Поезія має звучати, такою є її природа. Швидко це забуваємо і дивуємося, коли отримуємо чергове про те нагадування. Поет дорівнює виконавець; поет не дорівнює виконавець. Поезія, що звучить, має безкінечну кількість імен, одне з них – реп: речитатив зі складним ритмом. З фіксацією банальностей на цьому закінчую, бо виконавець – поет, про якого піде мова, який завгодно, але не банальний.
BRAT – український музичний проект, що дебютував на початку 2018 року з альбомом «V$TAVЛЯЄ» і кліпом на пісню «ФОП».
Цієї зими з’явився ще один кліп – «Йду за стаффом».
Своє справжнє ім’я Brat особливо не афішує, але і таємниці з того не робить. Це проект Григорія Семенчука, автора двох поетичних книжок, зокрема, що вписали його в парадигму українських двітисячідесятників (не пощастило цій поетичній генерації з назвою). Втім, поезія Brata від поезії Семенчука відрізняється: насамперед однозначністю соціальних повідомлень на тлі абсолютно нестриманого хуліганства мовних ігор (я не про фонетичні красивості говорю, їх у Bratа якраз немає) і якоюсь по-хорошому нішевою іронією.
Поет дорівнює артист. В український вірш стрімко повертається першість мелодики: знову є потреба наочно виявити музичність самого слова. І з пафосом тут я закінчую, бо Brat – це таки не пафосно.
Ну іде за стаффом, ну буває. Прийшла жадана смска, можна починати блукати містом в пошуках закладки, можна вирубати цей уже непотрібний вай-фай. Між іншим – нав’язливий повтор образів: телефон стоїть на беззвучному режимі, який тут чомусь є станом повної готовності. Стрічає дорогою приятеля, який накидався уже якихось речовин. Але ні, Brat не такий – він же іде в бібліотеку: «слава Богу такого зі мною не буде / за хвилину я стану як Будда / бо іду я в бібліотеку /люблю читати й вона від мене недалеко» (тому і беззвучний режим, до речі: тиша має бути в бібліотеці). Стафф – книжки; кумедний фінал насправді є глибоко іронічним. Ба більше: це конкретна книжка – поетичний збірник Леопольда Стаффа. Стафф – речовина, Леопольд Стафф насамперед асоціюються із поемою «Скарб»; речовина стає дорогоцінною в такому алхімічному шлюбі, а пошук скарбів вимагає чітких маршрутів. Різниця між психоделом і снами-про-могутність (теж книжка Л.Стаффа) незначна.
Бібліоманія – така ж залежність, як і всі інші. Чому деякі з залежності мають на певному етапі свого буття привілейований культурний статус? Чим бібліотека краща за аптеку, де щойно побував обдолбаний знайомий? Тим, що безплатна, припускаю. І там тиша, повний «беззвук». А головне, що вона поблизу, недалеко. Скарби легше шукати за місцем реєстрації. Деякі залежності просто простіші в реалізації.
Така поезія, як у Brata, працює з кліше, це один із її принципів – пастиш насамперед. Хіп-хопер має начитати купу слів про наркоту! От він і пише про наркоту, послідовно імітуючи стилістику гангста, аж поки не викаже себе в фіналі (не)банальним ботаном. (З початку до кінця вірша рими послідовно збагачуються, до речі. Рима має зміст, ми ж в курсі? Тим більше в принципово спрощених – «під вухо» – текстах співаної поезії. Brat, скажімо, римує «до церкви» і «тверком». Його рими мають візуальний прибавочний зміст).
Хороші хлопчики граються у небезпеку.
Реп пародійно грає з кліше поп-культури, Brat робить пародію на пародію, граючись з хіп-хоп кліше. І звучить рефреном «Ні – хуйні! Коли ти внатурі на самому дні, повтори: Ні – хуйні!». Х…я ця родом із політичних гасел 2004-го. І рефрени Bratа використовують тут ту саму техніку переконання, що й політичні гасла. Є такий психологічний ефект: повторені з усталеним інтервалом слова будуть звучати як музика, а заримоване стає істинним в нашому сприйнятті. І революційні роки (1991, 2004, 2013) у Brata раз-по-раз випливають теж не випадково (хіба 1991-й має стосунок ще й до особистої біографії, а не політичної – рік народження). Brat починає скандувати політичні слогани, тільки програма його при цьому – всеохопна. Політика для нього – повний синонім «публічності» (понтів, себто). Під визначення «х…я» ж підпадає зрештою все, от геть чисто все. Мінус на мінус дає плюс.
Його вірші мають соціальне звучання, це безумовно так. Хітова і кумедно-злюща «Галичина» таке соціальне послання конкретизує максимально чітко: «це коли розкачати гадючник / у якому кожен герой». Але через подвійний пародійний ефект і роботу з кліше месидж цей стає не таким нав’язливим. Зрештою, у кожного свої кайфи, комусь їх шукати в бібліотеках, комусь на політичних мітингах. Комусь – в податкових структурах.
«ФОП», наприклад. Оформляти ФОП Bratа відправляє тато, бо це має засвідчити, що дитинка подорослішала. Такий-от обряд ініціації, в якому виживуть не всі, а ті, хто вижив, позаздрять мертвим. Між інший, антропологічно всі етапи ритуалу у «ФОПі» точні: скерування-допит-випробування стійкості-ізоляція-тощо. Бо ви ж знаєте, звісно, що відразу після оформлення ФОПу приходить слава світових танцмайданчиків (це максимум) і здатність перетворювати воду на каберне (це мінімум). «Зустрічайте зустрічайте рідний ЦНАП / Відчуваю відчуваю новий я етап / Тітонька мене спитає чи не довбойоб / І поставить мені візу що я справжній ФОП». (Розмову про те, чи припустима в поезії брутальна лексика, і не починаймо. Так, припустима).
Злет хіп-хопу наприкінці ХХ століття пов’язують із поступом міжрасової комунікації в мультиетнічних спільнотах. Ну, це не наш варіант, точно. Версія Brata якщо про якусь між-взаємодію свідчить, то радше про міжкласову. Його ЦА – креативний клас, формація і досі малозрозуміла «ззовні», але чітко орієнтована на творчий безлад «всередині». Зрештою одна з його пісень зветься «Культурологи і куратори», куди вже точніше визначення своєї аудиторії. «Або може проста менедежерка / для якої – я величина / для якої я тутка й теперка / для якої я – Галичина». Все бути може, або. Атмосферні біти і тексти про розвал класової системи із середини самої неструктурованої з соціальних груп… Без іронії з цим посланням – ніяк. Теперка Bratу іронії не бракує, і це добра новина для саунд поезії.
Текст: Ганна Улюра
Фото: Саша Населенко
