Прозаїк і драматург, викладач і навіть один з творців нової вищої освіти – Інституту екранних мистецтв Карпенка-Карого, — Богдан Жолдак. А ще — блискучий оповідач, неперевершений відтворювач живої народної говірки з її дивовижною фонетикою і суржиком.
Ви з театральної родини?
— Не дуже.
Письменницької?
— Так.
Кого ви можете назвати своїми вчителями?
— Із письменників?
Взагалі.
— В мене було кілька вчителів. Один був із Конго, Клемпн Яндома, вчитель карате, дійсно великий чоловік, великий вчитель. У нас жив багато часу Микола Лукаш, найбільший поліглот. Я, до речі, тільки що видав про нього книжку. І це був великий вчитель, тому що він був дуже веселий, надзвичайно, дуже дотепний і дуже любив дітей. І я багато чим йому завдячую, тому що я виріс, так сказати, під його крильцем. Ну а з таких вчителів всесвітніх я б назвав би Юрія Яновського, майстра динамічної мілітарної прози.
Чому ви вибрали філфак?
— Я сім разів вступав у Москву, у ВГІК, і сюди на кінофакультет, і мене сім разів відкинули. Потім я закінчив філфак, щоб не йти в армію, а потім створив нову вищу освіту на Україні — кіносценаристику. Набрав свій курс. І таким чином компенсував оту несправедливість, яку зі мною вчинили.
Який був ваш перший сценарій?
— Найперший повнометражний сценарій — «Іван та кобила», про чоловіка, який знайшов у місті кобилу. Знаєте, діти викрадали кобилу в сусідньому колгоспі, мучили її, а потім виганяли. От він її знайшов, і там розплутав її — і все, його доля змінилася.
Коли в театрі імені Івана Франка йшла ваша гопак-опера, ви вже були сформованим сценаристом?
— Ні. Це була найперша моя опублікована річ взагалі. Мене не друкували ніде, ні одного рядка, ніяк. А коли доля мене звела абсолютно випадково — знаєте, як у голлівудських фільмах — із Сергієм Володимировичем Данченком, і він тут же взяв мою п’єсу (це була перша моя п’єса), це був шок. Був прорив, який дав мені такий трамплін, поштовх на майбутнє. Після того, якщо вже академічний театр поставив, то вже всі інші якось почали сприймати… Тоді була яка система: якщо ти не член Спілки письменників, тебе не друкують. А якщо в тебе нема друкованих книжок, тебе не беруть у Спілку письменників, розумієте? І розірвати це коло мені вдалося за допомогою театру.
Як ви описали б своє оточення? Лукаш, хто ще?
— Дуже веселі люди, письменники. Ярослав Шпорта, який весь час теж фонтанував жартами. Мій тато був письменник-гуморист, мама робила «капусники», де тільки не працювала. Її щоразу виганяли з роботи після кожного «капусника». Єдиний серйозний чоловік, який був біля нас, великий український поет Андрій Самійлович Малишко. Він такий серйозний, завжди зібраний, от… А всі інші — багато у нас жило родичів, які приїжджали в Київ, усі були веселі. Наприклад, наш, мій двоюрідний брат Валерій Жолдак, який кінчив теж філфак, так от його син Андрій Жолдак — це найзнаменитіший український театральний режисер. І такі-от люди оточували.
Шістдесятники, потім сімдесятників в вашому оточенні – це така ж історія протистояння системі?
— Так.
Ви напевно це знаєте: Олексій Нікітін написав роман, один із прототипів і героїв якого, – ви.
— Я?!
Так.
— Як книжка називається?
Victory Park.
— Йолки-палки! І мовчить, паразит!
Він був упевнений, що ви про себе дізналися.
— От я вам зараз розкажу. Це ви потрясающу новину для мене сказали. Справа в тому, що десь у 1985 році я працював землекопом у археологічній експедиції в Херсонесі. І туди потрапив Нікітін, якому десь було років сімнадцять. І він такий якийсь високий, симпатичний і дуже такий, знаєте, зажурений якийсь. Ми там з ним розговорилися, і він раптом так, мучаючись, сказав що от він пише вірші і він не знає, чи варто… Я кажу: «Ну, прочитай». Він почав читати вірші. Я кажу: «Альоша, та ти шо! Ти класний поет, ти великий!». «Та ні, я…». Я йому кажу: «Та ти шо! Ну от глянь, у тебе тут такий геніальний рядок, а тут ще кращий». І, значить, кілька раз ми з ним стикалися, у нього очки засяяли, він розцвів. Я не знаю, чи він написав це у своєму романі, але кожного разу, як ми потім зустрічалися, він казав: «От, Богдан, якби не ти, так от я б, значить, там, може, й покинув би писати». А я думаю: «Боже мій, такий гарний розумний талановитий чоловік — і він отак мучиться! Як це може бути?» Ну, бувають, знаєте, поети такі, якісь там кривоногі, горбаті, а тут такий нордичний красень. Як книжка його називається, ви кажете?
Victory Park, «Парк Перемоги».
— Отетеріть. Треба десь купить піти.
Впевнена, автор подарує із задоволенням.
— У нас дуже багато суперталановитих, супергеніальних письменників, які пишуть російською мовою, наприклад, Стяжкіна з Донецька —геніально пише. Вона так пише, що перекласти її практичною неможливо, у неї так зав’язані слова. І багато є таких людей, які, значить, скажімо, не поділяють імперських позицій, але пишуть російською мовою. І ми таких дуже шануємо.
Ви розмовляли на блискучому українською мовою тоді, коли це було не прийнято. Це була броня, позиція?
— Я вчився в українській школі, де на уроках говорили українською, а на перервах — російською: і у дворі, і скрізь. У мене в сім’ї всі розмовляли українською мовою. І от десь там в кінці уже навчання в школі я почав думати: «Та що це таке, йоли-пали!». На людей, які говорили українською мовою, дивилися так, звисока. І я думаю: «А я чхати хотів! От упрусь». І уперся. І став розмовляти українською мовою. І оце по цей день.
І все-таки, як було вижити нормальній людині в тоталітарний час?
— Ну ніяк. Люди вони були приречені на алкоголізм і на роботу. Знаєте, як-от ми читаємо, що раби у древніх державах працювали за харчі і за ночівлю. Так і всі радянські люди — вони не доживали до зарплати, грошей не хватало. Не всі мали навіть квартиру. Тобто це було рабство. А що таке тоталітаризм? Це ж як виживати? Ну, я вживав завдяки тому, що я не пив і не курив. У мене був деякий такий, знаєте, люфт, щоб купити там книжку чи щось таке. А ті, хто вживали інакше… Знаєте, алкоголізм — це ж вважалося дисидентством. Це були бунтарі, які напивалися до нестями.
Горілка або еміграція?
— Так. І всі страшенно смолили цигарки, хто що міг, ну і каву пили. От у цьому виражалося масове дисидентство. Ну я каву іноді пив. А все інше, значить, я якось… Відмовився від багато чого. Це страшно комусь розказати, що ти намагався піти в кіно на денний сеанс, щоб зекономити 25 копійок, і принципово не брав квитки в комунальному транспорті. Тільки завдяки тому, що був дуже здоровенний, і контролери якось не дуже сперечалися і вже знали в лице, що такий-от ідіот їздить. І от можна було назбирати копійок і раптом десь там купить собі якийсь журнал там чи книжечку. Смішно, правда?
Що в цей час вас тримало?
— Якимось способом з художнього інституту, чомусь художнього, надходили тексти самвидавські антирадянські. Це були статті без підпису. Тільки зараз я взнав, що там одна стаття була Чорновола. Тобто тут в Києві траплялися різні події, наприклад, підпал україніки в Науковій бібліотеці, спалили відділ. І от з’явилася стаття, значить, з подробицями цього кошмару. Аж оце ось недавно узнав, що цю статтю написав Чорновол. І багато чогось із Художнього інституту йшло такої інформації. Мало того, там навіть зробили спеціальний відділок КДБ на Львівській площі, який, так би мовити, опікувався цим Художнім інститутом і намагався його фільтрувати. Но все одно ця інформація ішла. Отакі радості були. То раптом хтось книжку якусь у когось взяв читать, той комусь передав читать, а тобі дають її на ніч. Вийшла там книжка, наприклад, братів Стругацьких. Ну, і це, значить, за ніч ти її ковтаєш. У мене було таке в житті, що мені однокурсниця Галя Паламарчук дала передрукувать якусь антисовєтчину з негативів. Так уявляєте, я цілу ніч тоді друкував потім все, що я не встиг прочитати. Тобто потім вранці все це висушене зібрав, віддав їй, і було цікаво, ну, там якимись уривками щось бачив. Оце якби було хоч би ще півдня вільнного, то можна було б прочитать.
Був такий центр інтелектуальний — це солодкий гастроном на Хрещатику, який уже тридцять років стоїть зачинений, і там була кава по 3 копійки чашка, а з цукром — 5 копійок. Там товклося безліч народу різного. Це, по-перше, був центр розповсюдження анекдотів. Там поки в черзі постоїш, так розкажеш сам і почуєш безліч анекдотів. І раптом вискакує якийсь один чувак, приніс книжку Амальрика передруковану. І раптом бац! — ти ухопив її перший, а на другий день приносиш і віддаєш, або там ще щось таке. Тобто радість — це була антирадянщина. І ще одна була велика радість у цьому плані. Радіостанції глушилися російською і українською мовою, а радіостанції білоруською мовою глушилися в Мінську, а сюди таки долітали тексти, і можна було, не знаючи білоруської мови, легко розуміти, що робиться в світі. Уявляєте? Якось завдяки білорусам ми тут якось просвіщалися. А потім, уявляєте, там десь пройшла якась передача, ти її послухав, а потім вона з’являється в самвидаві, ти читаєш — наче ж рідну маму побачив.
Ще «Німецька хвиля» добре звучала, кажуть.
— У чому виражалася антирадянщина? У нас був такий завод «Маяк», який випускав радіоприймач «Меридіан». Це був єдиний повнохвильовий транзисторний приймач, який, окрім телескопічної антени, мав ще внутрішню магнітну антену на короткохвильовому діапазоні, тобто повертаючи його вліво-вправо і телескопічну антену крутячи, можна було відстроїтиcь від глушилки. Це фантастичний був прилад, хоча не такий престижний, як «Спідола», і дешевший майже вдвічі, але це була машина антирадянська, зроблена в Києві на секретному військовому заводі.
У чому природа вашого оптимізму?
— Мене цікавлять такі динамічні структури. Ну, наприклад, у тій же літературі я намагаюсь писати такі оповіданні і повісті, в яких є дія, якась дія, контрдія. Дуже мало мене цікавить, скажемо, опис довгих психологічних станів, тривалих міркувань. Ну, я вам казав, що мій учитель Юрій Яновський — в нього теж була така проза динамічна, і я намагаюся теж так-от все передавать через дію, навіть якщо там, скажемо, якісь там філософські елементи, то вони відбуваються в якійсь дії, взаємодії. І це є основою оптимізму. Бо тільки зануришся в іншу літературу ментально-міркувальну, ти зразу впадаєш у депресію, тому що ти починаєш, наприклад, думать про сенс життя, про все таке інше. А людина, яка не п’є спиртного, то розумієте, як їй легко скотитись в депресію просто так. І тому, значить, світогляд так сформувався завдяки власній писанині.
Як художник розкриває в своєму творі?
— Справа в тому, що кожна людина в принципі є письменником, але всі займаються цим в усній формі. Ну, наприклад, ти йдеш по вулиці, бачиш — іде твій знайомий. Поки ви зійшлися, ти вже згадав кілька анекдотів, кілька історій про спільних знайомих. Ви стали, почали говорить — і раптом проходить три години часу. Ви знесилені розходитесь, і ніхто з вас не помітив, що ти розказав кілька романів, кілька повістей, тобто безліч цікавих історій, які траплялися з людьми, але не потрапляли ні у пресу, нікуди. Оце вони ці сюжети і живлять. Але ці історії дуже часто є неймовірні. Тобто вони не вкладаються в правду взагалі, і хто читає, думає: «Боже, яка фантазія у цього чоловіка. То він вже такий брехун». Але справа в тому, що вигадані історії, ну, наприклад, у мене, вони поступаються тим історіям, які я почув, якими насичений цей Всесвіт — і вони шалені. Тим паче що зараз навіть у засобах масової інформації як вискоче якийсь сюжет, що ти сидиш і не віриш, що таке десь відбулось тут поруч. І є такі настільки сильні історії, що ти їх не можеш описать. Тому що не хватає таланту, щоб осягнуть оцей факт. Ну, наприклад, показували одного діда із села, який робить вертольоти і сам на них літає. Він не має освіти, колись хотів буть льотчиком, а йому не дали. І коли він став вже старим, він робить вертольоти і літає на них, іноді падає. І тут, знаєте, тут у всіх наших інтелектуалів ідуть асоціації з Ікаром там, з усім таким… От такий дід, от як ти його опишеш? Як ти опишеш, не розуміючи взагалі, що таке вертоліт? От, але уявляєте, який це типаж? Та Есхіл, Софокл там, Шекспір руку б дав відрубать за такого діда, щоб тільки його побачить. І от бачите, така правда, що не вистачає таланту на неї.
Про речовини людяності хочу запитати: як впливає письменник на цінності суспільства?
— Хотілося б впливать на це. Іноді, дуже рідко там десь є поодинокі випадки, коли хтось мені каже, що десь там щось таке прочитав і щось воно якось йому там щось трошки чогось пояснило. Но, як правило, людина читає не для того. Уся попередня література, скажемо, XIX століття — вона вся була практично дидактична. Вона була така наративна, значить, вона в лоб учила, як треба робить. Не знаю, чи комусь це допомогло, бо вік тієї літератури закінчився Жовтневим переворотом, і все це пішло у трубу. Мені здається, що всі книжки впливають емоційно. Якщо, наприклад, людина отримала якісь певні емоції від літератури, то потім цей емоційний стан, який, можливо, трішечки покращився, десь в якихось ситуаціях потім підштовхне її до якогось правильного вибору, можливо, підштовхне. Але не якісь там повчання підшовхнуть, а саме, ну, трошечки вдосконалений емоційний стан. Ну, ви знаєте, що люди, які читають вірші, — вони трошки інші. Там, скажемо, люди, які слухають музику джазову чи класичну, вони потроху робляться іншими. Ну, наприклад, от моє покоління як? Ми спочатку слухали первісні рок-н-роли, записуючи їх із радіо, потім почали цікавиться джазом, передача «Час джазу із Вашингтону» геть не глушився. А, скажем, класичну музику ми не сприймали, а потім, після того як вже в нас поселився джаз, почали сприймать класичну музику. Тобто ніякі лекції нас не підштовхнули до цього, а цей емоційний розвиток — він дає якесь вдосконалення людині, і потім, якщо вона сприймає вже й класичну музику, в неї трошки інакше працює сіра речовина і вона якось інакше в цей світ… Ну, наприклад, письменники вже творять вже якісь інші тексти, можливо, трошечки витонченіші, ніж до того.
Ви були знайомі з музикантами, вашими ровесниками – Грабовським, Сильвестровим, Крутіковим?
— Да, я був знайомий із Грабовським ще до того, як він покинув Україну. Був знайомий з Сільвестровим, особливого з його дружиною Ларисою. От дивіться — фантастична сім’я, Сільвестров супергеній такий, неземний. А дружина його, Лариса, вона була музредактором, вона колекціонувала матюки — мати й різні такі звороти. Вона їх записувала, ми на цій темі з нею спілкувались, тому що я знав дуже багато матюків і знав дуже багато анекдотів. От я дуже добре знайомий з Володимиром Губою. Ну, це святий чоловік взагалі — янгол, геній, і ми з ним завжди спілкуємось дуже радісно і… Можливо, ще й тому, що Губа пише музику для кінофільмів. Я в кіно працював. Це специфічна музика, яка має свої особливості, і він бездоганно володіє саме цим напрямком. І не тільки цим. Сотні фільмів, якщо не тисячі, які він прекрасно озвучив. Ну, на жаль, з багатьма композиторами не доводилося. Ну, наприклад, як би я міг познайомитись зі Скориком і так далі? Це, ви бачите, ну, от ми познайомились з Губою не на концертній же площадці — у спільних знайомих десь на дні народження, ну і так далі і так далі.
Сергій Тримбач у зв’язку з вашим 70-річчям згадував про те, як вперше вас побачив. Він був першокурсником, ви опікали першокурсників, він порівняв вас з Тарасом Бульбою, Гуллівером серед ліліпутів. А зараз ви любите своїх студентів.
— Дуже.
Що вони вам дають?
— Мені щастить, що мої студенті — це ж чисті люди, ви розумієте? Це ж не просто студенти. Це ті люди, які хочуть стати сценаристами у світі знищеного кінематографу. Чого вони хочуть? Вони хочуть, пробачте, чистого мистецтва. Тобто вони хочуть працювать у сфері, яка дає їм якесь там внутрішнє відчуття самоцінності. І це в переважній кількості святі сотворіння. Вони ще не запоганені цим світом, і мене в них найбільше радує те, що вони народилися й виросли не за радянського часу. Вони не знають, що це таке, і навіть їм якщо це починаєш пояснювать, вони ввічливо роблять вигляд, що вони це розуміють. От, це у нас же все наше покоління виросло під знаком боротьби з цією несвободою і своєю несвободою, з усіма нашими можливими компромісами ми прагнули десь тільки щось проштовхнуть і щось зробить. А ці абсолютно позбавлені оцієї заангажованості, і це саме те, чого не було в моїй молодості, і те, що я, як би мовити, спостерігаю в них – і це велике щастя.
І все ж, якби не філологічний, інший факультет, ким би ви стали?
— Коли я ще був маленький, щось мені весь час у голові була така думка: «От якби я був письменником, то я б написав таке», і мене це дратувало, бо я хотів стать кінорежисером. Коли я почав викладать у кіноінституті (це десь був 1982 рік), викладав я на курсі геніального Віктора Борисовича Кісіна. Кісін — це батько українського телебачення і батько батьків українського телебачення. І він мені каже, Кісін: «Слухай, вступай до мене на третій курс — і станеш режисером». А я вже тоді, хоч ніхто ніде не друкував, но я тоді вже загруз у текстах. Кісін каже: «Послухай, чувак, кінчиш у мене курс без проблем, а потім в аспірантуру вступиш і так далі». А я думаю: «Ні». Тобто вже, знаєте, лопнула оця перша любов. І довелось ставать письменником, сценаристом, і так якось… Це не просто все, знаєте. Хочеш одного, а тебе доля все одно веде туди, куди ти мусиш потрапити. Це вже потім починаєш розуміти, що в цьому є якісь закономірності, а тоді це все виглядало якимось набором випадковостей, якихось мінливих настроїв, непевних бажань і так далі. У мене багато людей знайомих, які теж вступали зі мною на кінорежисуру і не вступили. І це класні. От, один мій друг Гриць Тур’ян зараз живе в Штатах. Він раптом став художником, розумієте? Хоча ніде ніколи не вчився. От йому не дали тут кінорежисури, так у нього ці візуальні його надбання внутрішні вилились у живопис і так далі. Багато таких людей, яких одкидали. Це вже зараз, працюючи в цьому інституті, я узнав, що майстер, який набирав кінорежисуру, він міг взять лише одного студента, якого він хотів. А всіх інших йому садили на голову. Був великий конкурс між оцими «позвоночними» по блату студентами. І все одно з них теж виходили часто непогані кінорежисери. От зараз же я набираю свій курс — це щастя, це свобода. Ти береш тільки тих людей, які дійсно здібні, енергійні, талановиті. У цьому є певна хитрість: як ти набираєш курс із таких людей, то тоді тобі менше роботи. Вони все роблять, а ти тільки ходиш, надуваєш щоки й робиш вигляд, що там щось їм проповідуєш.
Ви готуєтеся до лекцій або імпровізіруете?
— Практично не готуюсь ні до лекцій, ні до майстер-класів, ні до інтерв’ю. Ніколи я цього не роблю, тому що, розумієте, ну, я довгий час вів прямі ефіри на радіоканалі «Культура» — це були 50-хвилинні передачі. Ну, і там треба ж подать план передачі. От пишеш план здоровенний на 50 хвилин (це немало), а потім, коли починається передача, то, дай боже, щоб ти один пункт або два з цього плану використав. Тому що передача, дзвоники — вони моментально повертають тебе в інший бік, і це найбільше щастя. Чому? Тому що от, наприклад, під час радіопередачі, під час лекції чи під час майстер-класу ці повороти несподівані — вони тебе наштовхують на нові думки, на нові ідеї. Тобто вони виникають самі по собі із ситуації… Ну, наприклад, перед тобою сидить аудиторія, де ти нікого не знаєш. І раптом у процесі цього спілкування… І це дуже цікаво, це, знаєте, як пошуки в лабіринтах, де ти знаєш вихід, але ти здобуваєш у процесі величезну кількість того, що потім тебе збагачує. Ми такі хитрі, і цим користуємось. Раніше колись, за радянських часів, треба було писати план лекції там і «прочее, прочее, прочее». Хоча їх теж ніхто не притримувався. А зараз я вдячний нашому Інституту екранних мистецтв імені Карпенка-Карого, що вони дають тобі можливість робити те, що ти хочеш. У чому виражається ця подяка? От ти набираєш новий курс — і це абсолютно інші люди, ніж на попередньому курсі. І в них інші вподобання, інші бажання, інші таланти, інші можливості. Розумієте, якщо їх втискувать в якісь плани, і що? А так ти починаєш іти за ними і пропонувати їм те, що у них краще виходить. І з цього, значить, потім виходять сценаристи, і кожен, так би мовити, на іншого не схожий.
Ви чогось вчитеся у них?
— Звичайно! Ну, по-перше, це лексика. Ви ж знаєте, що ця лексика — вона міняється. Ну, скажемо так, не те щоб кожного покоління, а кожного сценарного набору вже лексика міняється — безліч нових слів, зворотів, нових понять. Все те, чого ми позбавлені. Воно потрапить у літературу років через 20–30, коли воно безнадійно застаріє. Дуже радує, що в цій лексиці трапляються словечки ще з моєї молодості, раптом вискакують якісь слова, які були забуті, а потім зараз вони відроджуються. Тобто це абсолютно нова мовна стихія і творча стихія, тому що ці люди, якщо вони прорвуться до друкувальних верстатів, то це буде вже, мабуть, через років 20 з отакими темпами, як це відбувається. А от безпосередньо бути біля самого початку зародження оцієї стихії — ось найбільша цінність для такого, як я, хитруна.
Пам’ятаєте про що була ваша перша курсова робота?
— Так, я вам скажу. Я цього нікому не казав. І я вам скажу, і видавець цієї книжки Леонід Фінберг, як почує це інтерв’ю, він мене вб’є. Справа в тому, що моя перша курсова робота на третьому курсі була про Миколу Лукаша. Потім я цією курсовою роботою виграв конкурс студентських робіт, взяв перше місце. Потім написав такий же диплом — і мене завалили на ньому. Ну, видряпався ледве з цієї прірви. І тут в цю книжку я вставив дослідження про переклад Лукаша «Бал в опері» Юліана Тувіма — так це моя курсова дипломна робота. Ну я ж не сказав директору видавництва про те, що це моя студентська робота, написана в 1969 році, уявляєте? От, і вона пройшла, не викликавши заперечень ні в директора, ні в редактора. Редактор тут дуже сильна поліглотка молода, Катя Сінченко. Ви уявляєте собі поліглотку, якій 24 роки? Все знає, все чує, все бачить — і то вона, значить, не врубалась, що це студентська колишня робота. Отакі ми хитрі.
А ви цю книгу (про Лукаша) становили теж як сценарій?
— З Лукашем, звичайно, в основному спілкувалась моя мама. Вона з ним вчилась до війни ще. Ми прихистили у себе Лукаша, і мама з татом залишили свої спогади про цього великого чоловіка. От потім сюди додалися й мої спогади. Я себе проклинаю за те, що я тоді ставився легко до Миколи Олексійовича — це було все прекрасно, але б зафіксувать щось, записать за ним… Він вже, ну, як Всесвіт навколо тебе. І я, треба було записувати… Тобто це теперішні мої спогади, і моя повість про дитинство Лукаша коротенька.
Ви пам’ятаєте нескінченну кількість історій. Я б хотіла їх записати, так і назвати їх «Безліч цікавіх історій», портрети і випадки, про абсолютно різних людей, яких ви знали.
— Ви не повірите, я таку книжку скомпонував — про всякі особистості, про всяких цікавих людей. Та книжка в проекті, і вона рухається там десь до видання. І коли вона вийде, то… Бачите, ви ніби прозирнули в саму сутність.
Хороша новина, буду чекати на книжку. Шкода, правда, що історії ми з вами не запишемо.
— Чому? Ви можете ставити питання про якогось персонажа, хто вас цікавить. Наприклад, Дмитро Горбачов, попри те, що він дав цілий блок мені в цю книжку, у попередніх він функціонував як герой деяких несанкціонованих попередніх історій, розумієте? Тому що це був найприкметніший чоловік на Хрещатику. Це здоровенний був качок, а тоді ж качків не було, вони були заборонені. Він ходив, у нього… Він такий, як бочка накачаний, здоровенний і суперінтелектуал. Там на Хрещатику нього всі дивились, як на Бога, а він такий і був. От фантастика. Ясно, що його з’ява біля центрального гастроному, біля солодкого гастроному — всі: «Горбачов, Горбачов!». Прийшов Горбачов, з кимось став, говорить — і всі на нього очки кліпають, особливо молодь, бо бачить качка, атлета — тоді на Хрещатику їх було дуже мало.
Зрозуміло. Горбачов. Григорій Кочур?
— Я, до речі, в цій книжці теж вставив інтерв’ю з ним. І вдалось недавно випустить фільм про нього, який я зняв у 1995 році. Він пройшов по телеканалу «Культура», уявляєте? Пройшло десь 20 з чимось років — і раптом оце аж зараз тільки воно пішло в ефір.
Уже цілих два героя, про які ми з вами можемо поговорити.
— Про Кочура я знав, тому що я знав Лукаша. А це були два титани. До речі, вони один одного підколювали. Це дуже інтересно, як один підколює… Той такий академіст — Кочур, а Лукаш як би розхристаний такий — ну, він прикидався таким. Абсолютно різні люди, но це були два поліглоти, їм було про що поговорить і якими мовами.
I ще Мирон Семенович Петровський! Розкажу!
Так сталося свого часу, що я був найбільшим двійочником у школі. За перший місяць навчання в сьомому класі я нахватав 23 двійки. А до нас привели вчительку продовженого дня — Світлану Василівну Петровську. І вона мене десь за пару місяців зробила відмінником. Отак ми познайомились. А з Мироном Семеновичем Петровським була фантастична історія. Він, коли навчався тут на третьому заочному курсі філологічного факультету, написав курсову роботу про Корнія Чуковського. Ну, уявляєте, в ті часи страшні. Написав, набрався хоробрості і послав Чуковському по пошті. І знаєте, яка відповідь прийшла від Чуковського? «Ви б не хотіли працювать редактором мого семитомного видання?» Це третьокурснику, заочнику. Він зібрав свої речі і поїхав в Москву працювать редактором у Чуковського. Уявляєте, що це таке? І він всі ці сім томів відпрацював. Героя Соціалістичної Праці йому не дали, але отаких феноменальних випадків, я не знаю, чи є в історії філології радянського періоду тут щось подібне. Отакий Мирон Семенович Петровський. А зараз він, мабуть, ще й найвидатніший булгакознавець. Тобто Вам тут в Києві ще є в кого брать інтерв’ю і працювать.
Текст: Віка Федоріна
