів мистецтва не потрапляли до цієї течії. Тобто була література про літературу. Зараз мене дуже тішить, що пишуть люди з інших сфер, які володіють письменницьким талантом і ремеслом, добре знають і світову літературу, і «свої» галузі науки, мистецтва, музики. А ще талановиті люди починають розуміти, що громадянська позиція не менш важлива за сам письменницький талант.

Розкажіть про альбоми, присвячені Параджанову.

— Перша книга, яка побачила світ, називалася «Листи із зони», її уклав Гарегін Закоян. Це якраз мій перший замовник (книжок «Азнавур у кіно»). Потім ми стали з ним партнерами, створили немало альбомів і книг.

Я починав вивчати Параджанова саме з листів. У 1992 році набирав на комп’ютері його тексти, працював з оригіналами. Спочатку були «Листи із зони», кілька років я жив із цими листами… І було постійне спілкування з людьми, які знали Параджанова. А Гарегін Закоян — один із його учнів. Інший учень, який був керівником музею Параджанова, Завен Саркісян. Вони просували справу Параджанова. Ми з Гарегіном Закояном намагаємось ознайомити читача з різними відтінками творчості Параджанова.

Другим був альбом «Маестро», над ним працювали інші упорядники: Вероніка Журавльова та Віген Бархударян. Коли Параджанов запрошував до себе гостей, він одягав на гарних жінок чудові капелюхи, які створював, або сам позував і фотографувався. На жаль, у музеї вони лежать під скляними вітринами. На фото можна побачити капелюхи так, як їх уявляв собі автор. У цьому альбомі десь понад 300 робіт Параджанова.

Третя книга — факсимільне видання рукопису сценарію «Intermezzo» на основі новели Коцюбинського, який не став фільмом через зрозумілі нам причини — Параджанову не давали цього зробити. Ми вирішили видати неопубліковані сценарії, які так і не стали фільмами. Незадовго вийде новий альбом — «Колір граната». Музику до фільму створив Тігран Мансурян. Він пише інтелектуальну музику і свого часу працював з Параджановим. Мансурян розповідав, як творив цю музику — записував звуки природи та складав із них мелодію. Ця музика — з природи. І наш альбом буде аудіовізуальним.

Окрім «Кольору граната», є ще плани по Параджанову?

— Так, ми поступово будемо видавати неопубліковані сценарії.

А це ще й укладання коментарів, обробка матеріалу?

— Так, як у книзі «Intermezzo».

Багато українців, художників, які перетиналися з Параджановим або вважали його своїм вчителем, вважають його українським художником. І так відбувається не тільки з Параджановим. Вірменські художники, вірменські письменники, оселяючись в інших країнах, дуже багато дають культурі цих країн. У Львові є Вірменська вулиця, де є ресторани Вардкеса Арзуманяна. Як думаєте, звідки у вірменських художників, поетів, письменників таке вміння сприймати інші культури? Це ж не всім дано.

— Я волів би, щоб усі ці таланти від’їжджали лише на якийсь час і не залишали назавжди свою Батьківщину. Так, я розумію, що є люди, які відчувають душу іншого народу. Людина, яка здатна розуміти та сприймати квінтесенцію, розмовляє на найвищому рівні. Якщо вона здатна увібрати в себе, то може також перетворювати і віддавати. Я думаю, це стосується не лише вірмен. Усі великі, талановиті люди здатні сприймати та віддавати. Синтез є одним із методів передачі таланту. Це те, чим займаються Борис Егіазарян, Роман Балаян, те, чим займалися Параджанов, Арно Бабаджанян, Арам Хачатурян.

Робота з виданням сценаріїв — кропітка праця. Бачу: на обкладинці — кіностудія Довженка. У Києві є Музей кіно, Довженка-Центр. Уявляю, як у залах Музею кіно відбувається виставка, присвячена Параджанову та його сценаріям.

— Незабаром ювілей Параджанова. Сьогодні в Українському інституті книги я говорив про те, з чого ми розпочали нашу розмову. Цей талант народився у Тбілісі, є вірменином, творив в Україні. Параджанов є цінністю для всього світу, і ми не маємо права тримати в себе цю цінність: в Україні, Грузії чи Вірменії. Цінності треба повертати космосу.

Була б хороша нагода зустрітися.

Текст: Віка Федоріна

Переклад: Софія Волковецька

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.