У галереї «Дукат» триває виставка «Ловець снів» ужгородського художника Павла Бедзіра. Про нього згадує поет Петро Мідянка.

Ужгород сімдесятих років було важко уявити без Павла Юрійовича Бедзіра. Його присутність на богемних збіговиськах викликала повагу й захоплення.

Він був сином православного священика зі села Калини на Тячівщині, де й народився. В сім і він отримав належний духовний гарт. З художницею Єлизаветою Кремницькою вони прожили недовго. Кремницька малювала авангардові картини, вони обоє належали до ужгородського відділення Спілки художників СРСР, а також до Художфонду. Словом, богемна родина.

Якось молодий ужгородський поет Микола Матола запросив мене й поета Петра Скунця на каву на терасі ресторану «Верховина», що містився на базі австро-угорського готелю «Корона», який зараз відреставрують під арт-центр, знищивши знаменитий «Дзеркальний зал» з ліпнинами й циганськими прімашами.

Павло Юрійович, як завжди, розповідав свої філософські версії, впереміш з ними пилася кава і якісна совкова горілка. Я був тоді студент Ужгородського університету й з розкритим ротом слухав розмови митців. Окрім графічних робіт, Бедзір любив робити імпровізації. Він взяв кулькову ручку, паперову серветку, якою витирали столові прибори й почав малювати портрет молодого поета. Я довго зберігав той папірець, який під час ремонтів загубився і за котрим дуже шкодую. Хоч на сорокаріччя публіцист Олександр Гаврош привіз мені в Широкий Луг справжню картину Павла Бедзіра з його улюбленими чорно-білими деревами.

Якось я сидів у хаті Івана Чендея. Його дружина Марія Іванівна Пекар-Чендей була дуже щирою серцем і підтримувала кулінаркою і молодих, і старших митців. На кухню, збудовану батьком Марії Іванівни, заходить Бедзір. Марія Іванівна (обоє з Бедзіром в окулярах) жартує: «О, туй є філософ!»

Бедзір, живучи вже без Кремницької, часто приносив до Чендейки лагодити свої побутові справи. За совка не було секонд-хенду, тільки комісійні крамниці, а поношений одяг доводилося латати. Бедзір каже хазяйці «Маріко, поший ми гаті!» Він кинув на стіл якісь потерті, бувалі в бувальцях штани, кілька сорочок і Марія Іванівна терпеливо взялася латати одяг. Я смачно сьорбав левеш (суп) і дивився на Бедзіра, що філософствував про мистецтво вчительці російської літератури в угорській школі.

Бедзір був людиною незвичайної творчої потенції. Дотримуючись власної філософської практики, проводив довготривалі голодування. Саме в цей час створював понад п’ятдесят картин, які згодом роздаровував друзям. Його філософські засади – це роль людини-невидимки. Був зосереджений на внутрішньому світі, не нав’язував себе іншим.

Зі світовою філософією Павло Бедзір познайомився через угорські видання. Він спеціально вивчив угорську мову, щоб бути ближчим до філософської думки, котра в Угорщині не так утискувалася, як в СРСР.

Завдяки власним філософським поглядам Павло Бедзір був «гуру» для багатьох молодих українських художників. Я приятелював у Львові з учасниками мистецького товариства «Шлях» і чимало митців згадувало Бедзіра значно більше, ніж Романа Безпалківа. Багато з них спеціально приїжджали в Ужгород, ризикуючи бути запідозреними органами КДБ.

Бедзір згадував, що йому нічого не дала закарпатська школа живопису: ні Ерделі, ні Бокшай, ні Коцка. Павло Юрійович був самодостатнім і це його рятувало від розмивання в стрімі.

Для нього прикладом були слова Конфуція: «Головне, не щоб мене розуміли, а щоб я розумів людей».

Бедзір витворив десятки графічних технік. У 1950-х роках у його творчості домінував живопис, в 60-х – монотипія, згодом особлива бедзірівська техніка продряпування чорного ґрунту до білої основи.

Бедзір став уособленням творчого дерзання і вільного мистецтва. Вища освіта художника — це пожиттєве читання. Його велика духовна подорож завершилася 10 липня 2002 року в Ужгороді.

Петро Мідянка

• • Когда: 28 вересня 2018 – 12 жовтня 2018

• Галерея «Дукат», вул. Рейтарська, 8б