«Отже ти зрячий»

Барбара

«Друже, ти запізнився, шукати зараз записи з кінця 1980-х», — почув я старшокласником від продавця чи не єдиної розкладки з українською музикою на столичному Майдані Незалежності. Надворі був 1998-й. Мріяв я придбати «Ето» —  перший альбом «Мертвого півня».

Оболонському школяру в доінтернетну епоху знайти однодумців-фанів львівського андеґраунду (ну, щоб переписати з касети на касету) було так само не реально, як реалізувати мрію про політ у космос.

Хоча, ні, брешу. Був у мене друг (в одному будинку живемо досі), правда, на той час такий самий безкасетний неборака, як і я. Одного вечора зателефонував мені: «Вмикай негайно «Промінь», там, як Led Zeppelin, тільки українською».

Я блисковкою до радіоприймача, а там Михайло Барбара на весь театр Леся Курбаса волає:

Женя книжку прочитає,
Татуся свого згадає,
Він в далекій стороні 
Б’є фашистів на війні.

Це і було моє знаймоство з «Півнями». І так мене поперло їх рок-н-рольно хуліганське прочитання нудотних оповідань для молодшого шкільного віку Євгенії Гойдар-Голикової. Книжкою прийомної доньки автора «Мальчиша-Кибальчиша», «На війну зібрався тато край радянський захищати» в українському перекладі нам у школі теж псували радість від нарешті опанованих літер.

За кілька років Барбара «фашистів» у приспіві замінив на «москалів». Хоча до окупації Криму і Донбасу було ще добряче десятиліття. Але вже трапилися, наприклад, килимові бомардування росіянами чеченських міст. І Михайло Барбара співав про це у пісні «Сестро»:

Хай навіть сніг перед тим,
Як падати на твою землю,
Бачить її через приціл.
Я танцюватиму з тобою
Чи не вперше й може востаннє.

Потім у розмові з автором цих слів почув: «Намагався писати поезію. Але є люди, які роблять це краще за мене. Вирішив, не варто псувати папір».

До моєї розмови з Барбарою ще повернуся, а зараз хочу розповісти, чим завершилась історія з першим альбомом «Мертвого півня».

У десятому класі мені давали 2 гривні на кишенькові. В середині 1990-х половини цієї суми вистачало на пиріжок, на решту я мав доїхати на підготовчі курси в університет. Почав економити «пиріжкову» гривню з метою задовольняти тепер свій меломанський голод. Два дні без обіду – одна касета. Так я зібрав чималу музичну колекцію.  А от наклад «Ето» вже розкупили до мене.

Досі не віриться, але якось вийшов з собакою, і перед моїм під’їздом на асфальті лежав саме цей альбом. Потім, звичайно, з’ясував, звідки та касета саме в цей момент там опинилася, але цей збіг обставин все одно досі вважаю подарунком космосу.

Коли не смієшся і не плачеш,
А так собі на правій, чи на лівій ніжці скачеш.
Сонце б’є в очі, рукою їх від сонця закриєш,
Нічого навколо не бачиш – отже ти зрячий.

Цей текст з альбому «Ето» Барбари навіть відзначили бубабісти – За «найкращий вірш року». Потрапив у компанію до лауреатів попередніх і майбутніх Івана Малковича, Володимира Цибулька, Сергія Жадана, Петра Мідянки. Певною мірою благословили на подальше віршування, але фронтмен «Мертвого півня» вирішив, що його місія – познайомити люд український з його справжніми поетами.

Підлітком черговий випуск «Українського рок-н-ролу» з ведучою Ольгою Смоляр на «Промені» я чекав із зошитом. На розкресленому аркуші прискіпливо нотував, що пісні «Квазіамор», «Алкохоку» створені на вірші Юрка Позаяка, «Міський бог Ерос», «Любовний хід по вулиці Радянській» – це Віктор Неборак, «Кримінальні сонети», «Ми так жили, немов співали джаз» – Юрій Андрухович.

З Патріархом Бу-Ба-Бу на минулорічному Meridian Czernowitz мені навіть вдалося закрити ґештальт, тобто нарешті розповісти про той зошит.

А от востаннє, коли зустрічалися з Барбарою, то про те, що він для мене голос, яким промовляли всі живі, й не лише, класики поезії, не говорили. Гурту «Мертвий півень» уже не було. Останній музичний проєкт Михайла, спільний з композитором Юрком Єфремовим, «Радіо Афродіта» (концепция: начебто підпільна радіостанція Української повстанської армії діє до нашого часу) ще був у зародковому стані. Ми бесідували про кіно. Акторство остаточно засмоктало Барбару. Він був уже не зіркою львівського рок-н-ролу, а обличчям незалежного харківського театру «Арабески». Із захопленням зізнавався у любові до Гарі Олдмена, Тарантіно і Ларса фон Трієра.

«Кар’єра Никодима Дизми» Яцека Бромського. Ось це кіно, треба перекласти українською і показати в наших теперішніх умовах. Гостра сатира на посткомуністичне суспільство. Історія чувака, який працює на цвинтарі гробарем. Він, прекрасний аферист, завдяки вродженому хамству потрапляє на бенкет до політиків. Після цього починає сам робити політичну кар’єру й доростає до прем’єр-міністра країни. Сподіваюся, що жоден український гробокопач не матиме шансів на кар’єру Никодима Дизми, досить із нас шарлатанів при владі, – затягуючись сигаретою і спрямовуючи погляд небесно-синіх очей за горизонт, промовляв Михайло.

До окупації Криму і Донбасу залишалося лише кілька років.

Іван Столярчук

14.11.1971—11. 10.2021

Михайло (Місько) Барбара народився у Львові 14 листопада 1971 року

У 1989 році став одним із засновників і фронтменом гурту «Мертвий Півень»

У 1998 році переїхав до Харкова, де почав грати у харківському театрі «Арабески»

Сьогодні, 13 жовтня його поховали на міському цвинтарі №2 у Харкові

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *