Так історично склалося, що всюдисуща рука кремлівської пропаганди прошила всі шари культури Франції. І література- не виключення. Чому так сталося і що змінилося після повномасштабного вторгнення Росії в Україну — про це наша розмова для Kyiv Daily з українським письменником Богданом Образом, який належить до української діаспори у Франції, але наголошує на своїй українській ідентичності.
— Насамперед – я українець. Я проживаю у Франції, постійно спілкуюсь з французами, але я вважаю себе передовсім українцем. Хоча Франція теж здійснила на мене важливий вплив, – говорить Богдан Образ.
Як письменник, дотичний до обох країн і культур – України і Франції – що можете сказати про те, яким чином російські наративи звучать в літературних творах Франції? Яке загальне ставлення французів до російської літератури і письменників?
— Так склалося історично, що Франція і Росія культурно дотичні, зокрема й літературою. Наприклад Іван Тургенєв проживав свої останні роки у Паризькому регіоні і на його «дачі» збиралася тогочасна французька мистецька компанія.
Відповідно, у книжкових крамницях дотепер існує полиця з російською літературою, а поруч – з рештою книжок авторів зі східної Європи, серед яких Україна.
Твори Льва Толстого і Федора Достоєвського публікуються у найрізноманітніших форматах – від кишенькових томів у м‘якій обгортці до престижних видань з картами і гравюрними ілюстраціями, а також у коміксах. І через багаторічну систематичну пропагандистську популяризацію цих авторів, чимало французів ніколи їх не читали, але сприймають за могутні твори про велич росії. Це можна назвати синдромом Толстоєвського.
Яких сучасних письменників Росії люблять і читають у Франції? Чи їх перекладають зараз французькою? Кого з них можна побачити на книжковому ринку чи на домашніх полицях французів?
— З сучасних російських письменників у Франції варто відзначити Андрія Макіна. Він емігрував сюди на початку дев‘яностих і за роман Le testament français (французький заповіт) отримав Гонкурівську премію і нагороду Медичі. З тих пір у нього вийшло декілька книжок французькою мовою про красу сибірського краю і про любов та стосунки імператриці Катерини. А у 2016 році Андрія Макіна було обрано у Французьку Академію. За дружнім келихом вина з нагоди того приводу письменника запитали про його ставлення до росії через анексію Криму та підтримку бойових дій на Донбасі. На що Макін відповів щось на кшталт кількості військових баз НАТО довкола росії.
Ще варто зазначити письменника-мандрівника Сильвана Тессона (Sylvain Tesson). Він регулярно навідувався до росії й описував свої подорожні нотатки, викликаючи у читачів бажання проїхатися Транссибірською магістраллю щоб насолодитися безмежними краєвидами.
У Парижі є книгарня Globe присвячена російській літературі. Окрім книжок, там діє кіноклуб і відбуваються зустрічі з російськими митцями.
Чи змінилося щось після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в плані російської пропаганди в сучасній літературі Франції? Якщо так – то як саме?
— Повномасштабне вторгнення насамперед викликало потужний інтерес до України. На вітринах книжкових крамниць можна побачити різноманітні книжки і часописи присвячені Україні – від історії до біографії Зеленського і рецептів української кухні.
Російська пропаганда намагається зараз використати так званий soft power – м‘яку силу через пропаганду спорту, культури, мистецтва.
Французи чутливі до літератури і до балету – отож росія намагається своїми творами й митцями (Толстой, Достоєвський, Чайковський) прикрити злочини, які вона скоює території України.
Треба бути пильними, бо у Франції росія підтримується правими та лівими радикалами. Мене особисто стурбувало і засмутило рішення Міжнародного Олімпійського комітету допустити до Олімпіади в Парижі «нейтральних» спортсменів з росії й білорусі, які підтримують тамтешніх диктаторів. А Паризька філармонія неодноразово запрошувала оперну співачку Анну Нетребко, яка захоплюється путіним і раділа окупації Донбасу.
Розкажіть про свої романи, чи звучить в них тема української ідентичності, відокремлення від російських звʼязків?
—- Мої романи «Київ-Париж» і «Львів-Ліон» були написані до повномасштабного вторгнення, тоді все сприймалося трохи по-іншому.
Тим не менше у книзі «Київ-Париж» демонструються паралелі між столицями України і Франції, а Київ – самобутнє місто зі своїм прогресивним вектором розвитку. Роман закінчується одразу після революції Гідності з очікуванням і передбаченням певних змін.
А основна дія роману «Львів-Ліон» відбувається у післямайданний період, приблизно 2014-2020 роки, які можна назвати українськими années folles (шаленими роками), коли, незважаючи анексію Криму й бойові дії на Донбасі, в Україні активізувалося громадянське суспільство й волонтерський рух, відроджувалося культурне життя (зокрема кінематограф), з‘явився безвізовий режим і було відчуття, що ми рухаємося у правильному напрямку.
Книга написана від імені головного героя француза, отже мені цікаво було спостерігати за думкою моїх французьких приятелів, які відвідували Україну.
Також в романі досліджується тема репатріантів – українські емігранти, які через вплив післявоєнної радянської пропаганди, повернулися на батьківщину, яка стала УРСР.
Ця тема надзвичайно близька і болюча для мене, адже серед них була моя родина і тітонька Софі у книзі – прототип моєї бабусі.
Вихід твоєї другої книги «Львів. Ліон. Інстаграм» відбувся в період, коли українська література в Європі переживає своєрідний розквіт. Ви це як автор відчуваєте? І чи можуть на вашу думку українці автори скласти конкуренцію російським у Франції? Що для цього потрібно, щоб це працювало як протидія всьому кремлівському?
— Мені видається, що мій другий роман «Львів-Ліон» вийшов саме у розквіт української книги в Україні. Адже повномасштабне вторгнення має неабиякий вплив на мову й ідентичність. Збільшився попит на український культурний продукт. У Києві відкрилася низка чудових книжкових крамниць та модних книгарень-кав‘ярень, а черги щоб потрапити до Книжкового Арсеналу були несамовито довгими.
У Франції окрім пожвавлення інтересу до України, на жаль ще немає такого попиту з боку видавців.
Слід віддати належне пані Ірині Дмитришин, адже французи мають змогу зацінити якісні переклади на емблематичні твори українських письменників і поетів, зокрема Сергія Жадана, Юрія і Софії Андрухович, Марії Матіос тощо.
Нещодавно з‘явився переклад збірки поезії «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук, які озвучила Катрін Денев.
А видавець Бруно Дусе спільно з Еллою Євтушенко уклали збірку 24 українських поетів. Також твори, або переклади деяких українських письменників спершу з’являються у Франції, а вже згодом в Україні.
Наприклад щоденник вторгнення Андрія Куркова (journal d’invasion) чи історія любові під час війни у листах Павла і Вікторії Матюші (Lettres d’amour et de guerre).
Однак цього недостатньо. Французькі видавці досить кволо видають українські переклади і насамперед віддають перевагу тим авторам і творам, які вже видавалися іншими мовами у різних країнах Європи.
Тож приміром якщо українські книжки видаються в Німеччині, то у них буде більше шансів бути перекладеними й виданими у Франції.
Отже саме пропозиція українських книжок у Франції має породити попит і тим самим створювати конкуренцію російському.
Також я вважаю, що треба більше перекладати українських митців – класиків і сучасників, розстріляне росією відродження 1930-х і нове розстріляне відродження після 2022 – все це сприятиме нашій перемозі над всім російським не тільки в літературі, а й в набагато масштабнішому контексті.»
Текст: Альона Коржик
Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
