Все той же Бакман

Бакман

В його новел той же м’який гумор і теплота, що і в його «повнометражних» романів-бестселерів, виданим вже в сорока країнах. Це сучасні притчі на вічні теми або – якщо хочете — свого роду казки для дорослих.

Бакман вірний собі — його хвилюють питання сенсу життя та смерти, безжальність часу і людської пам’яті. Про те, що таке справжня любов, і що це означає — бути людиною. У новій книжці видавництва #книголав – дві новели. Новела про смерть і новела в пам’яті.

У головного героя першої новели рак, він лежить в лікарні. Цей персонаж — знаменита людина (але хто він — нам не розкажуть), в нього не склалися стосунки із сином, і взагалі він зневажливо ставиться до ідеї щастя. Але в лікарні він зустрічає дівчинку, з якою починає спілкуватися … У другій новелі три герої, три покоління сім’ї: батько, син і онук. Допомагаючи виховувати онука, дідусь намагається виправити свої батьківські помилки. А ще з кожним днем дідусь втрачає пам’ять. З кожним днем його мозок «стає все менше», і він відчайдушно прагне зберегти останні крупиці найпринциповіших спогадів.

Фредрік Бакман. Шляхи життя / переклад Лева Грицюка / К.: #книголав, 2021, 144 ст.

Уривок з новели «І щоранку дорога додому стає все довшою й довшою»

Хлопчик та його дідусь сидять на лавці в дідусевому мозку.

— Це вельми хороший мозок, дідусю, — підбадьорливо каже Ной, бо бабуся завжди казала, що коли дідусь умовкає, то треба просто сказати йому комплімент, аби він знову міг говорити.

— Приємно, що ти так кажеш, — усміхається дідусь і протирає очі тильним боком долоні.

— Але трохи безладний, — усміхається хлопчик.

— Тут довго дощило, коли померла твоя бабуся. Насправді після того тут ніколи не було порядку.

Ной помічає, що земля під лавкою стала глинистою, але скляні осколки й ключі все ще там.

За площею — озеро, по ньому проходять хвильки — спогади про човни, які вже пропливли. Ной майже може побачити зелений намет на острові, згадує туман, який колись ніжно обіймав дерева, наче прохолодне простирадло на світанку, коли вони прокидалися. Іноді він боявся спати, тоді дід витягав шнур і зав’язував один кінець навколо своєї руки, а інший — навколо хлопчикової, та обіцяв, що якщо Ноєві снитимуться кошмари, то йому достатньо буде лише смикнути за шнур, аби дідусь прокинувся й негайно потягнув його назад у безпеку. Як човен на пристані. Дідусь щоразу дотримувався своєї обіцянки.

Ной хитає ногами над краєм лавки, дракон заснув посеред площі, біля фонтану. На горизонті на іншому березі — невелика група високих будинків, серед залишків інших, які, здається, щойно впали. Останні, які все ще стоять, укриті миготливими неоновими вогнями, що перетинають усі фасади — наче їх наклеїв туди хтось, хто або дуже поспішав, або мав неабияку потребу випорожнитися. Вони спалахують візерунками крізь туман, і Ной помічає, що візерунки утворюють літери. «Важливо!» — спалахує на одному з будинків. «Пам’ятай!» — на іншому. Але на найвищому будинку, найближчому до пляжу, написано: «Óбрази Ноя».

— Що це за будинок, дідусю?

— Це архів. Тут усе зберігається. Усе найважливіше.

— Що, наприклад?

— Усе, що ми зробили. Усі фотографії та фільми й усі твої найнепотрібніші подарунки.

Дідусь сміється, Ной теж. Вони зав жди дарують один одному непотрібні подарунки. Минулого Різдва дідусь подарував Ноєві пластиковий пакет,

наповнений повітрям, а Ной подарував дідусеві сандалю. На дідусів день народження внук подарував шматочок шоколаду, який уже з’їв. Це був дідусів улюблений непотрібний подарунок.

— Це великий будинок.

— То був великий шматок шоколаду.

— Чому ти так міцно тримаєш мене за руку, дідусю?

— Вибач, Ною-Ною. Вибач.

Земля на площі навколо фонтану вкрита твердими кам’яними плитами. Хтось написав по всіх них білою крейдою складні математичні обчислення. Але тепер розмиті люди поспішають ними туди-сюди, і їхні підошви стирають цифри одну

за одною, поки не залишаються лише розкидані лінії, глибоко закарбовані в камінні. Скам’янілі рівняння.

Дракон чхає уві сні, його ніздрі фиркають мільйоном аркушиків із написаними від руки повідомленнями, які розлітаються по всій площі. Сто ельфів зі збірки казок, яку бабуся зазвичай читала Ноєві, танцюють навколо фонтану й намагаються їх зловити.

— Що написано на аркушиках? — запитує хлопчик.

— Це все мої ідеї, — відповідає дідусь.

— Їх здуває.

— Давно…

Хлопчик киває та щільно-щільно змикає свої пальці навколо дідусевих.

— Твій мозок хворіє?

— Хто це сказав?

— Тато.

Дідусь зітхає, випускаючи повітря через ніс. Киває.

— Ми не знаємо насправді. Ми так мало знаємо про те, як працюють мізки. Мозок — як зірка, що зараз гасне. Ти ж пам’ятаєш, чого я тебе про це вчив?

— Якщо зірка гасне, то минає багато часу, перш ніж ми дізнаємося про це, — стільки, скільки потрібно останньому світлу від неї, щоби досягти Землі.

Дідусеве підборіддя тремтить. Він часто нагадує Ноєві про те, що Всесвітові більше тринадцяти мільярдів років. Бабуся зав жди на це бурчала: «І все одно ти так поспішаєш надвір дивитися на нього, що ніколи не встигаєш покласти брудний посуд у посудомийку». «Той, хто поспішає жити, поспішає сумувати», — шепотіла вона Ноєві іноді. Він не розумів, що вона має на увазі, поки її не поховали.

Дідусь затискає долоні, аби ті не тряслися.

— Коли мозок згасає, то організм тривалий час цього не знає. Людське тіло має феноменальну працьовитість, це математичний шедевр, воно продовжуватиме працювати до найостаннішого світла. Наш мозок — найнескінченніше рівняння:

коли людство розв’яже його, то це буде потужніше, ніж коли ми ступили на Місяць. Всесвіт не має більшої таємниці, ніж людина. Пам’ятаєш, що я тобі казав про невдачі?

— Єдиний варіант, коли щось не вдається, — це якщо ти не повторюєш спробу.

— Саме так, Ною-Ною, саме так. Велику думку ніколи не можна втримати на Землі. Ной заплющує очі, затримує сльози в їхніх каналах, змушує їх згорнутися під повіками. На площі починає падати сніг — із тією ж швидкістю, з якою плачуть справді маленькі діти: спочатку — так, ніби це ледь почалося, але вже

незабаром — так, ніби це ніколи не закінчиться. Важкі білі сніжинки вкривають усі дідусеві ідеї.

— Розкажи про школу, Ною-Ною, — просить старий.

Він зав жди хоче знати все про школу, але не так, як інші дорослі, які хочуть знати, чи в Ноя все добре. Дідусь хоче знати, чи все добре у школи. А в неї майже ніколи нічого не добре.

— Наша вчителька змусила нас написати твір про те, ким ми хочемо стати, коли виростемо, — говорить Ной.

— І що ти написав?

— Я написав, що спершу хочу зосередитися на тому, щоби бути малим.

— Це дуже добра відповідь.

— Правда? Я вважаю за краще стати старим, аніж дорослим. Усі дорослі злі, а сміються лише діти й літні люди.

— Ти це написав?

— Так.

— А що сказала вчителька?

— Вона сказала, що я не зрозумів завдання.

— Я тебе люблю, — каже дід із заплющеними очима.

— У тебе знову кров, — каже Ной, поклавши руку на його передпліччя.

Дід витирає лоба запраною хустинкою. Щось шукає у своїх кишенях. Потім дивиться на хлопчикове взуття — як воно гойдається за кілька дециметрів над асфальтом, відкидаючи на землю неслухняні тіні.

— Коли твої ступні дотягнуться до землі, я вже буду в космосі, любий Ною-Ною.

Хлопчик зосереджується на диханні разом із дідом. Це ще одна з їхніх ігор.

— Ми тут для того, щоби навчитися прощатися, дідусю? — запитує він нарешті.

Старий чухає підборіддя, довго думаючи.

— Так, Ною-Ною. Боюся…

— Я гадаю, що прощання важкі, — зізнається хлопчик.

Дід киває та м’яко поплескує онука по щоці, хоча кінчики його пальців грубі, як суха замша.

— Це в тебе від твоєї бабусі.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *