З 5 січня у прокаті йде історична драма «Щедрик». За сюжетом напередодні Другої світової подружжя Іванюків з 6-річною донькою Ярославою переїхали до Івано-Франківська. В той час це українське місто належало Польщі і називалось Станіславів. Винаймають частину будинку в єврейської родини. По сусідству з ними оселяється також польська сім’я. 1939-го Галичину захоплює Червона армія. Більшовики окупацію заходу України називають “освобождєнієм”, переслідують поляків. Іванюки прихистили у себе 6-річну доньку сусідів Терезу. 1941-го на імперію Сталіна напала гітлерівська Німеччина. Викладачка співу Софія Іванюк стає мамою і для двох єврейських дівчат, чиїх батьків убили нацисти. Її чоловіка Михайла – колишнього січового стрільця, члена Організації українських націоналістів – німці розстрілюють. 1944-го в місто повертається радянська влада. Українка прихистила німецького хлопчика Генріха. НКВД арештовує Софію. Про фільм розповідає режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко.
Чи варто зараз ставити вистави про війну — питання суперечливе, але український театр рефлексує на різних рівнях. Прямо чи опосередковано режисери намагаються актуалізувати якщо не забуті твори, то принаймні продкуюючи нові акценти.
22 грудня відбудеться онлайн прем’єра в Ураїні, показ хореографічної вистави VONA. Проєкт створено в колаборації з всесвітньо відомим театром Піни Бауш за підтримки Гете інституту в Україні.
З 1 грудня в національному прокаті йде українсько-італійський фільм «Коза Ностра. Мама їде». Комедія розповідає про українку, яка стала хатньою робітницею в будинку мафіозі.
Британський Finborough Theatre привозить до Києва українську прем’єру п’єси «Кицька на спогад про темінь» Неди Нежданої у перекладі англійською Джона Фарндона. Два покази у Києві відбудуться 8 та 10 грудня.
Херсонський академічний музично-драматичний театр імени Миколи Куліша 23 лютого зіграв прем’єру «Вічність і ще один день». Як говорить керівник театру з’являться: готувалися вічність, а показали один день.
Після двох пандемічних років фестиваль Divadelná Nitra у Словаччині знов зібрав глядачів, традиційно наприкінці вересня. Лейтмотив 31-го театрального фестивалю – крихкість/fragility у різних вимірах людського існування і всесвіту в цілому.
Він з гордістю показує мені свій театр: от тут музей – і там є окремий стенд про роботу під час повномасштабної війни, от балаклави, які шиють робітники театру, от тут в підвалі – сцена в укритті на сорок місць із помостом два-на-чотири, але надійно в бомбосховищі, а збоку – переобладнані під гримерку і гардероб комори, от вщент пробитий осколками фасад із колонами (а будівля, між іншим, – пам’ятка архітектури), от цехи, що їх планують якось відновлювати після прильоту, от внутрішній дворик, який уже відновлюють після ракетного обстрілу – у стовбурах дерев застрягли чималі шматки металу, бронзові ліхтарі покручені-розбиті, бокова стіна театру пошрамована, боляче дивитися, вікна (те місце, де були вікна) зашиті листами дсп.
