30 січня на сцені Міжнародного Центру Культури та Мистецтв —  МЦКМ (колишній Жовтневий палац) відбудеться премʼєра сучасного балету «Д.І.М.» театру INSHA Dance Company.

Це – вистава про незламних українців, яка фокусується на тілесній рефлексії про дім, його фізичне та духовне значення яке він має для людей, змушених покинути свою землю.

Постановка створена танцівником, хореографом, артистом балету Іллею Мірошніченко на музику Віктора Рекало, у спектаклі звучатиме жива музика від струнного квінтету.

Ілля Мірошніченко та Віктор Рекало розповіли Kyiv Daily про постановку.

Ілля Мірошниченко: «…ми – Insha Dance Company, — ми Інші саме у процесі відтворення наших робіт і для нас тіло – вірний партнер для діалогу з авдиторією. Чим природніше воно рухається, тим тендітніший вставлюється звʼязок з глядачем. Для нас всіх ця вистава стає домом»

На мою думку, зараз всі сумують по «великій формі» — великому не-сучасному балету. Як це — ставити майже документальний балет, працювати з не баченою досі фактурою?
— Мені важко оцінити саме попит на театр танцю, оскільки як митець, автор та засновник незалежної і дуже молодої компанії («Insha Dance Company») обрав для себе «непротоптаний» шлях популяризації сучасного театрального продукту, інтерес до якого (на мою думку) створюється саме завдяки нашій діяльності. Маючи досвід роботи артистом балету двох протилежних за значенням та напрямками театрів – «Київ Модерн-Балет» та «Національної Опери України ім. Т. Г. Шевченка» — я мав змогу зсередини дослідити позитивні та негативні тенденції таких величезних інституцій. Однозначно те, що наша країна та нація потребують не лише академічного мистецтва, а й мобільного та актуального, інколи дуже сміливого та якісного сучасного продукту. Саме тому до мене та нашої чудової команди (дружини Катерини, яка є моєю головною танцювальною партнеркою докупи) було очевидним те, що наші пристрасті в театральному мистецтві, що були виховані переглядами надзвичайно сильних робіт як наших режисерів та митців сучасного мистецтва у всіх його напрямках, так і закордонних, повинні бути втіленими на сцені нами самостійно. І саме так, зі страшенною вірою в те, що український глядач готовий пасіонарно споживати «свіжину» театрального мистецтва, ми вирішили створити компанію*. 
*це дещо відхилення від питання та, все ж таки, без цього контексту важко відповісти на основне питання…
А тепер про виставу «Д.І.М.»:
В першу чергу, я би сам обережно не називав нашу майбутню роботу саме документальною хочаби через те, що мова йде про танець, тобто про невербальний театр. А невербальність танцю якраз таки і робить його універсальним інструментом в умілих руках або просто в руках хореографа:).  І, оскільки, танець наший існує у тісному поєднанні з різними жанрами — пластичний театр, фізичний, драма, музичний – ми використовуємо більше принцип сатурації (насичення) дії релевантним до загальної теми твору символізмом. Єдина наша документальність заключається саме у закарбовуванні емоційного досвіду, який особисто пережили як ми з дружиною під час виїзду з Києва до Білої Церкви в автівці, яку ми дуже обнадійливо називали «ковчег» бо забирали до моїх батьків крім свого котика також одну сімейну пару (друзів) з маленькою дитиною та папугою, так і наші артисти, які безліччю транспортних засобів намагалися просто дістатися кудись.
Я чудово памʼятаю момент, коли ми з татом під час комендантської години везли сімʼю наших друзів на вокзал Білої Церкви щоб спробувати посадити їх на будь-який потяг що їхав би в західному напрямку. Не маючи квитків, розуміння, впевненості люди перманентно стягувалися до перону. Стояв гул тихих голосів і серед всіх постатей я впізнав свою давню знайому, яка завжди струменіла енергійністю та невпинним бажанням жити. Я підійшов привітатися та підтримати її бо зрозумів задля чого вона там. Вона стояла в чоловічій куртці (трохи брудній і явно не новій), дивилась на мене і довго не могла мене впізнати, роздивляючись мене. Вона вся тремтіла і постійно повторювала що їй страшно. Ця історія скінчилась банально, бо ми ледь «втиснули» наших друзів з дворічним хлопчиком у вагон, який ледве не тріскався від кількості людей і я загубив поглядом ту знайому але цей образ міцно мені запамʼятався і, можливо, саме він став прототипом для однієї з головних мікроісторій у нашій виставі. А може і не він.  Хоча недарма я його досі памʼятаю. Тож, цим я хотів сказати, що вистава «Д.І.М.» буквально пронизана живим досвідом всіх її учасників, ми мали багато годин творчо-терапевтичного брейншторму з артистами та творчим цехом проєкту щоб віднайти ключі та образи для якомога точнішого і делікатного зображення процесу під назвую «евакуація» і вона, ця вистава, вийшла водночас вигадана але до болю правдива.

Де ви навчалися танцю?

— У мене є моє особисте спостереження. Воно заключається в тому, що чим професійніший спеціаліст, тим менше він себе вважає професіоналом. Цьому є багато пояснень і питання зовсім не у скромності. Річ у тім що зараз, нажаль чи на щастя, все розвивається зі швидкістю світла і набуті вчора знання та навички вже сьогодні мають великий шанс виявитися архаїчними та майже непридатними чи неактуальними. Тому відповідь не буде заключатися у назві вишу чи переліці співпраць та майстер-класів. Я кожного дня вчуся танцювати: у своїх артистів, працюючи з ними над новою виставою, зі споглядання робіт своїх колег-постановників. Але найголовніше – я вчуся танцювати на вулиці, у звичайнісіньких людей, яких бачу на вулиці. Я щодня бачу сотні незнайомців, які унікальні своїм природнім рухом. Це проста механіка, яка ховає в собі безліч важливих деталей: погляд, крок, реакція тіла на обставини, емоції, настрій. Я лише аналізую те, що бачу та підсилюю це все власним усвідомленням руху свого тіла в просторі.

Чого вимагали від танцю (солістів) зараз?

— Однозначно — щирості. Ми обрали небезпечну тему для своєї вистави і важливо було не вдатися до Байрактарщини чи, боронь Боже, до спекуляції та хайпу. І лише щирість та природність існування артиста в цій роботі дає шанс їй стати мистецтвом. Ну і як похідні вимоги – техніка, амплітуда рухів, правильний емоційний фон та довіри до мене як до постановника.

Як вам було в роботі — цікаво, боляче?

— Мені було складно як і завжди. Але це не означає чогось поганого, адже є у мене така цитата: «Якщо у мене питають про виставу, яку було найважче ставити, то я відповідаю, що це та вистава, над якою я працюю в даний момент». Режисер не просто пропонує свій світогляд та розуміння певних проблем і їх вирішення авдиторії, він відстоює свою думку перед глядачем. І це завжди важко. Але як завжди було цікаво – це моя пристрасть навіть більше за особисте виконання. І однозначно було це все не про біль, а про процес його позбавлення. Мистецтво має лікувати. І у мистецтва є лише одна опція оцінки – подобається чи не подобається, все інше, то майже непотрібні деталі.

Є балетні партії для душі, є партії за для техніки — що значить цей балет для танцівників?

— Такі критерії притаманні великим структурним організаціям, в яких мистецтво «поставлене на конвеєр» щоденного репертуарного листа. В таких умовах у артистів часу вистачає лише на репетиційну підготовку і роботу над найважливішими для «підприємства» (так, в Україні великі театри мають статус підприємства, що погодьтеся, якось не дуже відповідає значенню мистецького продукту) деталяями: техніка для вау ефекту для глядача чи прониклива емоційність. І все це не означає що кінцевий результат матиме недоконаний вигляд. В таких умовах артисти пертворюються на «бібліотеку» мультизадачності і виконують все на професійному рівні завдяки досвіду. Але як на мене такий варіант співпраці з мистецтвом є занадто архаїчним і поступово перетворює театр в штучність подібну до відеоформату коли щоразу все повторюється з неймовірною точністю. Але варто зазначити що і це є титанічною роботою для артистів і це викликає захоплення.

Але ми – Insha Dance Company, — ми Інші саме у процесі відтворення наших робіт і для нас тіло – вірний партнер для діалогу з авдиторією. Чим природніше воно рухається, тим тендітніший вставлюється звʼязок з глядачем. Для нас всіх ця вистава стає домом.

Як складався робочий процес поміж повітряних тривог?

— А як складається робочий процес на будь-якому виробництві чи підприємстві, чи організації?! Так само як і у всіх – поматюкалися на схід від Луганської області і діємо згідно до обставин.

Зараз важливо говорити про створення танцювальної техніки, майбутнє то що?

— Зараз важливо говорити про наших військових, про наших людей, про важливість продовження боротьби за наше майбутнє, про необхідність продовження підтримки армії та України в цілому на всіх можливих рівнях та платформах. Війна триває і те, що ми під час війни створюємо вистави та танцюємо свої танці не означає, що перемога вже настала. Та і чи можна сказати про створення чогось нового в наш час?! Я не маю конкретики щодо цього. Здається, що людство вже давно вичерпало новаторський потенціал у створенні технік академічного мистецтва, ми лише використовуємо ці знання у найвишуканіший (або ні) спосіб. Як казав один класик: «Це ж було вже!», а те яким воно є зараз і буде потім залежить від нас з вами.

Віктор Рекало: « У серці музики – лейтакорд, складений з імені дорогої мені людини. Моя оповідь у звуках — не лише про біль війни, через яку ми втрачаємо людей та домівки, а ще й про сум від неможливості бути разом та про світлу надію на зустріч»

Про що цей балет саме для тебе?

— Я намагаюся обережно говорити про це, бо майже у всьому ця партитура для мене — дуже особиста. У серці музики – лейтакорд, складений з імені дорогої мені людини. Моя оповідь у звуках — не лише про біль війни, через яку ми втрачаємо людей та домівки, а ще й про сум від неможливості бути разом та про світлу надію на зустріч. Можливо, це саме той випадок, коли особисте розростається до повселюдного і бриніння однієї суб’єктивної історії відображає великий емоційний спектр інших історій.

Як це — свідомо писати музику до балету на конкретну тему, ще й таку важку?

— Оце знамените давньогрецьке слово «катарсис» — дійсно ключ, який відкриває безліч дверей. Проте, можу сказати, що по завершенні твору я як композитор відчув потужніше очищення та піднесення душі, ніж коли подібне траплялося зі мною як із виконавцем. Не знаю, насправді, як це працює, але для мене воно так. Проте, цей катарсис ніколи не є ціллю —  просто створюєш те, ким ти є. Зараз багато хто з нас, певно, є біль та віра у перемогу.

 Як тебе працювалося з музикою? 

— Думаю, роботу над цією партитурою можна назвати дуже природньою, бо, починаючи від моменту зародження задуму та перших розмов з Іллею щодо наповнення вистави і особливостей хореографії, великі кавалки музики вже існували в моїй уяві, їх просто треба було записати. Мені дуже допомогли колеги з Вільнюського Квартету та контрабасист Донатас Багурскас – на початковому етапі моєї роботи над твором ми програли разом деякі готові на той момент фрагменти і я впевнився у тому, що все йде добре, повірив у свої сили зробити це. Також дуже допомогла підтримка Максима Коломійця, який, хоч і не бачив партитуру до її повного завершення, був чуйним до озвучених мною композиційних ідей.

Тебе долучали до роботи безпосередньо, при постановці?

— Ми завжди були у тісному контакті, ніби вчилися один в одного тонше розуміти різні види мистецтва. Ілля зрозумів мою музику дуже добре і, мені здається, я теж створив дуже гарний матеріал для сучасної хореографії. Технічно це виглядало так – я отримував відео з репетицій танцівників у залі, а Ілля від мене – допрацьовану музику у вигляді семплів. В певний момент, коли найменші деталі були узгоджені, литовський ансамбль Synaesthesis зробив для нас студійний запис, який ми використовували під час перших вистав. Тепер у Києві вперше можна буде почути цю музику у виконанні струнного квінтету і це дуже-дуже особливий момент для мене, бо нарешті партитура зазвучить наживо.

Спілкувалася Віка Федоріна

• Коли: 30 січня, о 18:30
• Квитки тут